Третя частина моєї трилогії підсумків нинішнього корона вірусного футбольного чемпіонату області – про ветеранські змагання. Взагалі-то виходило так, що обласні перегони футболістів +35 років мали бути цього року одними з наймасовіших, бо стартувати у другій половині серпня збиралися 9 колективів (для порівняння – перша ліга – 8, друга – 6). Та в останній момент минулорічний переможець – рівненська «Славія» – відмовилася від участі у змаганнях, і кількість учасників скоротилася до восьми. Вони мірялися силами між собою в одне коло, щоб визначити четвірку кращих, які по системі «плей-офф» і визначили переможця.
Чесно кажучи, цей крок багаторічного ветеранського чемпіона Рівненщини мені й досі незрозумілий. Мати кращий склад в області (ще й декілька дуже хороших «легіонерів») і грати лише в районних змаганнях? Важко збагнути логіку власника команди Горислава Літвінчука: чи то він переситився постійними звитягами своєї команди на рівні області (хоча тут ще порівняно недавно з’явилися достойні конкуренти в особах млинівського «Автоплюса» та рівненського «Понеділка»), чи конче потрібно було повернути собі корону чемпіона у Рівненському районі, втрачену минулого року?
Якби там не було, але крім «славістів», не вийшли на старт з відомих причин ще й ветерани-атомники, а також сивочолі Дубровиці та Оржева, натомість після річної перерви повернулися до змагань представники Гощанського району. Таким чином, вже з початку перегонів стало ясно, що ветерани матимуть нового чемпіона.
Тепер трохи історії
Змагання старших за віком футболістів проводяться на Рівненщині практично з початку цього століття (більш-менш достовірні дані є з 2003-го року). Майже у всіх чемпіонатах брала участь команда «Ізотоп-РАЕС», яка представляла спочатку Кузнецовськ, а потім – Вараш.
Найбільший успіх прийшов до команди у 2008-му році, коли атомники разом із сарненським «Маяком» були оголошені переможцями змагань за трагічних обставин. Тоді у фінальному поєдинку (матч відбувався у Дубровиці) при рахунку 1 : 1 раптово помер гравець ізотопівців Роман Чума, і федерація футболу вирішила зустріч не догравати, а присудити перемогу обом суперникам. Наступного року кузнецовці були другими, а з 2010-го по 2017-й роки вісім років поспіль завойовували бронзові медалі.
Два останні роки (до сезону 2020) команда погіршила свої результати, і до трійки призерів не потрапляла. Значно скромніша історія досягнень у команди Володимирецького району, яка у різні роки називалася по різному, але все ж ставала бронзовим призером тричі – у 2003, 2009 та 2013-му роках. Останніми роками володимирчани теж не виблискують і знаходяться переважно серед аутсайдерів.
Специфіка ветеранського футболу: проблеми з добиранням…
А зараз для того, щоб ви, шановні читачі, змогли розібратися, що до чого, розповім вам про специфіку ветеранського футболу. Про неї знаю не з чиїхось слів, а з власної практики, оскільки сам «варився» у цій кухні чи не два десятки років.
Отож, перша особливість – це те, що ветеранів надзвичайно важко зібрати. Особливо затратно зробити це збірним районів, а таких більшість у чемпіонаті, та, здається, це майже всі, за винятком Рівного та Вараша.
Південним районам трошечки легше, бо вони порівняно невеликі, і відстані до райцентрів менші, тому зібратися простіше.
А от на півночі, де кілометраж більший, добиратися гравцям – проблема. Якщо їхати на виїзд, то треба готуватися вже з самого ранку. Гра на чужому полі закінчується, приміром, о 18.00, спробуйте добратися хоча б з Рівного до Володимирця. При цьому треба ж ще десь повечеряти, а потім вже у сутінках – у Кідри, Новаки чи Мульчиці. Тут без власного транспорту не обійтися, а він на безплатному бензині не їздить. Тому постійно грають за ветеранів тільки такі вже фанати, які хоч трохи забезпечені фінансово, або для яких футбол – усе, а гроші – хвилинна радість. Щоправда, таких уже практично не лишилося – потроху вимирають.
