Скільки часу потрібно для того аби забути, викреслити з пам’яті спогади минулих літ? Це не найкращі спогади, а таємничі і моторошні історії, які трапилися неподалік Городця як у часи воєнного лихоліття, так і в мирний час. Їдучи «варшавкою» від Городця в напрямку Сарн, мандрівники навіть і не підозрюють, скільки таємниць зберігає цей ліс, скільки разів він ставав свідком небаченої жорстокості людей. Але він мовчить, і тільки тихо та журливо похитує кронами дерев. А ми трохи розкажемо в огляді подій різних часів.
Урочище «Тріщава»: таємниче джерело і загадки козацького дуба
Милуючись чарівною красою, річки Горинь, просторими луками, які простягаються долиною на багато кілометрів, подорожуючі ніби занурюються у величавий старезний ліс, що розкинувся по обидва боки шосе.
Проїхавши від мосту кількасот метрів, із лівого боку дороги видніється акуратний дерев’яний вказівник із надписом «Місце відпочинку «Тріщава». Одразу за ним йде поворот, заасфальтована дорога якого веде до урочища із джерелом, яке не раз згадується у місцевих легендах.
Поворот до місця відпочинку «Тріщава»
Ще задовго до наших днів це місце славилося джерелом із цілющою джерельною водою, яке напувало кожного, хто заходив до «Тріщави». Як згадують старші жителі Городця, ця вода була настільки чистою, що у ній все відображалось як у дзеркалі, а до того ще й холодною та дуже смачною.
Однак через людську недбалість у цій криниці не один раз зникала вода, а у минулому столітті джерело закували у бетон, та звели над ним каплицю. Згодом ця вода стала несмачною та брудною, а потім і зовсім зникла… Тільки тоді люди усвідомили, що вони втратили.
Але через кілька років джерело знову дало про себе знати, і ключем забило вже в іншому місці, де сьогодні можна знову напитись прохолодної цілющої води.
Також однією з головних окрас «Тріщави» був і досі є старий велетенський дуб, який у народі називають «Богдан Хмельницький», під яким, за переказами, відпочивав сам гетьман разом із своїм військом.
Трагічні історії українських борців за незалежність
Упродовж століть цей величавий ліс на Тріщаві ставав свідком багатьох жахливих та трагічних подій, як у воєнні, так і у мирні часи.
Лише за кілька десятків метрів від джерела можна одразу натрапити на зигзагоподібні залишки глибоких окопів та тунелів, які простягаються на великій території від «Тріщави» і виходять аж до берегів старого русла Горині.
Наразі відомо, що це були оборонні укріплення часів Першої світової війни. І попри те, що точної інформації про їх призначення та участь у протистояннях поки немає, дослідження істориків ще тривають.
Період Другої світової війни також залишив свій відбиток у історії цієї місцини. Хоч і минули майже 75 років з того часу, у свідків цих подій і досі не загоїлись душевні рани від пережитого жаху.
Тоді цей ліс був прихистком як для бійців партизанських загонів, так і для воїнів визвольного руху УПА, більшість з яких залишились там назавжди у братських могилах.
Проминувши поворот до «Тріщави» та далі рухаючись трасою у напрямку Сарн, неподалік 320 кілометру у густих насадженнях молодих дерев причаїлася непримітна стежка, яка веде у глиб старого лісу. Пройшовши нею кілька сотень метрів, відвідувач починає натрапляти на дивні та не характерні для цієї місцевості піщані пагорби.
На вершині одного з найвищих горбів, що розташований праворуч від стежки, видніється великий дерев’яний хрест та пам’ятник. Вони встановлені біля братської могили, у якій поховано близько 20 воїнів УПА, що загинули від рук комуністів.
Як згадує одна з небагатьох ще досі живих свідків, колишня зв’язкова УПА Опанаска Михайлівна Мельник, раніше на цій території розміщувалась опорна база повстанців, якою керував Мельник Макар із позивним «Кора».
Сільський учитель із своїм класом, а у майбутньому командир повстанського загону Макар Мельник із позивним «Кора»
Там була розташована вартова вежа, вкопані в землю три новенькі хати (криївки), велика конюшня, колодязь, кухня із двома казанками а також величезна бочка 3/3 метри, у якій запасали м’ясо, жир та сало. Ще довгий час після завершення протистояння місцевий люд черпав із тієї бочки смалець, висота шару якого була більше, як півметра. Можливо тут знаходились і інші споруди, але на той час 10-річна дитина багато чого могла просто не запам’ятати.
9 повстанців лягло...
На жаль, це не єдине місце поховання борців за незалежність у цьому лісі. Від повороту до «Тріщави» за кілька десятків метрів у глибині лісу стоїть хрест над одинокою могилою.
Могила вартового
За словами Опанаски Михайлівни, на цьому місці похований вартовий, який охороняв сон більше десятка бійців УПА. Але, на жаль, та ніч стала для них останньою – всіх їх убили уві сні комуністи.
Через декілька днів тоді ще зовсім юна Опанаска, імітуючи зламану ногу (ніби везли її до лікаря), їхала підводою разом із мамою, щоб таємно зібрати убитих та поховати. Виколоті очі, понівечені тіла, нестерпний запах плоті, що розкладалась, – ці жахіття і досі спливають у пам’яті старої жінки, якій, будучи ще дитиною, довелося побачити усе це на власні очі.
Усіх 9 повстанців привезли підводою, та поховали у братській могилі недалеко від дуба «Хмельницького», що на «Тріщаві». Після боїв, які відбувались пізніше, у радіусі 100 метрів від основної могили поховали тіла ще 5 чоловіків. Тут знаходиться ще не одне поховання бійців УПА, але на жаль точного місця їх розташування люди не знають.
