Древній китайський мудрець Конфуцій колись сказав: «Важко знайти чорного кота у затемненій кімнаті, особливо коли його там нема…» Перефразовуючи його крилатий вислів щодо теми мого блогу, скажу, що: «Нелегко писати про футбол у січні місяці, знаючи майже достовірно, що його, принаймні до кінця локдауну, не буде…».
Спортивний локдаун початку року
Перший місяць року і раніше не був надто багатий на будь-які спортивні змагання (не кажучи вже про футбол), а зараз – і поготів… Новорічно-різдвяні свята, на які накладаються карантинні обмеження аж до останньої декади січня (а може й довше), ставлять поки що жирний хрест на футбольних турнірах, що проводилися у Рівному та Здолбунові. Там вони поки що призупинені на період локдауну. Ймовірно, що не стартує у традиційний для нього час (одразу по закінченні зимових свят) і відкритий чемпіонат Володимирця з футзалу.
Спортивні змагання дозволяються лише на рівні професійному і то без глядачів. А так як на наших теренах професіоналів вкрай мало, то й турнірів як кіт наплакав. Тому залишається лише з ностальгією згадувати колишні баталії.
Довелося заглянути у свій «Календар пам’ятних футбольних дат місцевого значення», де я помітив, що у цьому році є декілька цікавих ювілеїв, пов’язаних насамперед з вараським футболом.
На спартакіадному турнірі з футболу переміг… «Арарат»
Перша з них – сорокаріччя єдиної перемоги вараського (а тоді кузнецовського) «Ізотопа – РАЕС» у першості колишнього СРСР серед працівників атомної промисловості.
Власне, цікавою була не лишень сама перемога у вересні 1981-го року, але й ті події, які їй передували. А почалися вони, як не дивно, ще роком раніше на такому ж спартакіадному турнірі системи Атомпрому у тому ж таки російському містечку Нововоронежі.
Наші читачі вже знають по торішніх блогах, що 1980 рік став дуже пам’ятним для мене як для футболіста.
У червні разом зі своїми земляками Валерієм Кухарчуком та Анатолієм Назаришиним (якого, на жаль, уже давно немає з нами) у лавах кузнецовського «Будівельника» ми здобули перше наше «золото», вигравши всесоюзний турнір працівників будівельних організацій атомної промисловості. Як зараз пам’ятаю, отримали тоді красивий кубок та магнітофон, який був на ті часи досить престижною та доволі рідкісною нагородою. А вже в серпні тодішній тренер і представник дирекційної команди (так тоді називався колектив експлуатаційників Рівненської АЕС) Володимир Федінчик запропонував мені допомогти їхньому колективу у Спартакіаді вже іншого відомства.
Я погодився, і з інтервалом у півтора місяця знову побував у Нововоронежі. Мене, молодого 24-річного юнака, «експлуатували» по повній програмі.
Зараз сам дивуюся, як я тоді все це витримав: о 9.00 – захищав ворота у гандбольному турнірі, 11.30 – виходив у стартовій «п’ятірці» баскетбольних змагань (тут, до речі, разом із земляком – володимирчанином Миколою Куцом обіграли усіх суперників та стали першими.
Коля, до речі, робив там фурор – лише він єдиний з усіх учасників баскетбольного турніру вмів виконувати слем-данки, тобто забивати м’яч у кошик двома руками зверху), а о 17.00, трохи відпочивши, займав свою позицію «ліберо» вже на футбольному полі.
Там ми дійшли до фіналу та поступилися там команді Вірменської АЕС за досить інтригуючих обставин. Впродовж усіх змагань ми виглядали сильніше за вірменських футболістів і мали перемогти у фіналі. У них був лише один козир – дуже сильний воротар, який пройшов «школу» єреванського «Арарату».
Тому напередодні фіналу (жили ми всі у заміському піонерському таборі) вони запросили декількох наших провідних гравців у гості. Ну, й, звісно, там не обійшлося без традиційної вірменської гостинності вкупі з таким же традиційним вірменським коньяком, проти якого тоді навряд чи хтось би зміг встояти.
Словом, так би мовити, порушили наші хлопці спортивний режим, і це наступного дня вилізло нам боком, бо дехто з них виглядав на полі як вичавлений лимон.
