Особисто для мене завдання в оцінці футбольних подій на наших теренах в цьому пандемічному сезоні значно спростилося, оскільки ще минулого року постійно доводилося вирішувати питання: «Де ж краще подивитися матч у трикутнику Вараш – Рафалівка – Володимирець?» В цьому році у зв’язку з відомими всім обставинами відповідь була лише одна: «Звичайно, на землі моїх батьків, тобто в райцентрі!»
А тепер мої особисті враження про другу лігу, у якій клятий корона вірус скоротив число учасників у порівнянні з минулим роком рівно наполовину – в 2019-му році змагалося 12 команд, нині – лише 6. Тут, як і в першій лізі, трапилася повна зміна варти, чи то пак, усіх призерів. З трійки – «Случ», «Садове-2», «Лісівник» у перегонах залишилася лише команда з Гощанського району.
Про втрати
Минулорічний переможець – «Случ» з Березного – пішов на підвищення, тобто у першу лігу, вараський «Моноліт» не змагався по тій же причині, що й «старший брат» – «Ізотоп-РАЕС» (нагадаю, що працівникам атомної станції заборонили брати участь в офіційних змаганнях в зв’язку з ризиком інфікування). Дубровицький «Лісівник», рокитнівське «Полісся», дві команди з Дубенського району – ФК «Рачин» та ФЦ «Дубно», колектив з Рівненського району «Клевань-Оржів» і рівненський «Стандарт-Водник» – у кожного з цих колективів є свої причини неучасті у змаганнях, але всі вони врешті-решт зводяться до однієї банальної – нестачі фінансів.
Отож, до тих чотирьох «старожилів» («Садове-2», томашгородського «Граніта», ФК «Зарічне» та володимирецької «Енергії»), що залишилися у списку учасників, додалися два новачки – «Смига – Кенненберг» та «Гремяче» і, таким чином, склад ліги був укомплектований. Малувато, звісно, але що вдієш…
Такі настали часи.
Тріумфатори
Ще перед початком цих футбольних перегонів ніхто не наважувався прогнозувати перебіг подій у лізі. І справді: тріумфатором тут міг би стати кожний, може, хіба що за винятком дебютанта зі Смиги. Але тур змінювався туром, і поступово почала вимальовуватися перевага ще одного відносного новачка з Острозького району – ФК «Грем’яче».
А після закінчення першого кола мало хто й сумнівався, що острожани стануть першими, а далі може бути хто завгодно. Так воно й сталося – гремяченці вибороли чемпіонську корону за декілька турів до завершення чемпіонату, а володарі «срібла» та «бронзи» стали відомі лише у заключному турі.
Переможець другої ліги Рівненщини – ФК «Гремяче» з Острозького району
Можна порівняти нинішніх друголігових переможців з яскравим болідом, що промайнув темнуватим небосхилом змагань, це такий собі друголіговий ОДЕК, що збавив темп і програв два поєдинки у Зарічному та Смизі лише тоді, коли доля золота була вирішена і йшлося тільки про престиж колективу.
Претендентів на призові місця було цілих чотири, але футбольна Фортуна обрала на ці позиції зарічненців та володимирчан, які добилися, можна сказати, історичних досягнень завдяки перемогам над своїми суперниками з Томашгорода та Садового-2 з однаковим рахунком – 2 : 1.
Чемпіон
Отож спершу про чемпіона. На перший погляд, це абсолютний дебютант, оскільки колектив під такою назвою раніше ніколи не змагався у другій лізі. Але якщо зробити невеликий екскурс в історію і повернутися у 2018-й рік та заглянути в заявку переможця тих перегонів, теж команди з Острозького району – ФК «Вельбівне» (тоді учасники змагалися у двох групах, а потім кращі виборювали перепустки до першої ліги у фіналі), то ми побачимо там багато знайомих облич, які через два роки «засвітяться» у Грем’ячому.
Здається, ну й що ж тут такого, команди з одного району, гравці можуть без перешкод обирати де краще. Але мало хто пам’ятає, що ж було далі з футболістами Вельбівного.
