Вони живуть у різних містах, кожен має власний фах та захоплення, але кілька разів на рік вони обов'язково мусять побачитися один з одним. Тож у якийсь призначений час Х відкладають усі свої справи, аби посидіти годинку-другу у якомусь затишному куточку Володимирця: чи то у когось вдома, чи (як було донедавна звично) в кафешці.
Їх шестеро: Роман і п'ятеро дівчат, і єднає їх не просто рідне селище. Є дещо більше, чим усі вони дорожать, хоч і точно не можуть згадати, як все почалося: їх дружба триває вже понад 20 років. Роман, Юля, Тома, Альона, Оля, Ніна – їм трохи більше за 30, хтось знається із садка, хтось – із молодших класів. За 20 років вони назбирали купу історій, з яких і виросла дружба. Чимало з таких назавжди залишаться приватними. Бо негоже Роману Івановичу, наприклад, ділитися з усіма дитячими витівками.
Проте дещо ми таки зібрали. Про те, як не розгубити друзів з роками – далі.
5 дівчат і один я
Ходили разом до дитсадка, сиділи за однією партою, жили поряд – якщо з дівчатами все більш-менш зрозуміло, то того, як до їх компанії втрапив лише один хлопець, ніхто точно вже не пам'ятає.
– Спочатку нас було троє, – першою поринає у спогади Тома. Вона – мама двох донечок, має освіту іноземного філолога, викладає в онлайн-школі та разом із чоловіком проводить весілля. Друзі кажуть, що вона – сама хазяйновитість та гостинність, завжди в доброму настрої, а ще – гарно ладить з дітьми.
– У 2-му класі мене посадили з Олею за парту. Вона добре знала англійську, а мені дуже хотілося з нею дружити. У 3-му класі ми дружили уже втрьох, ще з Альоною. Потім у наш клас перевели Юлю і Ніну. Спочатку ми неохоче приймали дівчат до себе…
– І у нас з Юлею почалась така собі боротьба за місце біля лідерів, – доповнює подругу Ніна. Вона – держслужбовець у декретній відпустці, має двох синочків, меншому з яких лише кілька місяців. Проте це не заважає їй бути гостинною: саме її дім найчастіше приймає друзів, коли є така нагода.
– Я пам’ятаю, що десь в початкових класах ми їздили часто з Олею на велику до Томи в гості, – трохи своїх спогадів підсипає Альона. Вона має економічну освіту, часто буває за кордоном. У шлюбі. Її прозивають душею компанії, бо має надзвичайне почуття гумору та добре серце. – Але Рому я завжди пам’ятаю в дружбі зі мною з перших класів, із садка знайомі.
– Все так. Все шестеро почали дружити в класі сьомому, певно, – це вже Юля долучається до розмови. Вона теж поки в декреті з малою донечкою, хоч і планує відновити роботу незабаром. Юля зареєстрована підприємцем та працює з манікюром. Її щирості і прямоті можна позаздрити: «смачно» сказати – це про Юлю. – У дев'ятому класі в нас з'явився «повелитель», який почав нами командувати. В принципі, він до цих пір умудряється це робити (посміхається – авт.). Але і нянчиться, і балує нас подарунками також до цих пір! Якось оце обіцяв за кордон усіх разом звозити. То я про Рому.
– Обіцяв, – погоджується Роман. – У школі з цим якось не вийшло у нас разом. То зараз можемо.
– Мені здається, що ми були разом отак завжди, я геть мало пам'ятаю, як, хто і коли з'явився в нашій компанії, – дивується спогадам Оля. Сумлінна і старанна вчителька англійської не порушує дружнього флешмобу – теж у декретній відпустці, має старшого синочка та геть маленьку донечку.
– А в мене хороша пам'ять! – це знову втручається Юля. – На все життя запам'ятала, як в шкільній їдальні нам давали гречку і Альона мала необережність розсмішити Романа, коли в нього був повністю напханий рот! При цьому, вона сиділа навпроти Роми, і їй дісталось найбільше. Хоча всі попали в «зону ураження»! Я тоді трохи не луснула зі сміху!
– А й смачна гречка була! Такої ніхто не їв! Тепер ясно, чому я її так люблю! – врешті вставляє репліку Роман. Він економіст за освітою, має справу, пов'язану з макулатурою, разом із дружиною мешкає у столиці. Власне, з підготовки до його весілля три роки тому дружба усієї компанії стала ще тіснішою. – Просто я все думаю, як ви мене купили.. В свою банду. І напевно, то через Анатолівну (Альону – авт.), з якою ми ще ходили в садок разом.
