Вечірні сутінки підкралися до села, проте навколишня снігова білизна заважала їм огорнути оселі темінню, а вуличні ліхтарі, розсіваючи жовтаве світло, проганяли морок у гущавину садків і зарості очерету над ставом.
В ошатному будинку, що біліє посеред вулиці, лише в одному вікні видніється світло. Його господиня, невеличка, худорлява, з густим вибіленим сивиною волоссям, зручно вмощується у м’яке крісло, одягає окуляри й уважно, ніби вперше, роздивляється сімейні фото. Пильно вдивляється в обличчя близьких родичів, про яких могла б розповісти багато цікавого, аби тільки було кому слухати. Окремо перебирає знімки синів Ігоря й Дмитра та вже покійного чоловіка.
Завтра Марії 80. Старший, Ігор, обіцяв приїхати з міста, де живе з сім’єю, а молодший, Дмитро, як подався по направленню на роботу в Прибалтику, так там і лишився: прийняв литовське громадянство, завів сім’ю…
Сьогодні по телебаченню і радіо вкотре нагадали про чергову річницю виведення радянських військ з Афганістану. Ох, Афганістан! Скільки горя ти нам приніс! Скількох дітей осиротив, молодих дружин зробив удовами, а батьків звів передчасно у могилу – їхні серце не витримали довічної розлуки з синами!
Довелось і їм із чоловіком посивіти, доки Ігор виконував свій «інтернаціональний обов’язок» у далекому й чужому Афганістані. Досі не може спокійно згадувати ті страшні часи, а серце заходиться від думки, що й вони могли втратити сина у тому жахітті.
Ішов 1981 рік. Закінчивши залізничне училище і ставши помічником машиніста, Ігор відбув практику на Далекому Сході, повернувся додому й одразу пішов на службу у повітряно-десантні війська – у доблесні ВДВ, як їх називали. У навчальному центрі в Литві хлопців готували по-серйозному. Батьки провідали сина – й не підозрювали, що його чекає. У визначений час прибули «вербувальники», переконували, що всім їм випала велика честь – захищати священні південні кордони Батьківщини і продовжити славу переможців фашизму (обоє Ігоревих дідів не повернулися з фронту). Казали, що боїв там немає, просто своєю присутністю треба допомогти афганському народові закінчити революційні перетворення в країні. І вісімнадцятирічні вихованці-комсомольці гордо виходили з шеренги з прагненням чесно виконати свій інтернаціональний обов’язок.
Коли в Узбекистан, у Фергану, приїхав батько, син запевнив, що це й буде місце його служби. Майже півроку не знали правди, хоч і дивувалися, чому листи приходять не в конвертах, а згорнутими в трикутник, та ще й заплямовані. Писав часто, але коротко: живий, здоровий, не голодний, не хворий. І все те перевіряла військова цензура.
Повернувся у квітні 1983-го, майже через два роки, але про війну, на якій побував, розповідати почав згодом, коли вляглися тривоги і притих біль за втраченими побратимами. Та й те правда: добряче «обробили» демобілізованих армійські спецслужби, аби тримали, як кажуть, язики за зубами.
А потрапили солдатики у самісіньке пекло війни. Довелось Ігорю терпіти холод і спеку, недоїдання, гранатометні обстріли і ненависть місцевих жителів. Смерть ходила поруч щодня й щогодини. Гинули хлопці. Групи були недоукомплектовані. А коли від попадання в танк згорів боєць із його відділення й те, що від нього лишилося, помістилось у носову хустинку, настало відчуття приреченості. Лише за три місяці до дембеля зринула думка: а може, залишуся живим?
Тяжко й батькам було пережити невідомість і постійне чекання звісточки. Офіційна інформація заспокійлива, але чутки про оцинковані труни змушували хвилюватися, жити в страху, що й тебе настигне жахливе повідомлення. На вихідні до сусідів приїжджали сини й допомагали по господарству. Гамірно було у їхньому дворі. Поверталися хлопці й з армії, гуляли весілля. А за що на чужій землі страждає їхній? І хто бачить їхні недоспані ночі та виплакані сльози? З Ігоревою фотокарткою лягала й уставала. Здається, не було години й хвилини, щоб не думала про нього.
Рятувала робота. У школі навчала дітей природничим наукам. Майже чотири десятиліття віддала улюбленій праці – й сотні випускників добрим словом згадують свою вчительку. Он вони, на світлинах: на екскурсіях зі своїми учнями, на морі з власними дітьми.
І коли тих вісімдесят настукало? Залишилась одна. Здоров’я підводить. А рятівники від самотності – телевізор і телефон. Щодня озиваються діти й уже дорослі внучата. Але найбільше радості – коли защебечуть по телефону правнуки. Зрідка провідують колишні колеги. Заходять сусіди. Ох, якби швидше весна! Додалось би роботи на городі, у квітнику, в садку!..
Стукіт у двері перервав невеселі думки. На порозі – рідний і бажаний гість: син Ігор. Тріпнув уже сивими кучерями. Усміхаючись, обняв за худенькі плечі:
– Здрастуйте, мамо!
Надія ТКАЧУК