Так, команда заслужено перемогла у фінальній частині турніру другої ліги, пишно відсвяткувала вагомий успіх, але коли прийшлося вирішувати питання участі у першій лізі, якось тихо і непомітно взагалі зникла з футбольної карти Рівненщини, залишивши по собі лише досить непоганий стадіон у самому Вельбівному.
Чому я згадав про цю історію дворічної давнини? Та справа в тому, що й грем’яченці можуть повторити той самий шлях своїх земляків. Ще упродовж цьогорічних перегонів президент клубу з Грем’ячого Микола Науменко скаржився на непорозуміння з місцевою районною федерацією футболу, бо одночасно з другою лігою його колектив змагався і у чемпіонаті району, і у Кубку.
«І що ж тут такого?» – скажете ви. І на Володимиреччині райцентрівська команда грає на три фронти. Але є одне «але».
У нас команда Василя Лосінця з районними суперниками грала посеред тижня, а з обласними – на вихідних. В острожан таких привілеїв не було – на три фронти довелося змагатися лише на вихідних.
До честі команди Науменка, вона вельми гідно пройшла ці важкі перепони, і виграла не лише другу лігу області, але й чемпіонат, і Кубок Острозького району. Погодьтеся, щоби досягти таких вершин, потрібно задіяти, як мінімум, 25-30 рівноцінних гравців.
Але перша ліга Рівненщини – то вже зовсім інший рівень і учасників, і фінансових затрат плюс ще й юнацька команда (це коли знову не втрутиться коронавірус).
Чи потягне Гремяче такий тягар, чи його чекає доля Вельбівного? Питання це поки що риторичне, і чи буде воно вирішене, залежить, насамперед, від президента команди та його співпраці з особами,зацікавленими у розвитку футболу на древній Острозькій землі.
Переможці. Зарічне…
Другим на фініші був ФК «Зарічне», якого теж мало хто чекав в обоймі призерів. Втім, за останні декілька років команда явно прогресує, і, крім срібних медалей, може занести собі в актив ще й вихід до фіналу обласного Кубка. Там, щоправда, результат малоприємний для зарічненців (1 : 6 від оржівського ОДЕКа), але на Рівненщині зараз мало хто може тягатися з нинішнім чемпіоном першої ліги.
Срібний призер другої ліги та фіналіст обласного Кубка 2020 – ФК «Зарічне»
Теперішнє Зарічне потрапило на радари футбольних фахівців у 2018-му році, коли колектив за сприяння тоді ще актуального депутата Верховної Ради України та засновника благодійного фонду «Наш край» Василя Яніцького (до речі, уродженця Зарічненщини) вперше заявилося у другу лігу Рівненщини.
Утім, керівник команди Володимир Пюро заявляє, що футбольна команда у Зарічному була й раніше (на офіційній емблемі колективу стоїть дата – 1959). Може й так, мені довелося спілкуватися з тамтешніми старожилами, то вони стверджують, що при райцентрівському медучилищі в тамтих часах (воно згодом було розформоване) існувала команда, та ніде нема інформації, що вона з кимось змагалася. Тобто команда, кажуть, ніби й була, та у якихось обласних чи хоча б регіональних змаганнях не «засвітилася».
Наскільки мені відомо, то футбол, і досить непоганого рівня, у тих краях і за тих часів був, тільки не в Зарічному, а й у Боровому. Тут я впевнений на 100%, бо навіть пам’ятаю, як у 60-70-х роках минулого століття боровці приїжджали на Володимиреччину і мірялися силами з місцевими сільськими колективами. Команда з Борового в середині 60-х обігрувала в товариських матчах збірну району (це я знаю зі слів учасника цього матчу).
Та й з офіційною емблемою у Зарічного можуть бути проблеми, бо вона практично повторює емблему клубу ередивізії (голландського вищолігового чемпіонату) ФК АДО «Ден Хааг» з Гааги, тільки лелека на ній повернутий в інший бік та внизу закономірно стоїть інша дата. Для цього варто лише зайти в інтернет і «прогуглити» обидва клуби.