Ми нещадно «возили» суперників на майданчику, мали багато голевих ситуацій, але забити ніяк не могли – голкіпер опонентів впіймав, як-то кажуть, кураж і ловив або відбивав усі м’ячі, які летіли у рамку воріт.
Так пролетів основний час поєдинку. Арбітр призначив овертайм, і за декілька хвилин до його закінчення ми отримуємо право на одинадцятиметровий штрафний удар. Бити пішов наш вожак і капітан Віктор Мамчиць (саме на ньому порушили правила вірмени). Інтуїція підказувала мені, що нічого хорошого з цього не вийде (за чотири роки до описаних подій особисто я не забив пенальті в аналогічній ситуації у фіналі Кубка Рівненщини між володимирецькою «Юністю» та рівненським «Водником», що стало однією з причин поразки у тій грі), тож я порадив капітану передати право удару комусь іншому.
Та Віктор вирішив взяти усю відповідальність за долю матчу на себе, і … не забив, бо страж воріт у блискучому кидку парирував «постріл» нашого хавбека. Тож 0 : 0.
А в післяматчевій серії пенальті наші були вже психологічно вичерпані та деморалізовані невдачею капітана, тож головний приз поїхав до Араратської долини. Ми ж, розлючені таким ось перебігом подій, поклялись собі та пообіцяли суперникам, що візьмемо у них реванш і обов’язково виграємо цей турнір.
Найбільша перемога кузнецовського «Ізотопу»
І слово з ділом у ізотопівців не розійшлося. Забігаючи наперед скажу, що з вірменами нас жереб не звів, але свою обіцянку ми виконали. У вересні вже 1981-го року кузнецовці приїхали у той же Нововоронеж набагато сильнішою командою.
Взагалі, окрім футболу, в програму Спартакіади працівників атомної промисловості входили ще такі ігрові види спорту як баскетбол, волейбол, гандбол і легкоатлетична естафета 4 Х 400 метрів та шахи. В спартакіадних поєдинках взяли участь посланці атомних електростанцій з різних куточків Радянського Союзу, в тому числі Російської федерації (5 команд), Вірменії та України. Нашу республіку репрезентували команди Рівненської та Чорнобильської АЕС.
Найбільш цікавим і видовищним, як і завжди, видався турнір футболістів, де зійшлися 8 команд, що змагалися спочатку у групах, а потім у фінальній частині. Про високу напругу футбольних двобоїв свідчить хоча б той факт, що минулорічні переможці, спортсмени Вірменської АЕС, посіли у підсумковій турнірній таблиці лише п’яте місце, не потрапивши навіть у головний фінал. Може, це й краще для них, бо якби вони потрапили на нас, то реванш не забарився б.
А так у відбіркових зустрічах ізотопів ці переграли другу команду господарів – гравців заводу «Атомзапчастина» – 2 : 1 (причому переможний гол вдалося провести на останній хвилині зустрічі). Далі розгромили колектив Ленінградської АЕС – 4 : 1, та, поділивши очки із земляками-чорнобильцями – 0 : 0, вийшли у фінал.
У заключних матчах кузнецовці взагалі не мали собі рівних, познущавшись спочатку над командою Білоярської АЕС – 3 : 0, а потім і над фаворитами змагань – першим колективом Нововоронезької АЕС – 7 : 0.
Як зараз пам’ятаю, що з господарями довелося грати за несприятливих погодних умов – здійнявся сильний поривчастий вітер, який потім перейшов і у снігопад. Та нашим хлопцям це не завадило – вже до перерви вони вигравали 4 : 0. А коли у другому таймі впродовж 15-ти хвилин форвард «Ізотопа» Володимир Сорокін забив ще три м’ячі, команда місцевих попросила пощади: «Хлопці, з нас досить на сьогодні!». І за згодою обох команд рефері припинив матч за рахунку – 7 : 0 на користь наших земляків, пославшись на несприятливі метеорологічні умови.
На моїй пам’яті це був єдиний випадок, коли суддя закінчив гру на прохання однієї з команд.
Назавжди залишиться у спогадах і трагічна ситуація, що склалася під час одного з матчів футболістів Соснового Бору (Ленінградська АЕС). У першому таймі одному з їхніх футболістів стало зле, і він, нікого не попередивши, пішов у роздягальню. А коли його товариші прийшли на перерву, він уже не дихав. Як потім з’ясувалося, причиною смерті футболіста стала серцева недостатність.
