Друга частина мого ностальгічного блогу присвячена ще одній пам’ятній даті в історії «Ізотопа – РАЕС» – тридцятилітньому ювілею подвійної перемоги команди у турнірі Спартакіади працівників атомної промисловості України та СРСР. На офіційному сайті атомників ця звитяга датована 1991 роком і мова йде лише про всеукраїнські змагання.
Але коли я почав розпитувати очевидців цієї знаменної події, то виявилося, що вона мала місце ще у вересні 1990-го року. А при детальному вивченні матеріалів тих років та опитуванні учасників з’ясувалося, що така подія була не одна.
Останні переможці всесоюзних змагань
Через місяць після перемоги на українському футбольному форумі атомників у тому ж Южноукраїнську команда РАЕС виграла такий же турнір в тому самому місті, але всесоюзного значення, і тим самим ввійшла в історію як останній переможець подібних змагань, бо за рік Радянський Союз як держава перестав існувати.
90-ті роки минулого століття були періодом такого собі перезавантаження кузнецовського футболу, а якщо конкретно – то станційної команди. У 1989-му році колектив покинула частина футболістів на чолі з тренером Володимиром Ковалем (тоді команда змагалася в аматорському чемпіонаті України та Кубку області, а в чемпіонаті Рівненщини не грала). Ті, що пішли, намагалися відродити кузнецовський «Будівельник», але цей проект довго не проіснував, в основному, через брак коштів.
У 1990-му році «Ізотоп – РАЕС» вже з новим граючим тренером Олександром Шлаєм змушений був заявитися до другої ліги чемпіонату області, в якій і змагався впродовж року, і доволі успішно.
«Ізотоп – РАЕС» 90-х років минулого століття
А вже в другій половині сезону ця наполовину нова команда, але з добре відомими на місцевих теренах гравцями, поїхала разом з іншими спортсменами Рівненської АЕС до міста Южноукраїнська Миколаївської області, щоб позмагатися, між іншим, і у спартакіадному турнірі футболістів.
На змагання аматорів шкіряного м’яча працівників атомної промисловості заявилося 5 команд. Крім господарів, у змаганнях взяли участь наші хлопці з РАЕС, а також представники Хмельницької, Запорізької та Чорнобильської станцій.
Павло Грибок
Я добре знайомий з одним із найвідоміших футболістів нашого регіону Павлом Грибком, який був безпосереднім учасником і одним з героїв тих подій, тому надалі слово надаю саме йому. Але спершу познайомлю наших читачів з цією непересічною особистістю.
Павло Грибок – справжня футбольна «зірка» нашого регіону недалекого минулого
Знаю його давно, ще з кінця 70-х років минулого століття, бо неодноразово пересікався з ним на футбольному майданчику та й поза ним.
Серед футбольної спільноти нашого регіону «Пашу» знали всі, бо він відзначався неабиякою відданістю шкіряному м’ячу. Футбол був його другим життям, і він присвятив йому усе своє активну діяльність. Звісно, була й сім’я, діти, як у всіх, але на першому місці для нього був Його Величність Футбол.
На полі був надзвичайно непоступливим, боровся за кожен м’яч, володів непоганим дриблінгом і добре поставленим дальнім ударом. За свою довгу футбольну кар’єру назбирав цілу гору різноманітних нагород та відзнак, з якими зараз я вас, шановні читачі, і познайомлю.
Отож, народився Павло Володимирович Грибок в середині січня 1960-го року у Великих Цепцевичах. Елементарні футбольні навички прищепив йому місцевий вчитель фізкультури Микола Олексійович Зосимчук.
Після закінчення школи потрапив до групи підготовки рівненського «Авангарду», де провів півтора роки(1977-78), а потім підійшов торпедівцям Рівного (команда тоді представляла нашу область в аматорському чемпіонаті республіки), у складі яких і завоював свій перший значний трофей – виграв Кубок Рівненщини. Юний Павло у фінальному матчі з березнівським «Случем» вийшов на заміну і зумів відзначитися забитим голом, а команда перемогла – 2 : 0.