Поховання на території «Тріщави»
Трагедія Ярослава Зарви у заказнику
Не тільки у воєнні, а, як здавалось, і у мирні часи люди показали свою жорстокість, забираючи невинні людські життя. Рухаючись трасою у напрямку Сарн з лівого боку, за 2.5 кілометра від «Тріщави», стоїть біл-борд, на якому є надпис: «Лісовий масив імені Ярослава Зарви». Багато людей і не здогадуються, чому лісовий масив носить це ім’я, адже не так і багато років тому на цьому місці сталася трагедія.
Пройшовши лісовою дорогою, метрів за сто від біл-борду, можна побачити акуратний та доглянутий пам’ятник, що стоїть на місці загибелі трьох працівників лісгоспу: майстра Ярослава Зарви, лісника Андрія Грищені та робітника лісу Степана Стрижауса, що загинули від рук браконьєрів.
Лісовий масив імені Ярослава Зарви
Дружина загиблого лісника Андрія Грищені Любов Павлівна відкриває стару папку із пожовклими від часу газетами, на сторінках кожної з яких розповідається про це жорстоке вбивство.
І знову біль від втрати стискає груди, а сумні очі наповнюються сльозами, адже тоді молода ще жінка із чотирма дітьми, наймолодшому сину тоді було лише три роки, залишились без чоловіка та батька, без єдиної опори в сім’ї. Перечитуючи статті у цих газетах, важко залишитись байдужим до цієї події.
Усе трапилися у середу, 12 січня, 1983 року, і ніщо тоді не віщувало біди. Це був звичайний робочий день. Працівники Костянтинівського лісництва Андрій Грищеня, Ярослав Зарва та Степан Стрижаус, як завжди зранку вийшли на роботу. Усі вони дуже любили та оберігали ліс і його мешканців.
Того дня лісник Андрій Грищеня обходив ділянку та позначав дерева для зрізування, а Зарва у справах поспішав до Грищені, ніби знав, що товаришу необхідна підмога.
Аж раптом тишу зимового лісу сколихнули два постріли, що пролунали один за одним – дуплетом. Далі знову дуплет, пауза, а потім одиночний постріл.
Згодом слідчі ретельно оглянули місце злочину, і детально відновили повну хронологію подій.
Браконьєрів було двоє
Десь по обіді, обходячи свою ділянку лісник почув гавкіт, а згодом побачив мисливських собак, які переслідували козулю, а оскільки цей ліс є заказником, то полювання у ньому суворо заборонене. Двічі вистріливши зі службової рушниці, Грищеня разом із Зарвою вирушив на пошуки браконьєрів. Вийшовши через декілька хвилин на просіку, вони зустріли двох чоловіків – Михайла Шабака та його сина Миколу Худобу.
Від браконьєрів, які тримали в руках заряджені двоствольні рушниці, чоловіків відділяло 15-20 метрів.
Грищеня наказав їм зупинитись та кинути зброю. Не встиг він промовити ці слова, як прогримів постріл. Лісник упав. Знову постріл із другого ствола – замертво падає на землю і Зарва. Обом чоловікам Шабак поцілив у груди. Усе сталося миттєво, за декілька секунд.
В той час неподалік працював робітник лісу Степан Стрижаус, який наносив засіки на стовбурах сосон для збору смолянистої живиці. Почувши постріли він одразу направився до місця події, де і застав жахливу картину: Шабак цілився із рушниці в його уже мертвих товаришів.
Замість того, щоб урятуватися, із вигуком «Хлопці, не стріляйте!» Степан кинувся до браконьєрів. В той момент Шабак скомандував синові стріляти, бо то свідок. Той натискає на гачок – осічка. Натискає на другий – постріл картечі валить з ніг Стрижауса, який на той момент уже був на відстані 20 – 50 см. від дула рушниці.
Далі Шабак знову підійшов до нерухомих тіл лісників і, щоб упевнитись що ті вже неживі, вистрілив в кожного ще по разу. Взявши собак на повід злочинці ринули у ліс.
Люди, які працювали у сусідньому кварталі почули постріли і запідозрили щось неладне. Прибувши на місце події чоловіки побачили мертвих своїх товаришів, а вбивць там вже не було.
Та середа назавжди стала чорним днем для рідних та знайомих Андрія Грищені, Ярослава Зарви та Степана Стрижауса.
Що стосується злочинців, то Худобу правоохоронці затримали у Кричильську наступного дня. Три дні Шабак переховувався у лісовій гущавині, однак холод та голод змусили його вийти зі сховку, і під покровом ночі 15 січня чоловік повернувся додому, де працівники міліції його одразу роззброїли та затримали.
Зважаючи на особливу жорстокість скоєного злочину, справу в Сарнах вела виїзна сесія Верховного суду Української РСР. Дивлячись на те, що Худоба був ще досить молодим, і вбивство скоїв лише за наказом батька, йому винесли вирок у вигляді позбавлення волі на термін 15 років у колонії суворого режиму. Що ж стосується його батька, Шабака, то суд засудив чоловіка до найвищої міри покарання того часу – розстрілу. Вирок згодом був приведений у дію, а десь через рік прийшло повідомлення із колонії про смерть Миколи Худоби, причина якої досі невідома.
Дружини та рідні загиблих і досі навідують місце трагедії, яке стало символом мужності та хоробрості трьох людей, які, незважаючи на смертельну небезпеку, просто виконували свій обов’язок.
Залишившись трагічним відбитком в життях лише певних людей, ці події заховались у безмовній тиші лісу, прикриваючись мирним шепотом дерев на вітрі та безтурботним співом птахів. Та поранені душі завжди пам’ятатимуть, що тут відбувалося. Про це повинен знати кожен з нас, адже всі, хто пов’язаний з цими подіями так чи інакше творив і наше майбутнє.
