Журналіст Володимирець.city один день провів у солдатській формі на полігоні

Принцип «журналіст міняє професію» ми вже неодноразово перевіряли на собі. Але коли поставили завдання попрацювати десь у нічну зміну, вибір у нас був банальний: або поспати ніч з пожежниками, або в поліції. Аж тут трапилася нагода побувати на військовому полігоні і на один день вдягнути військову форму.

Що з того вийшло – читайте самі.

Історія перша. Смуга перешкод

На Рівненський загальновійськовий полігон ми виїхали під обід. Парило немилосердно, на дощ, та й метеорадар стверджував, що буде не просто дощ, а гроза. Так і сталося. Як тільки заїхали на контрольно-пропускний пункт (КПП), сипонула рясна злива. Дощ ішов стіною, суцільним потоком лився асфальтівкою. Вийти з автобуса було зась. Здавалося, все накрилися мідним тазом наші заплановані полігонні вишколи. Але коли дах у старенькому «Богданові» почав сочитися холодними струмочками, дощ поступово притих.

Нас, більше 40 чоловік з різних областей, вишикували на точці збору особового складу, на початку психологічної смуги перешкод для новобранців. Короткий інструктаж («Увага всім! Я двічі повторювати не буду; це вам армія, а не інститут благородних панянок») – і два солдати-контрактники почали демонстраційне проходження полоси.

BGImage

На демонстрації здавалося, що все легко

800 метрів з перешкодами, причому не найскладнішими – без багаторівневих драбин, де треба підтягуватися і мати більше ніж відмінну фізпідготовку, без ям з водою і багнюкою, де вимогливий інструктор кричить тобі «Граната!», і пофіг, що з води лише ніс стирчить, без мішеней. Які з’являються у найнесподіваніших місцях, коли не встигаєш навіть прицілитися, – словом, здавалося що там її подолати – прорвемось. Тільки дивувався про себе: чому солдатики гарячково стирають піт з облич і так важко дихають?

BG Image

Завдання – пройти всю дистанцію, прикриваючи і підстраховуючи напарника на найважчих ділянках, закріпитися на рубежі і зайняти умовну оборону.

Дощ не йшов, лише з обвислого сірого неба погримувало. Земля парувала, а по стерні нога іноді підслизалася. Усі снаряди теж були мокрі і слизькі.

«А що ви хотіли?

Обстановка, максимально наближена до бойових умов» — жартували колеги.

Але більшість відмовилися від експерименті над собою. «Мокро, слизько, перевдягнутися нема у що».

Ну, ніхто й не казав, що солдатський хліб медом намазаний.

В багнюці під постріли

Та коли самі стали на старті і перша двійка наших рвонула у прискореному темпі під автоматні черги над вухом, коли заревіла сирена шумової постановки і зашипіли циліндри димових завіс, впевненості трохи поменшало.

Знову пішов дощ, погримувало. Ляскали десь на дистанції одиночні постріли і черги. Канонада далекої небесної арти перегукувалася з імітаційними динаміками.

Усі потенційні напарники поховалися в автобусі. Лише в останню мить зі мною зголосився 67-річний колега, вирішив труснути стариною. Дощ заливав очі.

Після проходження дистанції прибіг лише захеканий ведучий із першої пари – його напарник зійшов на половині смуги. Брудний, мокрий, але щасливий. Каже, бери мого броника, він без однієї пластини, легший, але не застібається з одного боку.

Гарячково надягаю його каску, застібуюсь – не виходить. Прошу допомогти солдата, який нам із напарником демонстрував приклад проходження смуги. Каска сидить добре, черга бронежилета.

Лаюся і спльовую від злості: спершу – бронежилет, потім – каска, а не навпаки. Усе спочатку.

Нарешті екіпірований, тільки от броник дійсно не застібається, а каска по другому разу чомусь налазить на очі. Нема часу, як буде так буде.

Команда «Вперед!», підхльоснута пострілом з калаша десь тобі під ноги (патрони холості), навіть у найлінивішого відкриє спринтерські резерви. Напарник десь трохи позаду (вік, що там казати). Краплі дощу приємно охолоджують писок.

Хитрування були недоречні

Хитрування у вигляді дротяної петлі, яку виявив на дощатій стіні поки чекав першу двійку, не допомагають: при спробі залізти вона просто обривається. «Жерти треба менше», — автоматично фіксується у свідомості. А руки вже тягнуться до верху стіни, важко, але підтягують таке неповоротке, як виявляється, тіло.

Сиджу як півень на гребені, подаю руку напарнику, тягну щосили. Блін, він броник задом наперед одяг, нема за що вхопитися (там є лямка спеціальна). Крекчемо обоє як ведмеді, але втягнути його не здужаю. Інструктор кричить «Уперед!» і радить напарнику даремно не пнутися, а з огляду на його поважний вік просто обійти перешкоду, що той і робить. Стрибаю і мчу до перекладини на високих брусах. Долаю – і бігом далі.