Далі була служба в рядах Радянської Армії. Як футболіст, він потрапив у спортивну роту Львівського ВВПУ, команда якого змагалася і в аматорському чемпіонаті України, і у першості Львова.
Повернувшись до рідних пенатів, з 1981-го по 1983-й роки захищав кольори кузнецовського «Будівельника», а в 1984-у році разом зі своїм односельчанином Володимиром Новаком потрапив на олівець селекціонерам рівненського «Авангарду». З уродженців нашого регіону такої честі удостоїлися, крім Грибка та Новака, лише воротар, уродженець Більської Волі, а нині житель Вараша Володимир Дейнека.
Провівши за авангардівців декілька сезонів, Павло у 1986 році влаштувався на роботу на Рівненську АЕС. І з того часу вірою і правдою служить місцевому футболу, спочатку у якості гравця (активні виступи залишив у 42 роки), а потім і як тренер, спочатку кузнецовського «Моноліта» (2003-2009), а з 2009-го по 2017 рік як наставник «Ізотопа – РАЕС».
За цей період він двічі грав за володимирецькі команди – спочатку у 1989-1990-х роках (тоді «Кристал»), а потім – у 2002-2003 роках, в колективі вже з теперішньою назвою «Енергія».
За ветеранську станційну команду виступав до 2016-го року.
Чемпіон України з футзалу серед ветеранів-працівників Атомпрому 2001-го року, призер ветеранських чемпіонатів країни з футболу +45 років у складі луцької «Волині» (2006-2011 роки), чемпіон Рівненщини 1992-93 років, а серед ветеранів – 2008-го року, володар обласного Кубка 1996-го року, неодноразовий переможець зимової першості області спочатку на призи газети «Червоний прапор», а потім – «Вільне слово» у Меморіалі Володимира Шморгуна, у складі кузнецовських «Будівельника» та «Ізотопа – РАЕС» у якості гравця та тренера. Це лише відзнаки державного та обласного рівня.
А ще – перемоги у чемпіонаті, Кубку та Суперкубку Володимиреччини як у складі великоцепцевицької «Горині», так і в рядах кузнецовського «Моноліта».
Ось така славетна людина і ділиться своїми спогадами про Всеукраїнський спартакіадний турнір футболістів-атомників у Южноукраїнську.
– З того часу вже мало що залишилося у пам’яті. Знаю, що в коловому турнірі ми обіграли всіх своїх суперників і стали кращими не лише за рахунками, а й по рівню продемонстрованої гри.
Особисто для мене і зараз стоїть перед очами гра з хмельничанами. Це був принциповий двобій не лише через те, що РАЕС та ХАЕС – станції-сусіди. За нетішинців у турнірі виступали двоє гравців, які ще зовсім недавно були нашими товаришами по команді. Маю на увазі Михайла Романова та Володимира Гордійчука. Вони дуже старалися, та марно. Тоді я був в ударі і забив хмельничанам одразу три голи, а вже в кінці Романов головою відквитав один м’яч – 3 : 1 на нашу користь.
Найважче далися три очки у зустрічі з господарями, яких вів уперед Володимир Ясуник, добре відомий і кузнецовським уболівальникам – лише 1 : 0. Чорнобиль отримав від нас – 2 : 0, а найслабших запоріжців очікував розгром – 4 : 1.
За перемогу в турнірі отримали Кубок, медалі та грамоти, а я – ще й відзнаку як кращий бомбардир змагань (7 голів). Другими стали господарі, третіми – хмельничани, далі – ЧАЕС і ЗАЕС.
Южноукраїнське «золото» завойовували: граючий тренер, представник і голкіпер Олександр Шлай, Олександр Корзун, Віктор Щур, Василь Сущик, Іван та Володимир Речуни, Степан Тітечко, Василь Макуха, Валерій Штинь, Олександр Шуриберко, Борис Коток, Леонід Михалець, Володимир Буряк.
