П’ять місяців на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції відслужив нині вже колишній механізатор радгоспу «Хиноцький» Василь Видрик у 1989 році. Розповідь безпосереднього учасника ліквідації через 34 роки після аварії, жителя села Хиночі.
Це був його день народження, 17 лютого 1989 року. Тридцять вісім років. Бригадир того дня до райцентру підвіз Василя бензовозом. З Володимирецького району у відрядження, окрім Василя Видрика з Хиноч, виїхало чоловік п'ятнадцять.
Але на пункт збору у Білій Церкві прибуло лише кілька поліщуків, бо здебільшого були «забраковані» медкомісією чи відкупились. Разом з Василем Володимировичем ще був ровесник з Великих Цепцевич та багато волинян.
Василь Видрик, фото 1989 року
Наметове польове військове містечко було розміщене за 50 кілометрів від самої станції. Видали «новобранцям» зелену військову солдатську форму, спецпропуски. Жили по тридцять чоловік у великих палатках. Щодня їздили на станцію, розбирали післяаварійні завали на першому, другому і третьому блоках, на четвертому, каже герой історії, не був.
У приміщеннях і підвалах вручну збивали покраску стін, труб, штукатурку. Все це грузили у КАМАЗи, КРАЗи, які вивозили це сміття до ешелонів. Це був метал, бетон, різна грязюка та пісок. Потім красили і штукатурили наново.
– Часом їдемо на роботу, а нас попереджають – хлопці, буде «виброс». То тоді всі заходили на станцію підвалами і працювали по підвалах. А на покрівлі енергоблоків ще лежали всі ті труби з часу вибуху. То ми їх скидали звідти, – розказує Василь Володимирович.
Їздили на роботу УРАЛами, а перед ними йшла пожежна, яка мила асфальт. І так було щодня, в обидві сторони. Було три пропускних пункти: тридцятикілометрова зона, десятикілометрова та територія станції. Отримували білі медичні тканинні комбінезони, окуляри, респіратори, рукавиці, чоботи гумові – відкритих ділянок тіла не було.
– Нам казали, що цей одяг захищав, екранував радіацію. В ньому ходили там усі – лікарі, військові, цивільні. Працювали цілий день, як і на звичайній роботі – з п’яти годин ранку до п’яти вечора. Увечері на станції всі йшли у баню – скидали з себе все повністю. Ми казали «скинути шкуру», змивались добряче, вдягали все нове. Медики на станції, у підвалах, нас перевіряли і їхали додому. Така сама процедура була й на 10-ти та 30-ти кілометрових межах зон зараження, ще й транспорт міняли тут-же, – згадує ліквідатор аварії.
На чорнобильській станції медики над солдатами жартували: «Капєц вам скоро, хлопці». Або, зустрічаючи їх увечері, питали: «А що, всі ще живі?» Декого по кілька разів вертали митися, поки перестане дозиметр «пищати». Бо могло на спині чи на голові бути більше опромінення – не все змили.
– У нас на грудях у кожного були дозиметри – ми бачили ті цифри і чули фон, бо дозиметри мають специфічний сигнал. Якби лікарі писали правду, скільки я і всі «нахваталися», то за два дні всіх мали б «дембельнути». Але там нікому правдиві показники опромінення не писали, бо де стільки людей наберуть на заміну? За три дні стопроцентово всі «світилися» по граничній шкалі, – з тривогою в очах згадує Василь Володимирович.
Приїзджав, каже пан Василь, у «зону» в той період Михайло Горбачов. Багатьох з солдатів планово виставили уздовж шляху слідування генсека, щоб убезпечити його від можливих терактів.