Шкільна романтика
Поки виясняли, як до компанії втрапив Роман, пригадали і шкільну любов. Як згадує Тома, одного разу Роман провів її додому, тож на наступний день дівчині було ніяково йти до школи, бо ж не знала, у якому вона статусі. Так ходили один за одним кілька років, поки не подорослішали. Проте це не вплинуло на дружбу між обома.
Не обійшлося у компанії друзів і без звідників. Так, Олю з майбутнім чоловіком познайомила Альона.
Юля ж про свої симпатії розказувала усім, проте кожному окремо, як велику таємницю. Як виявилося, у справжніх друзів таємниць не буває.
– Пам'ятаю, мені подобався один хлопець зі старших класів, – пригадує Юля. – А я дуже соромилась всім розказати в компанії, тому придумала розказати кожному окремо, говорячи: «Це тільки ти знаєш, нікому не кажи!» Думаю, все одно проговоряться! І тут якось в розмові випливає, що це вже наче і обсудили цю тему без мене! Кажу: «Хто розказав, що він мені подобається? Хто почав про це говорити?» А вони: «Тож ти всім сама розказала». Я-то розказала, але кожному окремо! Хто ж розколовся? І тут щиро зізналася Альона! (Сміється – авт.). Але я зовсім і не образилась!
Про однаковий одяг, кумирів та списування
Чималий шмат дружби цієї веселої різношерсної компанії припадає на шкільні роки. Ще б пак, бачити один одного щодня по 6-7 годин на добу, а ще ж час поза уроками! Разом вчилися (троє з них медалісти, троє – хорошисти), разом розважалися. Тож мають, що згадати.
– Пам'ятаю, ми чомусь були завжди голодними (посміхається – авт.), тому сиділи в їдальні до останнього, а Рома шукав нам додаткову їжу. – посміхається Ніна. – Зносив всі порції, щоб нагодувати. Ця звичка в нього лишилась і досі: як їде додому, то обов'язково привозить нам якийсь смаколик.
– А мені пригадуються уроки біології, як мені доводилося виручати усіх, – емоційно встряє до розмови Тома. – Василь Зіновійович заходив в клас і вже з дверей питав своїм чудним голосом: «Хто бажає розказати про одноклітинні? Крім Літвін (дівоче прізвище Томи – авт.). А у відповідь тиша… Потім проходив від дверей до дошки та й казав: «Давай, Тамара!» Хоча Бо (так кличуть у компанії Олю – авт.) теж вчила параграф, але лінувалась, казала: «Давай ти!»
– Точно! Оля завжди була підготовлена до уроку, – підтверджує Ніна. – Просто вона скромна, як і зараз.
– Та просто хімія та біологія – то було не моє! – виправдовується Оля. – Рома нам всім робив алгебру і геометрію. Особливо якщо була якась контрольна, ми старались в іншого класу дізнатися, яка була задача, щоб Рома на перерві зробив (тепер вже можна відкрито про це балакати). Рома навіть в академії замовив за мене словечко у викладачки, коли був у нас курс із основ економіки!
– А я ніколи не готувалась до уроків, – щиро зізнається Юля. – От реально! Знала, що Тома, Оля і Ніна завжди прийдуть на допомогу! Вони ніколи не залишали мене в таких ситуаціях! Навіть коли Олег Васильович відсадив мене на останню парту під час контрольної з фізики, щоб я не могла списати в Олі, вона зробила завдання за мене і перекинула мені шпаргалку з розв'язком! Він був шокований! Та й Інна Володимирівна теж завжди казала: «Ну, Нестерчук, ну як ти умудряєшся списати?» До речі, Рома навіть перед екзаменом з алгебри умудрився взнати номер білету, який навіть педагоги взнають перед самим іспитом! І сказав нам всім, хвала небесам! Ми все робили разом. Коли нас розкидали по різних класах, ми все одно були разом. Навіть в шкільній їдальні, де всі сидять «по класах», а ми були вже окремо – в А і В, ми сиділи разом, за одним столом.
– А дні іменинників, які ми організовували, що ви не пам’ятаєте? – пробує пробудити трохи призабуте Альона. – А ті сценарії з серіалу «Перші поцілунки», «Хелен і друзі»? Класно було, багато історій є всіляких.
