Цьогоріч, вкінці червня, волонтери Володимирця, Дубровиччини і Сарн у кількадесятий раз за час неоголошеної війни завезли гуманітарну допомогу військовим ООС та цивільним прифронтової України. Уперше з ними поїхала і я, бо власними очима світ побачиш інакше, а як свої мурахи на спині зреагують на небезпеку, теж варто було перевірити самій.
Наша волонтерська делегація: Олег Мозуль, Микола Юрах, Тарас Баїк, Світлана Правник, Володимир Мельник
Власне, тема війни мені й так знайома близько: з володимирецькими волонтерами я від часу загибелі земляка Володимира Шеляга та й чоловік – «атошник» з 2016 року. «Яка різниця/Какая разница» – про ці новітні постулати життя у матеріалі.
Завантаження у Дубровиці
Безлюддя. Може через спеку, а швидше – через війну. На Донеччині безлюддя у містах і селах прифронтової зони явище звичне.
Терикони Донбасу
Як і покинуті житлові масиви, розбиті заправки, підприємства. А от дороги вже відремонтовані.
Наша волонтерська делегація до Авдіївки прибула опівдні, ми проїздом: володимирчани Микола Юрах, Олег Мозуль, дубровичани Світлана Правник, Тарас Баїк та сарненчанин Володимир Мельник тут не вперше, тому усьому побаченому дивуюсь лише я.
В'їзд у Авдіївку
Авдіївка – приречена сусідка Донецька
«Авдіївка – це Україна!» – на в’їзді до міста великий вказівник у блакитно-жовтому кольорі чітко маркує власність держави Україна. Багато черешні, шовковиці у місті, амброзія і барвисті польові квіти – по обочинах та полях, що сусідствують з містом. Поміж зелені дерев – будинки з бито-трощеними сліпухами-вікнами, балконами або й геть зруйновані вибухами.
Розстріляні стіни Авдіївки
Стіни більшості жител у вибоїнах-ранах від куль і снарядів різного калібру. Що цікаво – будинки найбільш пошкоджені в окремих мікрорайонах. От, як мох росте на деревах – лише з півночі, так авдіївські будинки зрешечені вибухами з одного боку – з півдня. А на півдні від міста, за шість кілометрів, вже Донецьк. Окупований російськими найманцями. Отак і моделюєш гірку правдоньку – хто стріляв і звідки.
Проїжджаємо «промку» і коксохім – слааавна димота ще за кілька кілометрів! Смердюча і їдка, вона величезними хмарами тягнеться за вітром.
Вона в усі щілини автобуса пробирається і дере трахею. Екологія? Не чули – мабуть скажуть керівники велетня.
«Дев’яточка» – розбомблена дев’ятиповерхівка, що стала вже світовою легендою. Відомий мурал-портрет авдіївської вчительки-україномовниці на стіні, по вулиці Молодіжна 20.
«Дев'яточка» у Авдіївці
Цей будинок називають «разукрашка». Найбільш постраждав фасад, він дивиться прямо на окупований Донецьк очима літньої жінки – мурал вражаюче фотографічний! Австралійський художник Гвидо ван Хелтен, ризикуючи життям, наносив портрет на стіну фактично на очах у сепаратистів.
Мурал-портрет
Тож околиця Авдіївки має своє обличчя, свою історію – трагічну і сумну.
Кличе мене Світлана Правник навпроти, до сусідніх будинків і показує навколишню руйнацію – четвертий поверх багатоквартирки частково знесений прямим попаданням з крупнокліберної зброї і тепер затягнутий брезентом – люди ще живуть за вцілілою стіною.
Такі руїни повсюди
Мозаїка уламкових пошкоджень на стінах у порівнянні з руїнами – дрібниця. З підозрілістю на обличчі повз мене зі Світланою пройшла місцева пані. На наше «доброго дня» не озвалась. У всьому кварталі розстрільні будинки – попри спеку холод жаху бере за плечі.
«Це промка, бро» – сказав мені військовий, взявши за плече і відвівши від воріт одного з десятка покинутого подвір’я на околиці Авдіївки.
