У нас в районі збереглися десятки кілометрів доріг, вимощених каменем ще за царської Росії та панської Польщі. Служать вони й досі, що не можна сказати про деякі набагато молодші асфальтівки.
Сошейка й сьогодні зустрічається у нас в районі, часом її стан кращий, ніж у асфальтованої дороги
Часто бруківка проявляється під старим асфальтом. Власне, про неї зараз і піде мова.
Катерині Павлівні Левчук сьогодні 78 років. Народилась вона в селі Білка Березнівського району в багатодітній сім’ї. І сама не знає, як так вийшло, що більшу частину свого життя присвятила будівництву сошейки в Костопільському районі.
Катерина Павлівна Левчук ділиться спогадами про вимощування сошейки
– У нас в селі школи не було. Найближча – в райцентрі, за дев’ять кілометрів від села. Тому сім років щодня пішки ходила в школу. Потім школу закинула. По-перше, почалися проблеми зі здоров’ям, по-друге батькам потрібна була допомога по господарству, а грошей на школу (взуття, одяг, канцелярія) було обмаль.
У роки розбудови Радянського Союзу і для Катерини робота знайшлась – то тут, то там. Згодом вийшла заміж і переїхала до чоловіка в село Рокитне під Костополем.
– Чоловік працював на місцевому комбінаті різноробочим. В ту пору якась фірма дорожня приїхала в район будувати дороги. Набирала працівників. Я теж туди пішла.
Як будувалась сошейка
Отож, в середині 50-років в районі активно почали вимощувати дороги. В зв’язку з цим викопувались цілі піщані кар’єри.
– Машини приїжджали бортові, самоскиди. Жінки завантажували вручну машину піском за допомогою лопат. Ми відпускали в день по 20-30 машин. В бригаді на зміні було по 12 чоловік.
За словами Катерини Павлівни, сошейка будувалась за легким принципом: спочатку по дорозі викладали певним прошарком пісок, трактор його розрівнював. Коли вже дорогу спланували, кам’янщики-укладальники ставали навколішки і вбивали брили каміння молотом в пісок. Після цього бруківка утрамбовувалась катком, але той не завжди був у наявності, тому здебільшого після укладальників по бруківці доводилось із спеціальним молотком-булижкою трамбовщики, які додатково вбивали і утрамбовували вимощене каміння. Так вибудовувалась рівненька соша.
– Після того, як навезли необхідну кількість піску, нас «перекидали» на каміння. З Янової долини, Берестовця машина возила каміння і ми поблизу будівництва дороги його вивантажували вручну з машини. Це було дуже важко. Кожна брила – вагою по 10-15 кілограмів. Траплялись й такі, що одному важко було підняти, то піднімали вдвох. Особливо важко працювалось взимку: каміння примерзало одне до одного, треба було його відколупувати. Руки постійно мерзли. Одна пара робочих рукавичок іноді зношувалась за одну зміну. Ми вдягали одразу по кілька пар рукавичок, та це надто не рятувало. Рукавиці швидко рвались, і тоді ми збивали нігті і пальці.
Укладальники ж собі вдягали різні саморобні наколінники: дерев’яні дощечки чи тряпчані підкладки, щоб коліна не боліли.
За день роботи укладалось близько 5 метрів сошейки. Одна вулиця вимощувалась до п’яти років. Все залежало від каміння: більш-менш рівне і вкладалося легше, і часу на вирівювання затрачалося менше.
Відбитий палець – ну з ким не буває
– Не було у нас нещасних випадків на роботі. Траплялось регулярно, що хтось пальця чи руку заб’є, на ногу каміння впустить. Однак це не рахувалось нещасним випадком, а скоріше – неприємні особливості роботи. В холодну пору року у нас постійно працювала «бочка»: кочегарили її на солярці. Вона давала нам тепло. На ній ми гріли собі чай, принесену з дому їжу, грілися самі, сушили рукавиці, ноги, руки. Брали із собою їжу – хто чим багатий, в основному – хліб та сало, чай. Термосів і целофанових пакетиків тоді не було, все пакували чи в газету, чи в банку, чи в зшиту власноруч ткану торбинку.
У дощ – без зарплати
Спеціального робочого одягу і взуття, так само, як і засобів захисту, дорожньо-будівельна фірма не видавала. Люди вдягали і взували те, що мали. Якщо мали. А в дощові дні роботи не велись.