Але ми були відкриті один до одного і переживали разом і радості, і проколи. Ми ще ж збирали наклейки «Spice girls». В мене потім був ними весь туалет обклеєний! Я ще пам’ятаю, у батьків не завжди була можливість купувати нам щось. Тож коли в Томи щось з’являлось новеньке з одягу, мені зразу хотілось щось схоже. А одного разу після базару в п’ятницю на шкільну якусь тусовку прийшла Юля і Тома в однакових джинсах, тільки розміри були різні.
– А «Spice girls» ми перейменували в «New spice», – докидає Юля. – Пам'ятаєте ту групу «Spice girls»? То ми були, наче вони! Кожна рівнялась на свою кумирку! До речі, я теж пам'ятаю, як в нас усіх були однакові чорні кльошні штани-резинки, схожі кросівки на платформі і майже однакові шапки з бубенцями зверху! Та ми в усьому копіювали одна одну!
– А ще ми завжди були активними: і вчитись намагались добре, і жоден шкільний конкурс без нас не обходився, – доповнює подруг Оля. – Все святкували разом: дні народження, Новий рік тощо. Часто ходили один до одного.
Відчуття рідних через роки, без показухи і фальші
– Не буду оригінальною, коли скажу, що вважаю нашу дружбу особливою, – міркує Тома. – Коли у тебе губляться якісь дрібні купюри чи копійки, ти не хвилюєшся з цього приводу: впала копійка, загубилась – та й ну її… А от коли велика купюра губиться – то вже інша справа. Ми такі купюри кладемо в гаманець, закриваємо його, ховаємо подалі… Кожен з нас дня мене, як цінна купюра: не хочу загубити. Саме тому намагаюсь зустрітись разом, коли приїжджаю до батьків…
У дружбі, як і у сім'ї, – усі різні. Сильні стосунки виходять тоді, коли помічаєш добре один в одному, а якщо й говориш чи вказуєш на негативне – то лише з бажанням добра.
– Ми трохи втратили зв'язок, коли порозходились по університетах, – каже Оля. – Як приїжджали, то десь зустрічались, але якось у всіх були свої вже компанії. Але останні 5 років почали знов більш тісно спілкуватись і зустрічатись при можливості. А завдяки групі у Вайбері знаємо все один про одного.
– Ох, ця група з кодовою назвою А5 – це моє розчарування року! – підхоплює хвилю Юля. – У Вайбері ми маємо спільну групу, де всі ми спілкуємось, ділимось новинами з теперішнього нашого життя, якимись планами, приколами. Створив і назвав цю групу Рома перед своїм весіллям. І нікому не говорив, що значить те А5. Був такий весь загадковий! Ну ми, звичайно, вже будували свої версії, і я, певно, напридумувала собі найбільше. Думала, що щось пов'язане зі спільними спогадами. І тут, коли оце була зустріч 15 років після школи, ми ж знову починаємо питати, а він каже: «Це в мене машина такої марки». Моя сентиментальна душа трохи не заплакала від розчарування!
А загалом наша дружба – це суцільні обнімашечки! Для мене це щось особливе! Наче, до душі притулюєш! І так тепло тоді. А потім трохи суму і печалі, що треба розлучатись.
– Певно, найцінніше – те, що, крім сім'ї, є ще люди, з якими хочеться порадитися чи поділитися чимось хорошим або смішним, – веде далі Оля. – Хай ми рідко бачимося, навіть з тими, хто живе тут, але завжди на зв'язку (спасибі новим технологіям).
– Наша дружба – це відчуття рідності, – це вже Альона ділиться. – Це люди, які з тобою в твоїй долі. І не важливо, як часто бачимось чи спілкуємось, а це відчуття завжди є в серці, його не можна стерти чи викинути..
– Ми друзі, які перевірені часом, – додає Ніна. – Знаємо, що є одні в одного і готові допомагати і підтримувати. Наші зустрічі дуже рідкі і безцінні. Круто, що ми не загубились! Ми подорослішали, життя розкидало нас по різних містах, в кожного своя доля, але коли всі приїздять у Володимирець, то обов'язково знаходимо час для зустрічі. І здається, що ми ті ж самі діти, і ніхто не змінився. Ми всі такі різні і водночас схожі, завжди маємо, про що поговорити без всіляких там незручних моментів. А тепер ще й хрестимо діток одна в одної
У дружбі важлива довіра, відданість, щирість, іноді навіть самопожертва. Всі ми прості та відкриті. Якщо комусь щось не подобається, то каже це прямо в очі.
Наша дружба без показухи і фальші. Тому, певно, й така цінна для кожного.