Таким чином, якщо з фінансуванням у команді більш-менш порядок (хоча переважна більшість футболістів грають не за гроші, а, так би мовити, за ідею – щоб продовжити собі життя у найпопулярнішому ігровому виді спорту), на домашні матчі можна зібрати усю заявку(у протокол вносяться прізвища та імена 18 гравців і представника), а от на виїзд, а тим більше – далекий, можна й 11-ти не назбирати. Така проблема загострюється в рази в кінці літа і на початку осені – під час копання картоплі, коли робочі руки у сільській місцевості у суботу (день змагання ветеранів) ну дуже потрібні.
… і відсутність тренера
Друга специфічна риса ветеранського футболу – відсутність тренера як такого. У більшості колективів на Рівненщині, та й, я думаю, по всій Україні його немає, а якщо й є на папері, то це данина формалізму.
У пересічного читача це може викликати подив: «Як же так? А хто ж веде тренувальний процес чи робить заміни під час зустрічі?» Відповідь тут проста.
Заміни у ветеранських перегонах не обмежені, тобто у любу хвилину ти можеш вийти на майданчик чи покинути його(у більшості команд – без участі наставника). Справжнього фахівця можуть дозволити собі лише дуже заможні команди. Для прикладу – у нинішнього чемпіона з Млинова його нема, у рівненської «Славії» ще того року був, а як зараз – не знаю.
Стартову одинадцяту практично у всіх визначають самі гравці безпосередньо перед матчем, а футболісти міняють один одного або через травми, або по взаємній домовленості (хоча цей принцип не завжди спрацьовує – бачив дуже багато випадків, коли декого з гравців просто не можна було докликатися для заміни).
У невеликих райцентрах на кшталт Володимирця просто неможливо зібрати футболістів з навколишніх сіл для тренувань у будній день навіть при наявності хорошого фахівця, оскільки у кожного є робота, дружина та діти, господарство, та й часу хронічно не вистачає.
У Рівному та Вараші ситуація, за логікою, має бути трохи кращою, але, як показує практика – не завжди і не у всіх. Справа ще й у тому, що для більшості футболістів-ветеранів найбільші авторитети – вони самі, і слухати аби кого, чи таких самих, як вони, хлопці не будуть (ну хіба що воскресити Валерія Лобановського або запросити Мірчу Луческу чи Хосепа Гвардіолу). Ось чому тренерами ветеранського поприща на нашому регіональному рівні вважаються представники команд, тобто ті люди, що заповнюють протокол, а потім роздають гроші на харчування. А відсутність тренувального циклу гравці молодшого віку зазвичай компенсують зайнятістю у чемпіонатах району та області, де й набувають необхідних ігрових кондицій. Коли ти маєш у себе багато гравців, задіяних у вищезгаданих змаганнях, вважай, що призове місце серед ветеранів тобі забезпечено. Саме так було за кращих років і у Вараші (тоді Кузнецовську), та й у Володимирці.
Різношерстість та рівень досвіду
І ще одна проблема, з якою стикається кожний у ветеранському футболі, це – різношерстість складу гравців. Поясню. На поле у ветеранських перегонах мають право виходити спортсмени, яким у рік змагань виповнюється 35 років. Але зазвичай у заявках колективів є футболісти не лише віком 40-45 чи 50 років, але й 60, і більше. Це тому, що змагання у вищезгаданому віковому діапазоні проводяться (і то не кожен рік) лише на рівні України і не є регулярними.
Тобто зібралися футболісти, яким за 60, раз на рік у якомусь місті, наприклад, останнього року у Мукачеві у кількості 6-8 команд з усієї країни, і провели за 2-3 дні чемпіонат. А на рівні області таких можливостей немає, а грати хочеться кожному. Якщо перед колективом не стоїть завдання посісти якесь певне місце, то проблема вирішується просто: грають усі, хто скільки хоче і може. Та таке можуть дозволити собі лишень аутсайдери, і то не завжди. Словом, рівень гри будь-якої команди ветеранів залежить від припливу, так би мовити, нових сил, а вони в різні роки і у різних містах чи містечках часто дуже різняться.