Така ж історія повториться у 2008-му році, коли безпосередньо на полі у Дубровиці у фінальному поєдинку ветеранського чемпіонату Рівненщини між сарненським «Маяком» та «Ізотопом» помре гравець кузнецовців Роман Чума.
Як бачите, шановні читачі, футбол – то не лише радісні емоції…
А повертаючись до закінчення фінального двобою скажу, що Володимир Сорокін став кращим бомбардиром змагань, додавши до командної скарбнички сім влучних ударів.
Переможну ходу футболістів підтримали дівчата-волейболістки, які в напруженій боротьбі у п’яти партіях довели свою вищість над господарками змагань і також стали чемпіонами Спартакіади.
Друге призове місце виборола в естафеті 4 х 400 метрів чоловіча команда кузнецовців у складі Миколи Гілевського, Володимира Мотька, Віталія Демидишина та Володимира Федінчика.
Третє місце в цьому виді – у жіночої естафети. Такого ж успіху добилися і хлопці-волейболісти.
Поза призовим подіумом залишилися лише гандболісти та шахісти.
Як підсумок, у загальнокомандному заліку першими стали нововоронежці, а наша команда, пропустивши вперед земляків з Чорнобиля, стала третьою.
Тепер вже ясно, що то був найбільший футбольний успіх колективу Рівненської АЕС за всю історію існування команди, заснованої у 1979-му році, повторити який не вдасться (у зв’язку з розпадом СРСР) вже нікому. Щось схоже тричі – у 2006, 2008 та 2012 роках – підкорилося вже сучасному «Ізотопу», але то були турніри з міні-футболу, і брали у них участь лише українські та російські команди.
На фото – футбольні зірки минулого
На жаль, за давністю вищезгаданих подій, в моєму особистому архіві збереглася лише фотографія команди тих часів, де немає декількох переможців 1981 –го року, а саме Володимира Дейнеки та Віктора Захаренкова.
Перший, як на мене компліментів та похвал особливо не потребує, бо то, як на мене, кращий голкіпер нашого регіону ХХ-го століття, який за свою довгу футбольну кар’єру встиг пограти і у рівненському «Авангарді» (тепер – «Верес»).
Срібні призери 1980-го та переможці 1981-го року першості Радянського Союзу з футболу серед працівників атомної промисловості – команда «Ізотоп» Кузнецовськ.
А другий (його знають менше, бо грав у нас недовго), виступаючи у турнірі в півзахисті, зумів забити стільки ж голів, як і наш основний голеадор Сорокін – сім.
Тому на фото є гравці, що змагалися і роком раніше.
Стоять зліва направо Олексій Воронов («засвітився» у нас декілька сезонів та повернувся до Росії), Володимир Сорокін (один з кращих бомбардирів кузнецовців, виділявся не стільки гарматними ударами чи філігранною технікою, а мав якесь дивовижне відчуття голу, тобто щоразу опинявся в потрібний час і в потрібному місці, нині пенсіонер РАЕС), Сергій Наталушко (на Україні довго не затримався та зробив гучну кар’єру у себе вдома, у Волгоградській області), виступав за камишинський «Текстильник» та раменський «Сатурн» у тодішній вищій лізі російського футболу, а також провів декілька матчів за збірну своєї країни), Віктор Демидишин (на диво різносторонній спортсмен, відмінний спринтер та член збірної РАЕС з волейболу – тоді основної, зараз – ветеранської), Віктор Орлов (головний конструктор атак нашої команди, проживає в Росії), Володимир Федінчик (багаторічний символ команди, моторний нападник, тренер і представник колективу), Леонід Саворона (грав зі мною у захисті, стопер з відмінним почуттям позиції, найкращий у команді на «другому поверсі»), Микола Тимченко (технічний хавбек з могутнім ударом, в середині 80-х виїхав з міста), Віктор Мамчиць (неперевершений технік, що володів дійсно оригінальними фінтами, який так і не розкрив свій справжній потенціал, передчасно пішовши з життя).
У нижньому ряду – автор цих рядків, Володимир Рожков (найшвидший у ізотопівців, його разом з Володею Федінчиком повинні пам’ятати і володимирецькі уболівальники футболу зі стажем, бо вони в кінці 70-х грали також і за «Юність»), Володимир Єршов (на диво спокійний та врівноважений страж воріт, грав дуже надійно).
Далі буде.