Утім, це не є чимось новим у футбольному світі. Як приклад – порівняйте емблеми англійського клубу Прем’єр-ліги «Вулверхемптон» та російського «Тамбова» і побачите, хто в кого що «скатав». Тільки пам’ятайте, що в Англії футбол культивується ще з кінця ХІХ-го століття, а в той час навкруги Тамбова ще вовки вили.
Пишу це для того, щоб у Зарічному не забували афоризм, який у дещо перефразованому вигляді звучить приблизно так: «Хто перекручує минуле, у того не буде майбутнього».
Утім, ці питання, скоріше, до менеджменту колективу, а команда в Зарічному добротна, правда, скоріше, домашня. Бо на своєму полі зарічненські «лелеки» обіграли всіх, крім володимирчан, з якими «зганяли» внічию – 1 : 1. А от у гостях програли чотири матчі з п’яти.
З гравців дуже сподобався (принаймі по грі у Володимирці) швидкісний та креативний хавбек Федір Очеретяний, якого запросили з Дубровиці. Виділяються також колишні футболісти кричильського «Колоса» Роман Левчун та Андрій Сорока, а також голкіпер – ветеран Олександр Костюченко.
Не пасе задніх і тріо боровців, особливо нападник Роман Шило. На грудень керівництво колективу запланувало нагородження команди срібними медалями.
Є ще одна приємна звістка для тамтешніх любителів футболу – на прийдешній рік запланована добудова стадіону в Зарічному за кошти регіонального фонду розвитку. Ну, а там уже справа за самими футболістами. Та й нам цікаво, наскільки конкурентоспроможними виявляться зарічненці у першій лізі, адже той же Володимир Пюро у своєму інтерв’ю ресурсу «Footboom» задекларував бажання підопічних підвищитися у класі.
…Володимирець
Тепер черга бронзових призерів – володимирчан. Перед написанням цього огляду довелося багато посидіти у власному архіві, аби нагадати нашим читачам про історію виступів «енерджайзерів» на обласних теренах.
Так от, останніми роками вони були поміж таких собі друголігових «середняків». Для прикладу: 2019 рік – 8 місце, 2018 – 6, 2017 – 5, 2016 – 6, 2015 – 9, 2014 та 2013 – 6.
Найкраще у другій лізі «Енергія» почувалася у 2008-му – 3-я позиція та наступного року, коли посіла друге місце і разом з переможцем змагань – «Фортуною» з Великої Омеляни Рівненського району отримала перепустки до вищого футбольного товариства Рівненщини. Там вони добряче навели шурхоту впродовж декількох років (5 місце у 2011-му), і ледве не виграли Кубок області (тоді сарненський «Маяк», як на мене, здобув почесний трофей лише завдяки недосвідченості наших земляків та трошечки більшій прихильності арбітрів).
Володимирецька «Енергія» – бронзовий призер другої ліги 2020 (відсутні «легіонери» і є В.Брикса та ще декілька гравців, яких немає в обласній заявці)
Щоправда, на цьому фінансова казка для «Енергії» закінчилася, вона повернулася на своє звичне місце у другій лізі, де й перебуває на сьогоднішній день.
То ж як оцінити цьогорічну «бронзу»? Звісно, як успіх. Бо я вже писав неодноразово – пройдуть роки, цей коронавірусний рік стане історією, про який наші діти та внуки будуть згадувати з недовірою та трохи перестрашено, як колись наші предки про іспанський грип, тиф чи чуму.
А в футбольній історії Рівненщини відтепер великими буквами буде записано, що 2020-го року володимирецька «Енергія» фінішувала у другій лізі третьою. І навряд чи хто тоді згадає, що і сезон був короткотривалий, і змагалося лише 6 команд.
А коли мене запитають: «А чи могли хлопці зіграти краще?», то я відповім, що, мабуть, могли. Більше того, перед початком сезону, вже знаючи, що ні Рафалівка, ні Вараш представлені на футбольних полях не будуть, я був впевнений, що при наявності певного підсилення «Енергія» повинна претендувати на одну з двох путівок до вищої ліги.
