Так сталося, що 29 травня мало відбутися цьогорічне свято Останнього дзвоника. Білі банти, вальс, настанови першої вчительки, сльози на маминому обличчі і довгождана стрічка випускниці… Це – те, про що мріялося, відколи вперше переступила поріг школи. Але – не судилося. На жаль, не буде урочистої прощальної лінійки, і від цього ще більше смутку. Саме тому хочеться розповісти про свої шкільні роки. Сподіваюся, що і моїм читачам згадається шкільне дитинство.
Дорога довжиною в одинадцять років інколи була легкою, інколи – не дуже, проте завжди надзвичайною. Як зараз, пам’ятаю її початок. У новій шкільній формі, з величезними бантами, сміливим кроком зайшла у колегіум – і загубилась. Плакати – не по мені, отож швидко себе опанувала і прилаштувалася з іншим класом. Там мене і знайшли моя мама і перша вчителька Ніна Сергіївна Іваницька, з якою, як у казці, пройшли мої перші шкільні роки.
П’ятий клас познайомив з новими вчителями й аудиторіями; вони й супроводжували нас упродовж подальших семи років. Відтак відповідальність за наш клас перейшла до Ірини Вікторівни Блищик, з якою ми й закінчуємо одинадцятий клас.
Середня школа була досить цікавою. Велика кількість позакласних заходів, різноманітні гуртки, насичені перерви, перша симпатія, вибори. Але найбільше запам’ятався страх перед уроками польської мови, географії, фізики і креслення. Не знаю, що саме нас лякало: серйозність учителів, нерозуміння предмету чи розповіді старших учнів. Але досі згадую неприємне тремтіння перед аудиторією у надії, що викличуть не тебе, і намагання чимшвидше прочитати параграф. Та страх минувся. Може, тому, що ми стали старшими і зрозуміли вчителів і пройнялися до них повагою. А може, й тому, що сумлінніше стали готуватися до уроків.
Саме на середню школу припадає найбільше років, проте найбільш насиченими були два останніх – прощальних. Делегації з Туреччини, безсонні ночі за книгами, підготовка до контрольних, репетиція шкільної казки, підготовка до різноманітних заходів, похід у Дубину і ще багато чого назавжди залишиться зі мною. Саме в одинадцятому класі ставлення до навчання і вчителів змінилося. Та виокремити хочеться надзвичайно цікаві уроки з основ медичних знань, які проводила Оксана Арсентіївна Мілоста. Сподіваюся, вони згодяться нам у майбутньому. І таким же приємним спогадом залишаться уроки географії з Володимиром Івановичем Вороб’єм, історії – з Галиною Володимирівною Березюк, зарубіжної літератури – з Тетяною Михайлівною Кедич. Дуже вдячна і вчителям біології та хімії Галині Олексіївні Сарницькій та Людмилі Мефодіївні Муравинець за почерпнуті в них знання. Правду кажуть, що немає поганих учителів, а є неслухняні учні. А в нашому колегіумі всі вчителі – золото, і я вдячна їм за уроки і за все, чим так щедро ділилися з нами.
Я закінчую фізико-математичний профіль – і надзвичайно багато часу мені присвятили вчителі точних дисциплін. Особливий внесок у моє навчання і становлення зробили Галина Іванівна Онісковець і Людмила Костянтинівна Дуляницька. Вони навчали не лише математичних тонкощів, а й життєвих. Галина Іванівна завжди, у будь яких ситуаціях вчила залишатися самим собою і не боятися майбутнього, а Людмила Костянтинівна – правильно розставляти пріоритети, знати всьому ціну, чітко розмежовувати школу й позакласне життя та у всьому вбачати зв’язок. Їхні уроки у 315-й і 222-й аудиторіях – то згадка назавжди. Але не пройду і повз креслення – надзвичайно цікавий предмет, який викладав директор колегіуму Анатолій Федорович Остапенко і від чого він ставав ще цікавішим. Як старанно ми виводили кожну лінію і стрілочку, щоб вийшло все ідеально! Ті, що поєднаються з технічними спеціальностями, неминуче скористаються знаннями з креслення. «Екзотичним» предметом вважали й астрономію, яку викладав Олег Васильович Полюхович. З його допомогою ми вчилися відрізняти закони Кеплера, Велику Ведмедицю від Малої і розуміти, що світловий рік – то відстань. Усім класом і кожний зокрема ми сумуватимемо за вами, дорогі вчителі, і сподіваємося, що й ви запам’ятаєте нас.