Зрешечені металічні ворота, забиті вікна і зарослий двір добротної будівлі поряд з Меморіалом загиблих захисників Авдіївки я хотіла зняти на відео і зафільмувати деталі війни. Але там інші правила – на обочину, а тим більше у двори заходити заборонено з огляду на небезпеку. Міни чи нерозірвані боєзапаси під ногами – смертельний сюрприз «рускава міра». Чимало місцевих жителів загинули саме через таку необережність.
Меморіал, що облаштовувався вручну патріотами і воїнами, нині реставрується. Тут наші капелан Микола Юрах та священник ПЦУ Тарас Баїк помолились – територія всіяна смертю-уламками.
Меморіал
Тут місце памяті майже сотні загиблих українців-захисників Авдіївки. Під ногами ще знаходяться уламки снарядів, поряд залишки мертвого металу – розірваних прямим влученням українських танків. Поруч – реконструйований бліндаж-музей і кількадесят флагштоків під бригадні прапори.
Мінне поле поряд з містом. Отак просто: їдеш дорогою, праворуч рейки вже давно мертвого тролейбусного шляху на Донецьк, за колією пишне польове різноквіття і …міни. А табличка-попередження, як у фільмах про Другу світову – «Стоп! Мины! Не покидайте дорогу! Територия вдоль дороги заминирована! В случае опасности дзвоните 101!»
Попередження про заміновані землі
Прозріваю: люди, двадцять перше століття! І війна?
З золотими донецькими ланами посівів теж окрема історія і вона трагічна. Коли у регіоні стихли бої і відступив фронт, аграрії взялися до впорядкування землиці. Біда приходила зненацька – техніка разом з водіями у полях почала підриватись.
« 22.12.2020. Внаслідок застосування представниками незаконних збройних формувань невстановленого вибухового пристрою, 20 грудня 2020 року, близько 18:50, під час виконання сільськогосподарських робіт на полі поблизу с. Кам'янка Ясинуватського району знищений трактор марки John Deere та поранений 41-річний водій. Постраждалого госпіталізували. До цього повідомлялося про те, що сепаратисти на Донбасі обстріляли трактор зі станкового протитанкового гранатомета. Поранений цивільний. Повідомляє Донецька обласна прокуратура»
Бо нерозірвані уламки «міра» чатували зі своєю порцією смерті на землеробів Донеччини.
Війна поряд
І не усі випадки показували у новинах, і не усім орачам і сівачам хотілося йти у ті кляті родючі чорноземи. Отака вона, «пастораль 21 століття»: «На Донеччині підірвався трактор…», «На Луганщині тракторист підірвався…», «Вибухова посівна…»
«Дякую за українську» – з усмішкою сказала мені вулична продавчиня шовковиці у центрі Авдіївки. Ми спинились, щоб купити води. Спека волонтерського буса, штиль пропеченої вулиці і вже тридцятигодинна дорога вимотували. Поряд, у тіні каштана, сиділа жіночка – продавала чорну шовковицю: 20 і 10 гривень порції. Питаю, купую, дякую. Українською. І вона мені теж українською. І отак, усміхаючись каже: «дякую за українську». Знов нове і дивне відчуття потойбіччя. Розмовляємо. Виявляється вона з Київщини, а тут замужем і радіє нагоді поговорити рідною… Знов прозріваю – я вдома, в Україні і на чужині водночас, чую себе чужинкою.
А мої волонтери укотре попереджають: не відходь далеко сама. Про всяк випадок.
Бахмут – місто троянд і прапорів
У розпал боїв за Дебальцеве Артемівськ, так тоді називалося місто, став порятунком сотням захисників – місцеві лікарні приймали поранених, парамедиками стали чи не усі лікарі та медсестри.
Вразила кількість троянд у сьогоднішньому Бахмуті: вони ще за кілька кілометрів від міста, біля вказівника, вони пообіч доріг і на квітниках перед будівлями, вони сотнями – барвистими килимками окупували місто. Чудова окупація, квіткова!
Прапори України і міста Бахмута ілюмінують вгорі знайомими барвами через кожних кількадесят метрів на стовпах та тролейбусних дротах – місто навмисне заявляє: «Бахмут – це Україна!»