– Ми були в охороні на дорозі, а серед «УДОшників» караулу генерального секретаря, був майор з Києва, який своїм дозиметром нас контролював. За пару годин ми набрали 28 мікрорентген. То нам «ще два рази по двадцять і додому», казав той майор. А ще казав, щоб ми махнули рукою всі на свої чоловічі сили, бо ні потенції, ні дітей у нас вже не буде гарантовано, якщо навіть виживемо. Таке ж саме було й з хлопцями, які служили на Байконурі. От у мого кума колись син вернувся звідти зі «срочки», одружився, у нього народився син. Але його він не встиг побачити, бо у лікарні помер від лейкозу, ще й тридцяти не було. Потім його мати померла від онко, може то через те опромінення? – з острахом припускає наш герой оповіді.
Кормили солдат такими смаколиками і дефіцитами, в таких об’ємах, що й уявити важко – морепродукти, ікра, фрукти «заморські», розказує Василь Видрик. «Згущенка» у дев’яності була дефіцитом, але не для них – могли брати скільки завгодно на складі.
Місцеву воду не пили, брали ящиками газовану, у скляних пляшках, сортів двадцять було всякої. На одну палатку брали щодня 30 ящиків води. А їжу варили кухарі з завозної води. В меню було з двадцять різних салатів та страви, назв яких солдати й не знали.
– Нам зарплату платили 150 карбованців у місяць. Тепер я маю посвідчення ліквідатора третьої категорії, бо 1989 рік вже вважався на ЧАЕС «чистим» відносно. Там копали екскаваторами величезні котловани. Закопували техніку вертольоти, грузовики, трактори, будівельні крани, «пожежні», «швидкі». Всю ту, що працювала на реакторах, була на станції та у місті і була заражена. Весь наш транспорт мили з піною щодня, але день-два і вона знов була «грязна». У водоймі біля станції водились соми. Ми одного разу для інтересу зловили сома на дрот за губу – на шнурок зачепили саморобний дротяний гачок і бовтали у воді. То була така рибина, що у двохсотлітрову бочку з солярки влізла лише половина. Привезли у «городок», щоб показати, потім викинули, не їли, – дещо оживившись від згадок про азартні вчинки тодішніх солдатів «зони», розказує Василь.
Ще Василь Володимирович розказує, що були його знайомі хлопці з Зеленого і Радижева ще й раніше, до нього там, у Чорнобилі. Вже вони всі померли. Вони працювали на тракторах-бульдозерах після аварії – грунт знімали і закопували.
З героєм нашого матеріалу, окрім українців, служили чоловіки з Казахстану – «казбеки» на них казали. Дехто з них там-же кінчали життя самогубством, бо своїм жінкам вони вже не потрібні опромінені, хворі, а це їм, мусульманам, ганьба. Їх там і ховали, додому не відправляли.
Щовечора солдатам організовували концерти. Зі столиці приїзджали естрадні зірки. Створювали якнайкращі умови побутового життя.
Подяка за службу
За участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Василь Володимирович отримав Подяку за підписом командира і замполіта військової частини, де на той час проходив службу «…за образцовое выполнение патриотического долга перед Родиной».
Нині чоловіку – 69 років і він має серйозні проблеми зі здоров’ям. Але пільг нема, бо їх зняли ще у 2004 ...
– – –
Аварія на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС) 26 квітня 1986 року. Сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря унаслідок аварії в Чорнобилі, в 30-40 разів більша, ніж під час вибуху атомної бомби в Хіросімі. Участь у гасінні пожежі на ЧАЕС брали 240 тис. осіб. На ліквідацію наслідків аварії загалом призвано більше 600 000 осіб. Відразу після аварії було опромінено майже 8,5 мільйонів людей, високе радіоактивне забруднення охопило близько 155 тисяч квадратних кілометрів територій, з них 52 тисяч квадратних кілометрів – сільськогосподарські землі. Унаслідок забруднення повітря, ґрунтів і вод з’явилася так звана «зона відчуження», де небезпечно, а тому заборонено проживати людям (з матеріалів «Соціальні наслідки Чорнобильської катастрофи (результати соціол. дослідж. 1986–1995 рр.) / Ін-т соціології НАН України, дослід.-навч. центр «Демократичні ініціативи» )
Більше інфографіки тут