І останнє, чим відрізняється ветеранський футбол в регіональних столицях та у провінції. Все-таки найбільшу роль грає клас футболістів, які приходять у цей віковий діапазон. Ну, справді, як порівняти гравців з Млинова Тараса Кабанова і Володимира Гоменюка, які мають у своєму активі виступи навіть за збірну України з футболістами, скажімо, Володимирця чи Костополя, деякі з яких грали тільки в районному чемпіонаті. Тому-то й існує зараз така собі своєрідна прірва між очільниками та аутсайдерами ветеранських перегонів, тому й трапляються у двобоях між ними результати на зразок – 9 : 0 чи 10 : 0.
Питання про участь «легіонерів» у змаганнях футболістів +35 час від часу виринає на поверхню і є наразі лише дискусійним. З одного боку, такі відомі футболісти з інших областей як Сачко, Кабанов чи Кривошеєнко (на Волині, наприклад, нема свого ветеранського чемпіонату) лише прикрашають рівненські перегони. А з іншого – лише поглиблюють прірву між провінційними та столичними та наближеними до них колективами(маю на увазі близькість Млинова до Луцька). Тут, наразі, скільки людей, стільки й думок, які виражають, в основному, вузькі інтереси зацікавлених сторін.
Ну, а тепер, власне, про сам турнір, який вклався майже в два місяці. Як тільки стало відомо про кількість учасників та регламент, одразу визначив для себе фаворитів, аутсайдерів та тих, хто боротиметься за фінальну четвірку.
Турнір: претенденти на медалі
Головні претенденти на медалі – млинівський «Автоплюс» та рівненський «Понеділок» як срібний і бронзовий призери минулорічного чемпіонату, до найслабших відніс тоді володимирецьку «Енергію-V» та костопільський «Горизонт» (вони пасли задніх і 2019-го року), а за вихід у «плей-офф» мірятимуться силами березнівський та здолбунівський ФК та рокитнівське «Полісся». Загадкою, чи то пак «темною конячкою» залишався гощанський «Ветеран», який в минулому році був відсутній у ветеранських перегонах. Тому було важко сказати, що ж чекати від цієї команди.
Як сказалося, так і сталося. Дует фаворитів з першого туру захопив лідерство і не випустив правлячі віжки до кінця змагань, обігравши всіх інших учасників турніру. Між собою очільники рейтингу у Млинові «зганяли» внічию – 1 : 1 і набрали до кінця групового турніру по 19 балів. Трохи гірше, ніж лідери, але краще інших виглядало Рокитне, що згромадило на той момент 15 очок.
Мінімально кращим за інших претендентів на «фінал чотирьох» виявився гощанський «Ветеран», який, чесно кажучи, по матчу у Володимирці ніякого враження не справив, бо заледве захистив там нульову нічию. У нього 10 очок.
У півфіналах, що складалися з двох поєдинків, ніяких несподіванок не сталося.
Удома вже в перших зустрічах рівняни декласували рокитнянців – 8 : 0, а млинівчани – гощанців – 8 : 2, перетворивши матчі-відповіді у просту формальність або ж тренування з підвищеною відповідальністю (1 : 2, 5 : 0). Фінал та двобій за 3-4 місця відбулися 24-го жовтня у Оржеві. Гра за обласне «золото» почалася з помилки млинівської оборони, яку конвертував у гол найкращий, як на мене, у рівнян Вадим Жак. Та надалі, попри всі потуги «понеділківців», забивали лише «автоплюсівці» – двічі Тарас Кабанов та Ігор Махнюк. Тож – 3 : 1, результат досить закономірний. А от двобій за «бронзу» досить неочікувано (і не тільки для мене) завершився на користь гощанців – теж 3 : 1. І вони вперше у своїй історії завоювали ветеранські медалі.
Декілька слів про тріумфаторів змагань
Млинів після річної перерви повернув собі втрачений титул, який був, так би мовити, «бесхозний» через неучасть «Славії». Колектив з південного райцентра Рівненщини засяяв на обласному ветеранському обрії 2016-го року, коли зробив ставку на «легіонерів» із сусіднього Луцька. Ця ставка разом з фінансовими вливаннями від фірми «Автоплюс» і є основою успіхів цієї команди.
