Іларіон Петрович Козачук з родиною живе у Володимирці, але родом із села Варковичі, що на Дубнівщині. Своє 78-річчя зустрів у квітні і чітко пам’ятає вісімнадцяту весну – бо в той день повернулась мати з багаторічного заслання.
Йому ще не було двох років, коли 26-річний батько загинув в бою під Гурбами. Його матір за те відправили у заслання до Сибіру, «тайгу пиляти». Вона повернулась через шістнадцять років, якраз на його день народження.
Бажання волі і незалежності для родини гурбівця обійшлося дорого
У родині батька нашого героя розповіді, Іларіона Козачука, було двоє чоловіків-воїнів. Петро був сотенним у повстанців. А його двоюрідний брат – чекістом, секретарем сільської ради. Саме той брат складав списки на виселення ворогів народу після гурбівського бою і вписав туди свою 22-річну невістку. (Правда, малолітніх дітей не вписав, видно, шкода стало).
Іларіон Петрович розказує, що брати хоч і воювали по обидва боки барикад, але родинні зв’язки тримали попри все.
Та мати в дорогу-заслання все ж забрала і малу доньку. Думала, побачать таку малу дитину начальники та й змилуються, відпустять їх обох. Врятував дитину від гарантованої загибелі червонопогонник на станції, де зганяли до товарняків засланців. Уже в Дубно на погрузці у вагон він накричав на матір: « Атдай рєбьонка, женщіна!».
Батько до загибелі працював вчителем у місті. То його і дружину знали багато людей. Якраз були там знайомі з сусіднього села, то їм мати й віддала сестричку.
Але це помітив інший охоронник і накинувся з криком на бранців: «Кто рєбьонка атдал?». «Да замалчі ти!» – вже перший солдат-оборонець жінки закрив рота колезі. Це все мама розказала по поверненню.
Сестричці пощастило – рідня тоді зуміла знайти і забрати її додому.
– Я пам’ятаю те десяте квітня, бо в хату своїх батьків повернулась моя мати через шістнадцять років заслання! Нас дітей було двоє – я і сестра. Але жили ми окремо. Я з родиною батька, а сестра – з родиною матері. Так хотів мій покійний батько Петро, передбачаючи свою повстанську долю, – повернувши голову вбік, щоб я не бачила його сліз, після довгої паузи розказує Іларіон Петрович.
Тремтячий голос ще міцного духом і тілом чоловіка видає хвилювання від згадок.
Це була середа, він пам’ятає точно. Сину вісімнадцять років, а мамі, яку він свідомо бачив уперше – тридцять вісім. І звикали один до одного довго. На той час Іларіон вже закінчив школу і працював у МТС. Але весь радянський період їх родина мала статус «врагів народа».
У Володимирці пустив коріння і став одним з засновників церковної громади Київського Патріархату
У 2000-х роках разом з Олександром Бобриком та кількома однодумцями-«рухівцями», як на Володимиреччині їх називали, зуміли організуватись в українську церковну громаду Київського (на той час) патріархату. Де-юре створили, отже, і де-факто треба починати будувати храм – вирішили одностайно.
Маєток Красицьких був першим прихистком для новоствореної церкви. Прихожан тоді було десь із сотня. Спочатку священиком був отець Сергій, згодом – Микола Шутяк. Але основну роботу по розбудові і храму і релігійної громади взяв на себе галичанин Михайло Льода.
Іларіон Козачук, як досвідчений будівельник, брався за вирішення архітектурних та кошторисних питань. Лише тепер він признається, що озвучену обласною архітектурою суму кошторису для будівництва цього храму – не менше двох мільйонів гривень – він перед громадою применшив втричі. Боявся, що ця сума ще на слуху вб’є бажання до будівництва.
Україні незалежній і вільній бути суджено Богом
Іларіон Петрович впевнений, що російській імперії кінець прийде. Хай навіть ще років і п’ятдесят, але вона розвалиться, як і інші імперії-загарбники. І у цьому він був впевнений завжди, за це загинув його молодий батько, а мама пожертвувала здоров’ям, молодістю і родиною. Сьогодні він тішиться дітьми, внуками і правнуками, а ще радіє плодам свого життя земного – українському храму і великій церковній родині володимирчан.
А ще, сміється син повстанця, іншого вибору життєвого шляху у нього й не було, бо прізвище зобов’язує.
