Більше двадцяти стандартних аркушів, списаних чітким, рівним почерком, це не просто життя цієї дивовижної жінки, це, по-суті, історія її роду в історії народу. День за днем викладала вона спогади-думки на папір і сама ніби поверталася в дитинство своє, в юність.
Її добре знають і шанують володимирчани, досі пам’ятають колишні пацієнти. Бо прожила достойно літа. П’ятдесят п’ять років трудового стажу — це незаперечний авторитет і вклад у розвиток медичної справи нашого району.
Мова йде про Галину Михайлівну Радченко-Шершень, до якої на гостину завітала нині поважна ювілейна дев’яноста зима...
Дитинство
Народилася вона на Харківщині, 14 січня 1929 року, якраз на Старий Новий рік, в гарному степовому містечку Вовчанську. Безкінечна рівнина чергувалася тут з горбистою місцевістю й лише рівненькі ряди лісосмуг розділяли безмежний простір. В історії України ця дата пам’ятна початком колективізації.
Вступили в колгосп батьки. Працювали на трудодні. Четверо дітей піднімали. Складали плани на майбутнє. Все перекреслила війна. З першого й до останнього дня її пройшов фронтовими дорогами батько. Був поранений, та дійшов до Берліна.
— У селі залишились тоді лише жінки та діти, — розповідає Галина Михайлівна. — А земля прагнула рук. Отож запрягає мама корів і йде за плугом, хитається від утоми, а я погоничем у неї. У жнива поряд з дорослими перевесла в’язала, снопи складала в копи, до крові обдираючи руки. Криниця була далеко, кілометрів за три, і звідти я відеречком носила жниварям воду. Вип’ють — і знову йду. Сонце в степу нестерпно пече, ніжки болять. Але знаю, що треба...
Можливо, ще тоді й почав формуватися характер Галини. Треба... Якщо не я — то хто... Це стало своєрідним кредо всього її подальшого життя.
Пам’ять зберегла багато подій. Назавжди закарбувався той день, коли вона з однолітками пасла худобу у видолинку, а в село вступили фашистські танки. Вони спускалися з пригірка прямо на переляканих дітей... Довелося і холод пережити, й голод, і страх, який проймав до самісіньких кісточок...
Та минув цей страшний сон. Закінчила Галинка школу. Згодом — медичне училище. І першого вересня 1948 року молодий спеціаліст прибуває на роботу у Володимирець.
І стала степовичка полісянкою
Так розпорядилась її доля. І Галина Михайлівна вважає, що щаслива доля. В роботу включилась одразу. Їй поталанило, що наставниками були відомі тоді лікарі, мудрі, талановиті й справедливі, такі як Микола Москаленко, подружжя Ковбасюків, а дещо пізніше — Онищуків. Вони так багато дали молодшій колезі, збагатили своїм досвідом. А головне — вчили професіоналізму, людяності, порядності, доброті. І вона по краплині вбирала все те краще.
Ті післявоєнні роки були дуже тяжкими: невлаштованість, нестача медиків і ліків, жахливе бездоріжжя (одна Печінківська гребля чого варта!). Коли підводою, а коли й пішки доводилось добиратися до віддаленого села, де з надією чекали хворі.
Листопади сипали золотом, зими завірюхами. Прийшли добрі зміни на Полісся. Піднімалась медицина, поповнювалась молодими кадрами. А головне — почали відкриватись по селах фельдшерсько-акушерські пункти.
— Це стало наче світлом в кінці тунелю, — Галина Михайлівна задумливо дивиться у засніжене вікно. — Та й молодість тоді була, сила, енергія, велике прагнення здолати всі перешкоди, щоб допомогти людям у їхній біді.
Особисте щастя теж не забарилось. Та як було не запримітити симпатичну степовичку такому ж гарному хлопцю? Отак і побрались з Іваном та ввійшла Галина дочкою у велику сім’ю Шершнів. Й донині з вдячністю згадує науку Наталії Федосівни та Платона Олексійовича, які стали для неї другими батьками. Іван освоїв шоферське ремесло і все життя присвятив улюбленому заняттю. На жаль, не так давно його не стало.
Миттєвості життя
— Я не просто ходила, а бігала, щоб встигнути всюди, — посміхається своїм спогадам Галина Михайлівна. — Маленькі діти, декретна відпустка лише на два місяці, про садочки тільки мріялось...
Та такою вже непосидючою народилась степовичка. Адже була ще й неабиякою активісткою. Мала ряд громадських доручень: депутат селищної ради і народний засідатель в суді, член райкому партії, голова групи народного контролю, голова батьківського комітету в школі. А ще й політзаняття, репетиції хору і виступи, суботники та допомога колгоспам у збиранні врожаю...
Головне ж, звичайно, — робота: жіноча консультація, шкірвенкабінет, старша медсестра поліклініки, приймальне відділення лікарні — це своєрідні етапи-сходинки великого шляху медичної сестри Галини Михайлівни Шершень довжиною у п’ятдесят п’ять років. Скрізь вона працювала з вогником, з душею, з повною відповідальністю за все і перед своєю совістю, і перед людьми.
Пролітають птахами дні й роки за роками. Здається, зовсім недавно вісімдесят святкували. І ось дев’яносто. Це по-суті, життєва зима. Та вона не холодна. Бо зігріта теплом її душі, сповнена споминів про ті золоті дні, коли була молодою. Вдячна долі, що на довгі роки поріднила її з Франею Федорівною, Юлією Олександрівною, Клавдією Олександрівною, що має прекрасну безвідмовну сусідоньку Віру Петрівну — на їхню поміч завжди може розраховувати.
Галина Михайлівна з сином Миколою та невісткою
А ще — діти. Син Микола та донька Наталія живуть в Києві. При першій же нагоді прагнуть провідати неньку. Четверо внуків та п’ятеро правнуків продовжують рід Шершнів. Це її обереги.
Коли сонце сідає за обрій...
Одна пора року змінювала іншу. Одцвітав садок коло хати і радував урожаєм. І дні за днями летіли до надвечір’я, листок за листочком життя перегортали, мудрості додавали. Та вона й сьогодні в якихось клопотах — доброзичлива, щира, комунікабельна. Маючи виняткову пам’ять, ніколи не забуде привітати друзів або просто знайомих зі святом чи гарною датою. Не стоїть осторонь подій, цікавиться новинами у світі, проймається болем України, спілкується з людьми.
А ще пісні любить. «Колишні», ліричні. Такі, що за душу беруть. Лишень трапиться нагода, згадує свою улюблену: «Старію, старію, але не жалію, що молодість швидко пройшла».
— І минуле своє по цих піснях ніби приміряю, — задумливо говорить Галина Михайлівна. — Здається тоді, що стою на краю високої кручі, заходить моє життєве сонце, а обрій такий прекрасний, що не хочеться думати про погане. І зовсім не шкодую, що пролетіли літа, немов птахи у вирій. Вони — моє багатство.
Це не просто слова. Подяки, грамоти, медаль «Ветеран праці» та численні ювілейні нагороди заслужено позначають трудовий шлях цієї невтомної жінки. Та головне шана людська й повага. З цим і прожила свій поважний вік.
Єва ХУТКА.
смт Володимирець.
