Це було 55 років тому. У маленькому віддаленому райцентрі відкрилася дитяча музична школа! Батьки віддали мене з сестрою вчитися грі на фортепіано. Пригадується початок навчання.
Першу чверть навчального року школа ще не має свого приміщення і групові та індивідуальні заняття проводяться у районному будинку культури. Мої уроки фортепіано з педагогом Євгенією Іванівною Березюк взагалі відбувалися на сцені, де стояв єдиний інструмент. Згодом учні і вчителі отримують свою власну будівлю, де школа працює і донині.
О, ці незабутні роки! Зовсім невеличкий викладацький і учнівський колектив. Несміливі початківці з невмілими, затиснутими руками і неправильною поставою крок за кроком долають ці комплекси і перетворюються в юних музикантів. Цьому сприяє магічна аура мистецтва, яку зуміли поселити в невиразних стінах наші перші педагоги.
Найяскравіша, безумовно, – Єфросинія Михайлівна Москалець. Її чарівна врода і осяйна посмішка допомагали нам замиритися навіть із неминучим сольфеджіо. А наполегливості, з якою вона працювала на хорових заняттях, варто повчитися. За перший навчальний рік хор учнів музичної школи виставляє на звітний концерт три трьохголосих твори, в тому числі один a’capella!
Директор школи Василь Опанасович Москалець для нас, учнів, це – Всезнаючий і Всевміючий Добрий геній. Навчав грі на баяні та акордеоні, народних струнних інструментах. І налагоджував усі їх сам!
Фортепіанний відділ Володимирецької музичної школи. 1968 рік
Робив музичні обробки для оркестру народних інструментів. Дбав про матеріальну частину процесу: закуповували нові інструменти, щоб школа розвивалась, піклувався про ремонти та паливо, щоб взимку школа не замерзала, і т.д., і т. п…
А тьотя Галя (Галина Миколаївна Бортник) і тьотя Віра (Віра Василівна Козютенко)?! Прибиральниці, які чергували вечорами до пізньої години, протоплюючи грубки, щоб обігріти школу на наступний день. А заразом і наші добрі ангели-хоронителі.
Позаяк більшість учнів не мали власних інструментів, у цьому допомагала школа. Але якщо баян чи акордеон можна було взяти додому, то фортепіано – лише в школі.
І вечорами, коли вже всі уроки закінчувались, ми – піаністи – приходили у свої класи займатись на інструменті. Трохи грали індивідуально, трохи весело спілкувались, зібравшись у один клас, так, що нас інколи приходилося навіть проганяти додому.
Ах, оці мандрівки пізньої зимової години під бездонним зоряним небом від шкільного піаніно до затишної домівки! Навкруги виблискує іній, щоки щипає мороз, під ногами рипить сніг. А на розі біля базару чатують «круті пацани» – однокласники, які в музичну не ходять, але дівчат із нотними папками люблять подражнити…
Перший набір учнів був досить різношерстий за віком. У клас фортепіано взяли навчатися бажаючих п’яти – і навіть шестикласників. Оскільки вони не встигали пройти семирічний курс навчання гри на інструменті до закінчення середньої школи, то їм довелося опановувати відповідні програми за шість або і п’ять років.
Та бажання вчитися і ентузіазм педагогів були настільки захопливими, що все вдалося. І той прискорений курс для піаністів дав таку підготовку, яка дозволила Галині Кухарчук, Світлані Леошик і Людмилі Раб вступити до обласного музичного училища нарівні з тими, хто вчився повних сім років!
А ще музику своєю професією із першого набору піаністів Володимирецької музичної школи обрали Галина Росицька і Тетяна Воробей.
Таким запам’ятався мені початок музичної освіти на постійній фаховій основі у моєму рідному Володимирці.
Мирослава Воробей. Вараш