BG Image

«Напарник!» – кричить інструктор після того, як я долаю через вікно фрагмент стіни, пірнаю рибкою у прорізану сітку і біжу через їдучий дим від палаючих коліс далі.

На високих слизьких перекладинах дивлюся щоб самому не впасти, але частіше обертаюся і вже так не спішу. Дякую своїй передбачливості, що вдягнув тактичні рукавички – вони не такі слизькі, як мокрі долоні.

Попереду – 20 метрів колючки, під якою треба проповзти. Інструктор, гад лупить з автомата прямо під морду. Повзу як учили.

Інструктор, гад, кричить «Нижче зад опусти! Нижче голову тримай, за колючку чіпляєш!» – і лупить чергами збоку. «Я що йому, дівка фігуриста, що він до моєї корми причепився?» – думаю я, поправляючи шолом і озираючись на напарника. Він відстає. Клята каска постійно сповзає на морду, піт заливає очі, під коліньми і ліктями чвакає вода, чортів бронежилет незастебнутим боком постійно чіпляється за колючку. Дихання вже як у парового міха, хрипле і переривчасте, а довбана колючка все не закінчується.

Встигаю обернутися і побачити, що напарник лежить під колючкою і тужно дивиться у небо з під каски.

Відео Ірини Повар

На рештках спортивної злості (колись же боксом займався!) якось долаю останні метри колючої загорожі і стаю на коліна; груди, здається, готові виплюнути легені; на постріли десь поруч з головою вже реагую як на набридливих мух, що дзижчать десь збоку. Хапаю повітря на всі груди, в очах червоні метелики, які дятлами стукають у голову: «кинув курити – кидай і пити!»

Напарника взяла в полон «колючка»

Я зводжуся на одне коліно (так швидше відпочити і легше стартувати), чекаю колегу. Він ледь живий виліз на край колючки і не може далі рухатися. Інструктор знімає його зі смуги, а мені люто кричить «Уперед, чого розсівся!».

BG Image

Біжу як загнаний олень, сапаючи; піт і дощ заливають очі. З кущів збоку лунає автоматна черга, а поперед мене бухається циліндрик димової завіси і лунає команда «Граната!». Пробую впасти, але підсковзуюся і кумедно сідаю на пів шпагат. «тут не сідати треба, а лягати!» — кричить інструктор, і я таки падаю.

Зриваюся знову, повільно, але чітко долаю шини, пеньочки, бруси і загороджувальні металеві конструкції. Знов колючка, але тепер її треба долати верхом. На щастя, ніде не впав, до писка б точно обідрав.

Яка там психологія – я рухаюся на автоматі і останню перешкоду – частокіл – долаю, стукаючись каскою об перекладини і чіпляючись бронежилетом за кілки.

Солдат, який імітував засідку і обстрілював мене із кущів, тепер іде з інструктором обабіч мого, як виявляється, геть не спортивного тіла, і раз за разом стріляють з автоматів – створюють психологічну імітацію бою. Яка там психологія – я рухаюся на автоматі і останню перешкоду – частокіл – долаю, стукаючись каскою об перекладини і чіпляючись бронежилетом за кілки.

BG Image

Обстріл інструктори перетворюють в якесь змагання, один поперед одного розряджаючи автомат то справа, то зліва. Але ще мить – і я вже на рубежі. Пройшов!

По обличчю стікає піт і дощ, в грудях хрипить і коле, але інструктор каже, що як для кабінетного щура-новачка нормально склав залік.

З чотирьох чоловік, які ступили на полосу перешкод, дійшли лише двоє. Радує, що серед них і я.

Історія друга. Нічні пригоди

Уже сутеніло, як наш мікроавтобус прибув на базу військового табору. Шикуємося на розведення, старший групи оголошує наряди. Я отримую наряд на кухню готувати вечерю; далі заступаю на нічне чергування на пост охорони коло техніки.

Поки народ займає місце дислокації у старій будівлі і розкладає солом’яні тюки, стеле під низ каремати і розпаковує спальники, я рубаю дрова для кухні і міркую щоб його зготувати на вечерю. Темно, незвично і трохи втомливо після полігону. В тілі крепотура.

Мої макарони по флотськи

Провівши ревізію запасів, але так нічого і не придумавши, готую банальні макарони по флотськи (тушонка дуже смачна, здається, латвійська) і чай. А хто не хоче, хай гризе сухпай.

Народ, хто вільний, потроху збирається коло кухні, кидає жартики і кпини про кухаря, який буде всіх кормити опівночі. Дійсно, сходить місяць, блищить як кругла копійка.

BG Image

Бурчу, що будуть підганяти, насиплю всім пургену замість каші. Обіцяють потім нагодувати мене тим же, і я, зітхнувши, пропоную скуштувати всім мій кулінарний шедевр. Вийшло нічого так, навіть смачно (сам не сподівався!).

Нічні жартуни уже пішли спати. Мию посуд, допиваю похапцем чай і заступаю на пост. Мені тут чергувати з опівночі до 3 ранку, далі зміна.