Турнір був відбірковим до Всесоюзної Спартакіади Атомпрому, куди потрапляли дві кращі українські команди. Він відбувся у жовтні в тому таки Южноукраїнську, але я вже в ньому не грав, бо отримав травму у футбольному турнірі Спартакіади нашої станції.
Степан Бережний
Далі розповідає інший безпосередній учасник тих подій, не менш відомий у минулому центральний захисник ізотопівців Степан Бережний.
Степан Бережний приймає хліб і сіль від вдячних уболівальників
– Грали ми на Миколаївщині майже в тому самому складі, що й місяць тому, от тільки суперники були набагато серйозніші. Але команда дуже хотіла виграти ці змагання, ми ніби передчували, що на такому рівні міряємося силами чи не в останній раз, тому налаштовувалися на кожну зустріч як на справжній бій. У всіх поєдинках за нашої участі була справжня «заруба», при якій суперники не жаліли один одного. Опоненти наші майже усі були одного високого рівня, але ізотопівців виручав бойовий дух, характер і взаємовиручка.
Нам не вдалося виграти лише у представників Ленінградської АЕС, у матчі з якими була зафіксована нічия – 0 : 0.
Усі інші двобої закінчилися нашими перемогами, але ці виграші давалися з превеликим напруженням.
Білоярських (Свердловська область Російської федерації) атомників та наших земляків з Южноукраїнська вдалося обіграти з мінімальними рахунками 1 : 0.
А у грі з колективом Курської АЕС ініціатива декілька разів переходила від однієї команди до іншої, аж поки нам не вдалося дотиснути непоступливих росіян – 3 : 2. Перемога у заключному поєдинку далася настільки важко, що ми спочатку й не дуже то зрозуміли, що сталося. Зате потім дорослі чоловіки раділи, як діти, а дехто потім навіть спав із завойованими золотими медалями.
Нікого не хочу виділяти, бо перемогли ми насамперед як дружний колектив, у якому один за всіх, а всі за одного. Так, у деяких моментах нам таланило, але ж везіння – це нагорода за сміливість. А мудре народне прислів’я гласить: «Хто не ризикує, той не п’є шампанського».
Від себе додам, що Степан у своїй розповіді проявив забагато скромності, бо виділяти треба було саме його. І було за що. Адже він, за амплуа центральний захисник, не тільки безпомилково виконував свою безпосередню роботу оборонця, буквально царюючи в повітрі та на землі в своєму штрафному майданчику, але й став кращим голеадором змагань, забивши 4 голи. Наш земляк відзначався практично у кожній зустрічі, пошкодував лише ленінградців.
Бережний, до речі, повинен бути добре знайомий і володимирецьким шанувальникам шкіряного м’яча, оскільки він у свій час, як і Павло Грибок, теж захищав кольори райцентрівської команди. А вже в іпостасі тренера приводив до перемог у чемпіонаті та Кубку Володимиреччини спочатку «Моноліт», а потім і любахівський «Сокіл».
Ну, а як гравець, він має нагород і відзнак не менше, ніж уже згаданий Грибок, адже більшу частину кар’єри вони грали за одну команду. Бо Степана також запрошував до головної команди регіону – рівненського «Авангарду» тодішній тренер Володимир Трошкін. Але тоді, будучи ще дуже молодим вирішив (може й помилково), що краще синиця в руці, ніж журавель в небі – і залишився в «Ізотопі».
Таким чином, цей матеріал сприяв зникненню ще однієї білої плями в історії кузнецовського футболу. Адже тепер ми знаємо, що чемпіонами Союзу з футболу серед атомників може вважати себе не лише покоління Федінчика, Сорокіна чи Рожкова (гравці 80-х), але й команда 90 –х – Бережного, Шлая, Грибка та Тітечка.