Але коли практично тоді ж поговорив з неформальним і харизматичним лідером команди Романом Садом, який пройшов хорошу футбольну школу у Малинську та Рафалівці, то мого оптимізму набагато поменшало.
Ось що сказав тоді Роман: «Знаєте, перед нами ніхто ніяких завдань не ставить. Набрати кращих гравців з-поміж вищезгаданих сусідських команд можна. Можна й виграти другу лігу. Та тоді треба вирішувати два питання: що нам робити далі у першій лізі і куди подіти тих наших гравців, на місця яких прийдуть «легіонери»? Адже наше майбутнє (і не тільки наше) настільки невизначене, і залежить виключно від однієї людини, що говорити про якісь перспективи означає – насмішити Бога…»
Такий собі поміркований оптимізм залишився і після дебютного поєдинку з томашгородським “Гранітом» – 3 : 3, в якому володимирчани могли як виграти, так і програти.
Про кадровий потенціал. Одразу вписався в ансамбль «Енергії» рафалівський голеадор Ярослав Похила, який в тій зустрічі став автором усіх трьох голів, а в подальшому – кращим бомбардиром команди з шістьма забитими м’ячами.
Не так яскраво, та дуже корисно для команди відіграв інший екс-рафалівчанин Роман Федіна.
Додало солідності та міці колективу тріо з сарненського «Маяка» – Сергій та Олександр Жданюки і Тарас Драганчук.
Посилив не дуже то надійний захист вараський «легіонер» «Моноліта» Роман Лоза.
Зрозуміло, що повноцінно увійти до складу та зігратися усі ці хороші гравці не могли, тому й лихоманило «енерджайзерів» час від часу, як от 3 : 6 у Садовому та Грем’ячому.
Важко було чекати стабільності і від молодих футболістів Михайла Гайдиша, Василя Гузоватого, Богдана Ковальчука, та й основний воротар Роман Бедик ще зовсім юний. Добре, що хоч йому знайшлася більш-менш адекватна заміна в особі Богдана Шелігана.
Словом, усі ці фактори і повпливали на гру команди, яка в більшості поєдинків виглядала як злагоджений ансамбль, а в окремих іграх – як набір гравців.
Та в потрібний момент володимирчани все ж зуміли мобілізуватися та вибороти такі довгоочікувані медалі. В цьому неабияка заслуга представника і начальника команди Василя Лосінця, без якого тепер важко уявити і сьогоднішнє, і майбутнє колективу.
Аутсайдери
Команди, що посіли місця з 4 по 6 – Томашгород, Садове – 2 та Смига – набрали по 11 очок, але вони мало чим поступалися срібному та бронзовому призерам. І не факт, що якби у друголігових перегонах був ще один тур, то вони б не помінялися місцями.
У кожній з них були справжні майстри, які могли б спокійно грати і у першій лізі. У томашгородців це фактурний півзахисник Микола Прядун (теж екс-рафалівчанин) та прудконогий нападник Віталій Питель. У другій команді Садового – наш земляк Станіслав Гребень, що забив 5 голів у першій та 6 у другій лігах (нагадаю нашим читачам – команда з Гощанського району виступає за спільною заявкою). А в команді з Дубенського району – забивний форвард Олександр Томич.
А ще друга ліга відрізнялася від першої тим, що хоча команд було й менше, та вони усі дограли до завершення змагань і технічних поразок через невиїзди зафіксовано не було.
Статистика
Зараз же настала пора статистики – науки, яка, як відомо, знає все, навіть про другу футбольну лігу Рівненщини.
Отож, упродовж нинішнього сезону провели 30 поєдинків, у яких забили 135 голів, що становить в середньому 4,5 гола за гру.
Великих перемог (з різницею у три та більше м’ячів ) – 7, вольових перемог – 3, «дублів» – 14 і «хет-триків» – 3. При цьому зафіксовано 20 перемог господарів, 5 нічиїх (серед яких лише одна нульова) та лише 5 звитяг гостей.