Залізне. Партизанські грядки
Поки розвантажувались з гуманітаркою у Залізному, у релігійному притулку, я почимчикувала до будинків навпроти – глянути на життя-буття місцевих.
На маленькому городику поряд поралась бабулька, років семидесяти. Я поздоровалась. Українською. Розговорились. Звати її Любов.
Любов
– Все дорого у нас. Комуналка, свет, а работы нет, зарплаты нет. Кто мог или есть куда –повыехали. А нам, старым, куда деваться? Вот дочка со мной живет – нет работы. Двое детей малых. Муж три года назад умер. Были шахты – наших там сорок две тысячи работало. Теперь только полторы тыщи шахтеров осталось. Куда всем деваться? Рядом комбинат «Бекон» – вот только там работа. Я инвалид детства. Тыщу семьсот получаю. После оплаты комуналки шестьсот гривен остается на жизнь. А что за них на месяц можна купить для троих? Вот хорошо, что грядка да Танька (Тетяна Соловйова, опікунка місцевого релігійного притулку –авт.) выручают, – розказує пані Любов, перебираючи жменю кропу.
Гукнула вона до розмови ще й сусідку по городику – пані Валю. Розпитую – розказують. З грядками окрема історія. Грядки обкрадають. І без того марненьке беття картоплі у зарослях бурянів – так ховають врожай від наркоманів-злодіїв. Кажуть, важко зібрати і огірки, і картоплю. От у них сусід огородив грядку і замок почепив.
Огорожа грядки
Направду, мені трохи було смішно з тої городоогорожі: більш-менш рівні гілки акації чепурненько організовані в трижердкову перешкоду. І замооок! Мда, думаю, захист солідний.
Про телебачення і радіо питаю: звідки ж новини черпають залізненці? Кажуть жіночки, що немає у них українських телеканалів. Якщо хтось має «тарілку» – може й дивляться, але це рідкість.
Попросила показати побут квартир. Пані Валя неохоче погодилась, але лише двір, бо «нечего там смотреть, денег нет, ремонта нет лет двадцать, разруха у нас». Щоб довго не описувати гнітючі враження від огляду екстер’єрів, скажу лиш одне – не поліщуки це, ой не поліщуки з доглянутими квітничками і обійстями!
До слова, вже йдучи назад з ексклюзивної екскурсії залізненськими дворами з пані Валею, розминулися з похмурим бородатим чоловіком, сусідом моєї поводирки. Той за нами споглядав збоку, здалеку. Але вже минаючи його, почули вслід: « Что, суч*а, за гуманітарку бандєрам прадалась?..»
Мене не було хвилин п’ятнадцять та колеги-волонтери вже спохватились і стривожились, тож «на горіхи» я за самоволку отримала: «Ти розумієш, де ти? Тут не можна так відходити!»
Хм, от вам і єдина Україна – бійся ворога, прийшовши з добром.
Цивілізація і мілітаризація поруч
Змішані відчуття, коли потрапляєш в інший світ, мілітаризований. Полісся і Донеччина: той самий час доби, та сама пора року, та сама країна.
Але ТУТ і ТАМ – антонімічна геолокація реальності і дуже близька, буквально за пару кіломертів війна. Минаєш Ізюм по майже ідеальній дорозі – і ти в житті, де немає півтонів, піввіри і одразу видно хто і що є справжнім, а хто і що – ні.
Червоно-біле ряботіння блокпостів, перевірки наших документів військовими патрулями, пояснення причини виїзду на територію, огляд вантажу і побажання «щасливої дороги!» – цього було так багато, що згадки злились в одну думку: «так, є час кидати каміння, а є час збирати… чи пожинати плоди своїх дій чи бездіяльності».
Порадували дороги. Не можу писати, що це було несподівано, але дивно, бо дороги добрі! Це вже потім, у глибинці викрутасів місцевих путівців, почались бовтанки ресор.
Лист до захисників. Автор – школяр з Берестя.
Не все фотографувала. Не все можу розказати і показати. Краще наберіть знайомих захисників, розпитайте самі і зробіть їм гарний настрій добрими словами. Низький уклін тим, хто ТАМ за мирне життя ТУТ.
Далі буде: «Малі історії великої біди. Історія третя. Армія. Мова. Віра»