Навчаючись у старшій школі, довелося «попрацювати» головою шкільного уряду і дізнатися, як вибудовується робота колегіуму. Старостати, засідання уряду, зустрічі з заступниками директора, відрядження і шкільні заходи стали частиною життя, і цього не вистачатиме у майбутньому. Моїми керівниками у цей час були Світлана Володимирівна Переходько, Оксана Василівна Приходько, Михайло Ігорович Гайдиш і Вікторія Віталіївна Клюй. Як вони мене підтримували, допомагали і направляли! Але в моєму шкільному житті була й МАН з Ольгою Іванівною Борсук, «КВК» з Михайлом Ігоровичем Гайдишем та нашою командою «Збірна різних», журналістика з Іриною Анатоліївною Подернею, й «урядова» поїздка у Рівне з турецькою делегацією. За всім цим – безцінний досвід і знайомство з прекрасними людьми.
Побула я і старостою літературної студії «Первоцвіт». Там, під керівництвом Наталії Мефодіївни Войтович, разом із Наталкою Бойко, Іриною Максимчук та Настею Трохимчук ми творили за чашкою ароматної кави. І саме творчість зблизила мене з Оксаною Зиновіївною та Олексієм Остаповичем Городними, під чиєю опікою здобувала призові місця у літературних конкурсах та друкувалась у районній газеті. Вдячність моя до них просто безмежна.
Дякую Анатолію Федоровичу та шкільній адміністрації за чудову організацію навчального процесу. Усі здобутки і нагороди, усе, що має і чим пишається колегіум, – це його заслуга і всього педколективу. І в згадках нас довіку зігріватиме атмосфера творчості та дружелюбства, якою повниться колегіум.
Та все-таки, найбільше часу я проводила з класом – своїм 11-А. У нас було все: перемоги і поразки, нічні прогулянки і поїздки, групова підготовка до самостійних робіт і звинувачення у плагіаті, зустрічі біля вогнища і прибирання всім класом, флешмоби, суперечки, образи і примирення. Але всіх тішать згадки, як задивлялися на танець снігу крізь вікно 315-ї аудиторії і які посиденьки мали у роздягалці перед уроками. Наші шкільні дні були наповнені різними історіями, жартами і незабутніми подіями. І жаль, що ця чудова пора скінчилася. Наступного Першого вересня ми вже не сядемо за парти; замість нас прийдуть інші – і писатимуть власну історію. Ну а перед нами – новий життєвий етап, який старатимемося пройти з гідністю. Звісно, ніхто не знає, що буде завтра, але хочеться назавжди залишитися неймовірно дружним 11-А, яким нас пам’ятатиме школа.
Ще раз дякую вчителям, які доклали рук до нашого становлення і впродовж одинадцяти років навчали нас; які до ночі сліпували над нашими творіннями і створювали ту сімейну атмосферу, якої нам не вистачатиме у майбутньому; які разом із нами готували шкільні заходи і змушували нас працювати, знаючи, що це нам на користь; які хвилювалися за нас і яким ми так бездумно завдавали прикрощів. Вибачте, дорогі наші, за необережність у словах і вчинках, за легковажність і непокірність. Пройде ще трохи часу – і ми пошкодуємо за все прикре. Отож прошу вибачення за всіх нас.
Мабуть, я не завжди була гарною ученицею. І до ідеальної однокласниці мені далеко. Проте, як людина, я знаю, що треба встигнути сказати найпотрібніші і найважливіші слова. Отож дякую рідній школі за неймовірні одинадцять років шкільного життя. У згадках я назавжди заберу їх у майбутнє.
Юлія РУДНІК,
випускниця Володимирецького районного колегіуму.