Чемпіон Рівненщини серед ветеранів 2020 – млинівський «Автоплюс»
Щоб не бути голослівним, наведу прізвища гравців з Волині, які ще недавно творили історію однойменного клубу сусіднього краю, а нині стали чемпіонами Рівненщини: Василь Сачко, Тарас Кабанов, Володимир Гапон, Альберт Шахов, В’ячеслав Голюк, Ярослав Комзюк та інші. Додайте сюди ще добре відомого фут зального гравця та екс-тренера рівненського «Кардинала» Сергія Піддубного та ще «зіркового» млинівчанина Володимира Гоменюка (грав за збірну України) і зробіть висновок – ну хто б міг встояти, якщо їх всіх зібрати в одну команду і об’єднати одним стимулом? Правильно, мало хто.
І єдина команда, що відібрала залікові бали у майбутнього чемпіона під час регулярного чемпіонату, називається рівненський «Понеділок». В ній зібрані усі гравці ветеранського віку, які по якихось причинах не знадобилися «Славії». Про Вадима Жака, який попри свій вік ще феєрить у першоліговому Садовому, я вже згадував. Там же чи в Гощі ще недавно грали чи грають Олексій Дем’янець, Олексій Сержанюк та Олександр Дмитрук, чи не за всі відомі обласні колективи забивав знаний голеадор Юрій Козлюк. Цього кадрового потенціалу вистачило, аби минулорічну «бронзу» розміняти на нинішнє «срібло».
Срібний призер ветеранських перегонів – рівненський «Понеділок»
Призери і аутсайдери
Із складу володарів бронзових медалей більш-менш відомі пересічному футбольному уболівальнику лише багаторічний капітан «Гощі-АМАКО» і її головний бомбардир Олег Буркалець та неодноразовий переможець ветеранських перегонів у складі рівненської «Славії» Юрій Гордійчук.
Не можу оминути в огляді земляків з Володимирецького району, хоча особливих здобутків за ними цього сезону, як, втім, і минулого року, не числиться. За 6 ігор, зіграних у чемпіонаті (у Рокитне «енерджайзери» не поїхали і отримали технічну поразку), володимирчани згромадили лише 4 очки та мають різницю м’ячів – 3 : 15.
Гірше них спромоглися виступити лише безнадійні костопільчани, що примудрилися програти усі поєдинки із загальним рахунком – 2 : 25. Власне, лише їх подолали наші земляки вдома – 2 : 0 у стартовому матчі чемпіонату. А далі в актив команди можна занести хіба що лише домашню нульову нічию з майбутнім бронзовим призером змагань – гощанцями.
Що тут скажеш? Зрозуміло, що можна пояснити невдачі останніх років зміною поколінь, бо «стара гвардія» помаленьку вішає бутси на цвях. Приходить більш молоде покоління, але проблема у тому, що воно (за деякими винятками) грає у той футбол, який нині вже давно є анахронізмом і виражається фразою: «Бий вперед, а там щось придумаємо».
У ветеранському віці футболіста практично вже неможливо перевчити, а ще більша проблема полягає в тому, що нема кому переучувати. Між тим, навіть ще гірший за нас Костопіль намагається грати в пас.
Зараз вже важко когось здивувати самовіддачею чи працелюбністю (чим раніше славилися володимирчани). Наразі на повістці дня – швидка і комбінаційна гра в пас з максимальним використанням так званих «стандартів».
Таким чином, орієнтири поставлені, і хочеться побажати землякам в майбутньому році досягнути тих вершин, яких досягали хоча б їхні попередники.
Утім, позитив у грі наших земляків все-таки був. Це виступ команди у цьогорічному Кубку району, де ветерани сенсаційно обіграли у чвертьфіналі майбутнього чемпіона – МФК, та й у півфіналі проти борівського «Темпу» виглядали достойно і поступилися лише за випадкового збігу обставин.
Словом, потенціал у колективу є, але продемонструвати його вдається не завжди. Саме тут – непочатий край роботи і надія на майбутнє.