Тихо навкруги, жовте проміння повного місяця викривлює обриси предметів і робить їх дещо химерними. Скрекочуть цикади і десь потріскує гілля. Роса, взуття вже вологе. Я присів за темним громаддям транспортів, автомат дулом убік на колінах (а толку з нього, в магазині жодного патрона нема), погладжую руків’я десантного ножа, фантазую, що робитиму у випадку справжнього нападу. Щось булькає рація, відгукуючись на перекличку постів.

Вирішую подзвонити дружині, поки є час. Довго слухаю довгі гудки, аж поки схаменувся – ніч, усі сплять.

Інструктор і сам злякався

Через годину передумав усе, що пережив за день і за тиждень, порахував усі зорі на видноколі. Рот роздирається мимоволі: дико хочу спати. Заздрю тим, хто зараз бачить уже другий сон.

Знічев’я пересмикую затвор автомата – і сам лякаюся, так лунко розлетілося клацання. За спиною чую шурхіт і рація злякано хрипить: «Дрізд-1, я База, прийом, не пальни здуру, перевірка постів». З переляку забуваю натиснути тангенту і відповісти по формі; чую пароль, але забуваю сказати відгук і тільки видушую з себе: «Стояти на місці!».

Командир хвалить за уважність на посту, але лає за те, що забув увесь інструктаж для чергового. Несміливо нагадую, що автомат мені дали без патронів – і вислуховую лекцію про те, що якби там були бойові патрони, то я б ще кого застрелив. Мовчу і більше не сперечаюся.

Нічна бойова тривога

Після справедливого розносу виявляється, що не так уже й пощастило тим, хто спить сном праведника. Військові придумали влаштувати для нас повноцінну бойову тривогу і нічне орієнтування на місцевості.

Під час умовного нападу противника треба всім покинути приміщення і «на час» прибути в точку збору. Я ж маю змінити пост і, замаскувавшись на точці, зустрічати всіх прибуваючих. При цьому категорично не маю забути про систему розпізнавання «свій – чужий», бо в умовах реального бою це може обернутися знищенням усієї групи.

Тихо тішуся, що мені не доведеться зриватися зо сну і кудись бігти та повзти у темряві, в незнайомому лісі.

В темряві ледь не повиколював собі очі. Клята ожина смикає за штани, за комір сиплеться роса і якісь комахи, під ногами тріщить гілля, лається інструктор, що веду себе як ведмідь в супермаркеті.

Все, я на точці. Інструктор розчинився десь у темряві. Мене починає всього колотити чи то нічна прохолода, чи то дрижаки від адреналіну.

Проходить година. До болю в очах вдивляюся у темряву. Де ж той напад противника? Мені вже скоро мінятися треба, а його все нема. Тріщить десь гіллячка, скрикне сонна птаха – я на добрих п’ять хвилин стикаю зброю так, що аж пальці німіють.

Коли бабахнув вибух

Коли бабахнув вибух і заревіла сирена, я й сам ледь не рвонув кудись воювати. Потім заспокоївся, узяв в руки ніж і завмер, щоб не виказати себе ні друзям, ні ворогам.

Концентрація уваги – максимальна. Десь лунають постріли, не замовкає клята сирена.

BG Image

Ось і перші підозрілі звуки в зарослях справа, чути як хтось сопе і лається. Я злорадствую: там ожина, я вже знаю, а ви спробуйте, пацюки кабінетні. Кілька тіней невпевнено топчуться коло моєї сторожки, шукають входу, але бояться, чи туди втрапили.

Навшпиньки перебігаю до вікна, біля якого вони стовпилися.

Кажу спочатку «бабах!», секунду тішуся їхнім переляком, потім питаю пароль і не забуваю назвати відгук.

Коли вся група збирається на точці, десь із кущів вилазить наш інструктор. А ми й не ачили, і не здогадувалися!

Нарешті він нас похвалив за виконання нічного бойового завдання «на трієчку», як він сказав. Мене міняють, і всі ідемо спати.

Добре, що нікому нічого не відстрелив

Адреналін ще досі кипить у крові, і сон не бере. Солома піді мною пахне мишами. Заново переганяю цей безконечно довгий день і непросту ніч, і нарешті засинаю.

У стару будівлю, де ми ночуємо, хтось постійно заходить, хтось виходить. Здається, тільки заснув, як чується голосний постріл. Я на автоматі зриваюся з ліжника, кричу «Тривога!» і гарячково намацую ногами кросівки.

BG Image

Проснулися усі. Бардак, паніка, ніхто не знає кому куди бігти. Веселуха, як то кажуть.

Виясняється, що один із колег (цивільних, звісно) прихопив із собою пневматичний пістолет – копія Макарова. А коли виходив по нужді (чомусь із пістолетом), випадково зняв його із запобіжника. Влягаючись, зачепив курок – і пістолет бабахнув.

Поки розібралися, уже почало світати. Винуватця відправили на штрафний пост – обсипати піском нужника. А я таки трохи подрімав до ранку.

BG Image

На другий день наші військові навчання закінчилися.

Ну, як закінчилися – після застілля тільки почалися нові пригоди.

Але то вже зовсім інша історія.