Арбітри призначили 15 пенальті, з яких 12 було реалізовано. Вони також показали 113 «гірчичників» та 9 червоних карток.
Найбільш результативна команда – «Грем’яче».
Переможці лігових перегонів у 10 двобоях забили 28 голів (2, 8 за матч).
Найменше вражали ворота суперників смижани та зарічненці – по 20 голів за чемпіонат.
Рейтинг кращих стрільців ліги очолив після річної перерви Сергій Непомнящий з Грем’ячого – 10 точних влучань. Вперше він примірив корону кращого бомбардира в 2018 році ще у барвах «Вельбівного» з доробком у 23 м’ячі.
Кращий голеадор другої ліги Сергій Непомнящий із ФК «Гремяче» (зліва)
На другому місці Олександр Томич зі Смиги – 7 точних влучань, а третє поділили вже згадувані Станіслав Гребень та Ярослав Похила, в активі яких по 6 голів.
Не можна промовчати ще й про високу позицію у цьому реєстрі (5-6 місце) нашого Богдана Ковальчука з 5-ма м’ячами.
З ностальгією також згадаю досягнення суперголеадора Віталія Брикси, який у 2008 році вразив ворота суперників 34 рази, а наступного року – 36.
Ще один володимирчанин Андрій Климук виграв змагання кращих забивайлів у далекому вже 2005 році, забивши 15 голів.
А рекорд другої ліги, який, думаю, ще не скоро перевершать, встановив Михайло Цимбалюк з бугринської «Калини», в активі якого за сезон 2017-го року аж 45 точних влучань у ворота опонентів.
Три гравці цього року забивали по три м’ячі в одному матчі, це вже згадувані Непомнящий, Гребень та Похила. Найшвидше «хет-трік» оформив Гребень – за 40 хвилин у ворота нашої «Енергії». Цікаво, що на рахунку Стаса є «хет-трік» і у першій лізі.
Ті ж Гребень та Непомнящий, а ще наш Богдан Ковальчук швидше всіх забивали суперникам по два голи. Для цього їм вистачало всього 4 хвилини.
Командні лауреати сезону
І на завершення про командних лауреатів сезону. Кубок «За волю до перемоги» вперше завоював ФК «Зарічне», що протягом перегонів здобув одну вольову перемогу та таку ж нічию, всього 0, 23 бали за матч. За 4 роки існування цього почесного трофею це найгірший показник, зумовлений малою кількістю проведених матчів.
Минулого року цим Кубком володіли володимирчани.
Найбільшим грубіяном ліги виявився футболіст «Смиги-Кенненберг» Олександр Терещенко, що отримав за сезон дві червоних та три жовтих картки, в сумі це становить 13 штрафних балів.
Не набагато відстали від нього Валентин Яконюк («Садове-2») та Микола Прядун з Томашгорода, у яких по 8 балів (одне вилучення та 3 «гірчичники»).
Найбільше штрафних санкцій в аутсайдера зі Смиги, який «награв» на 4 вилучення і 30 попереджень.
Є свої рекордсмени і серед голкіперів, яких у чемпіонаті грало аж 12. Увесь сезон відстояв без замін у воротах Томашгорода Сергій Покальчук (900 хвилин – пропустив 24 голи), а дев’ять неповних матчів зіграли Віталій Марків зі Смиги (810 хвилин – 26 голів) та Роман Бедик з Володимирця (795 хвилин – 23 голи). Інший наш воротар Богдан Шеліган – за 105 проведених на полі хвилин не зумів уберегти ворота від двох голів.
«Кубок справедливої гри»
Цьогоріч він став здобиччю чемпіона, який за 10 матчів був покараний лише однією червоною та 11-ма жовтими картками, що в середньому становить 1, 6 штрафних балів. Друге тут Зарічне – 18 «гірчичників» і 1,8 бала. А третій Томашгород – одне вилучення та 15 жовтих карток – в середньому 2 штрафних бали. Минулого року цей приз виграв вараський «Моноліт» (1,68 бала).
Наступний огляд буде присвячений ветеранським перегонам.