– У дощову погоду роботи по будівництву дороги припинялись. В такі періоди ми сиділи вдома. І за ці дні нам зарплату не платили. Не дивлячись на те, що робота дуже важка, особливо для жінок, дощові дні ми не любили, бо втрачали гроші. І якщо дощить місяць, сиділи й без копійки, ледь зв’язували кінці з кінцями.
Платили за таку роботу 80 рублів, однак за ці гроші мало що можна було купити.
– Вже за кілька років до пенсії мене перевели на вагони зі щебенем: машини привозили на залізничну станцію каміння, ми його вивантажували з машини, потім завантажували у спеціальні балії, ними навантажувач перевозив каміння у вагони. Згодом щебінь сортувався по фракціях і ми стояли на конвеєрних стрічках, які завантажували вагони.
Працювали в три зміни: з 8 до 16, з 16 до 12 ночі, з 12 ночі до 8 ранку. Це каміння йшло по всьому Союзу. На такій роботі платили вже по 120-180 рублів. Це вже можна було розжитись на якийсь одяг чи бурки. Але там теж були свої складнощі: наприклад, якщо взимку біля рампи каміння упаде у воду, за ним треба було рукою лізти, а вода ж крижана.
При такому навантаженні, звичайно, стомлювались швидко.
– Важко було, коли розвантажуєш машину з камінням, а за нею черга із завантажених стоїть. Кілька хвилин перепочинку, поки машини місцями поміняються. І далі працюєш. В день могли розвантажити до 20 машин. Та молоді були, втоми не відчували. Пісні співали всі гуртом, хто які знав, грілися піснею і бочкою (сміється).
Сошейка у Володимирці поблизу басейну
Здоров’я підкосилось
– Через таку роботу здоров’я згодом дуже швидко підкосилось: відказувало все: і ноги, і хребет, і руки, і саме жіноче здоров’я. А коли стояли на конвеєрних стрічках – це ж пил такий стояв – нічого й видно не було, а ми тим дихали. Воно людям дало ускладнення і на серце, і на легені… Пороз’їжджались по всій області мої колежанки. З моїх місцевих ровесників, хто на камінні працював зі мною, я одна ще жива, інші вже повмирали. У мене ноги відмовили через важку фізичну працю, через переохолодження постійне. Лікарі кажуть, що суглоби стерлись, рідини нема, пропонують за 5 тисяч доларів пластини вставити. А вони мені в мої майже 80 років приживуться? Розтираю мазями, відваром живокосту чи хріну, ось так і живу.
Я майже 30 років на пенсії. За шкідливість роботи нам ніякої компенсації не було, хіба що єдине – раніше пішла на пенсію через важкий труд – у 50 років. Сьогодні на розмірі пенсії це, на жаль, ніяк не позначається. Працювала все життя дуже важко, а в результаті маю пенсію 1700 грн.
Як же працювалось на такій роботі тим, хто мав маленьких дітей?
– Дитячого садка у нас в селі не було. Моїх трьох дітей виростила свекруха, поки я була на роботі. Ті, в кого не було кому вдома глядіти дітей, просто не працювали, а сиділи вдома. Тоді декретна відпустка після народження дитини тривала два місяці, в декрет йшли з 7-ми. До декрету вагітні жінки працювали на рівних умовах, лише десь після 5-го місяця вагітності їх могли перевести на більш легкий труд – десь щось прибрати, підмести, допомогти.
У свята не працювали
— Ми мали вихідні дні, у свята не працювали але релігійні не враховувались. До церкви потайки могли ходити лише старші люди, а молодим і дітям туди дорога була закрита. Траплялись випадки, що вчителі дітям на чуприні вистригали хреста, якщо дізнавались, що ті в церкву ходять. Хрестили дітей тоді також потайки від усіх. Церкви існували, але відвідувати їх заборонялось.
Та все одно раніше краще жилось. Хай не все було в магазині, та якось його шукали, діставали. А тепер що? Все в магазині є, а ти спробуй його купи, як грошей нема. Пенсію отримаєш – половину віддаси на ліки, половину за комуналку заплатиш. І поготів.
Раніше в клубі пісні, танці, на селі завжди гамірно, весело, а тепер глухомань.
Сумно це все…
Сошейка під осіннім листям має свій шарм
Якщо ви володієте інформацією про учасників і свідків будівництва сошейки в нашому районі – повідомляйте в редакцію, і ми з радістю поспілкуємося і з нашими земляками.
Наші контакти: [email protected]
0679882806
