Чи думають про небезпеку волонтери, збираючись укотре в зону війни? Чи думає про смерть солдат України, збираючись «на вихід»? Післямовою мого відрядження у фронтову Україну у складі волонтерської бригади поліщуків стали ці малі історії. Чи пройме вас, читачів, так як пройняло мене побачене – не знаю. Але до справи – коротко про вже звичні постулати.
Мотопіхотинці отримують гостинці від поліщуків. А Світлана Правник навіть коровай подарувала!
Армія
«Військових сил завжди недостатньо для захисту країни, але якщо вона захищається народом, то країна непереможна».
Наполеон Бонапарт
Листи «правосєкам»
Під рясними гілками жовтих донбаських черешень статура вояка виглядала маломаштабно. І справді – молодий дрібний хлопчина у пікселі зацікавлено спостерігав за нашим розвантаженням: бутильована вода, крупи, соки, солодощі. Його колега вправно приймав вантаж з рук поліських волонтерів.
Після крайньої точки-каплиці Тарас Баїк вже й не знімав священницького облачення, тому розвантажувач гуманітарки виглядав дещо дивакувато.
Важкенькі були спайки склопляшкових соків і для Світлани Правник, але молодиця звично переносила гостинці з буса до складу «добробатівців».
– Ой, там-же малюночки ще для вас! Ми ж обіцяли діткам з Берестянської недільної школи особисто в руки вручити кожному захиснику! А вони вимогливі, спитають «підзвіт», – усміхаючись каже отець Тарасій і шпарко вертається до машини за витворами.
Хлопці-добробатівці змахнули з рук пилюку вантажу, звично їх тернули об вже добряче поношену форму і якось так обережно, делікатно, лише кінчиками пальців взяли малюнки. У тій пачці барвисто дріботіли каляки-маляки малечі: жовто-сині сердечка, танчики з національними стягами, їхнє бачення нашої перемоги і щирі слова підтримки: «…я знаю, що вам важко, я знаю, що вам тяжко. Дякую! Ви – Герої України! Бажаю, щоб ви жили вічно, щоб з родичами зустрілися. Я ще маленька, може я щось не розумію, но я знаю, що ви найкращі!»
Все ж спитала «піксельного» хлопчака-правосєка, встигнувши проковтнути слово-звернення «дитино»: «…а скільки вам років?» «Дев’ятнадцять» – його відповідь досі кіношним епізодом мерехтить в пам’яті.
Пишу от ці рядки і згадую непоодинокі закиди земляків в обличчя «атошників» чи в коментах соцмереж: «За зарплату, за соцпакет і пільги ти пішов. Може, й в тилу відсидівся… Я тебе туди не посилав». За що ж і за кого це дитя пішло воювати? Риторика.
В українців-військових броня – віра.
Кажуть ветерани – атеїстів на війні нема.
«Добробатівці» й досі служать за ідею – попри спроби провести узаконення їх пільг, вони статусів «УБД» чи особливих пільг не мають. А скільки їх полягло безіменно у перших кривавих боях-розстрілах! А вони є і досі, і ряди їх не рідіють.
Монологи солдатів-ветеранів
Солдатських історій тисячі. А десятки тисяч цих історій просто не виходять з уст похмурих авторів. Коли «атошник» вже й відважується на розповідь про події, що вже пережиті, то це, як сповідь.
«2016. Станиця Луганська. У магазин ми зайшли, у продуктовий магазин на виїзді з лікарні, в бік Макарового, їхали з лікарні. Напів розбитий магазин, а ми звісно, фашисти-западенці, купуємо що є. Біля дверей мале дівча, дитина війни, стоїть зіщулена, налякана, а продавчиня на неї гарчить, аж присіла: «Ну! Чєво ти, давай, галота, хватіт, валі!» Дитина до дверей.
Не знаю, що зупинило хлопців, у кожного дома також мабуть діти – забрали дівча, до речі, звали її Марія. Батьків вбило, жила з бабусею і двома братиками. Наші хлопці вернулись до магазину і КУПИЛИ, ІМЕННО КУПИЛИ харчів їй!
Через деякий час до нас на КП прийшла та дівчинка. Як знайшла, то вже не важливо – дитина привезла у тачці помідори, бо там всі люди завжди вирощували городину у теплицях. Хата може валитись, а теплиці є скрізь і хто може, той і вирощує, цим і живуть. Привезла і плаче: «рєбята – ета нє травлєнноє, хотітє, я каждую попробую». А перед цим, недалеко від нас, на блокпосту «Сталінград» «добрий» місцевий приніс баночку меду з Ф-1 всередині...
Ніхто з нас навіть не задумався, забрали ми нехитрий врожай маленької, але справжньої дитини України. Вона і її брати живуть ТАМ. Два світогляди – одна держава», – розказує «Стів».
Благословіння-просфора для воїнів
«Війна – це інший світ. Світ – страшний, світ із запахом крові і поту, солярки, кави та сигарет. Світ – просочений димом пороху, палаючої техніки, тіла і тліючого в буржуйці вугілля. Війна – це чорно-білий світ. На війні відразу видно всю крихкість, всю слабкість ситої та сонної цивілізації мирної землі. З першими пострілами в твій бік – 99% проблем перестають існувати і залишається тільки те, що важливо. І тому ти не можеш зрозуміти і прийняти те, що на «гражданці» не військові люди називають проблемами. Та хіба це проблеми? Люди, та ви ж через рік і не згадаєте про них, про ці ваші проблеми! Ворог на війні чітко видимий і зрозумілий: він тебе ненавидить, він стріляє в тебе. Ти ненавидиш його і так само стріляєш в нього. Тебе, який пішов на війну, більше немає. Якщо тобі пощастило і ти повернувся живий і цілий, все одно ти повернувся іншим. Назавжди іншим. Але ким ти є тепер – ти знаєш точно. Ти і тисячі інших, охрестившись вогнем війни, прорубавши дорогу через пекло боїв, отримали свій шеврон [бойового підрозділу], як символ «свій». Свій – це значить, що твій фланг або твоя спина прикриті. Мітку «свій» і твою повагу отримали різні люди, різного віку, професій та освіти. І тому тобі складно слухати від дорослого самця фразу-відмазку: « Я не пішов на війну тому, що ...» Тому що ти знаєш, що у когось з тих, хто був з тобою спина-в-спину в боях, як варіант, було таке ж саме своє «не пішов на війну тому, що ...», але він пішов. А хтось пішов і залишився… назавжди. На бойових. Назавжди, бро! І навчитися жити поруч з цим всім непросто, дуже непросто!Але найбільше, що гризе і мучить – це відчуття незакінченої справи. Ми не закрили кордон, війна не закінчена. Коли гинуть молоді хлопці і дівчата, які не повинні вмирати, це те, з чим неможливо навчитися жити поруч» – з монолога-сповіді солдата ЗСУ Євгена.
Капеланська підтримка та супровід в умовах війни надважливі.
Сьогодні це визнають усі. Тому вчергове завітали до каплички, куди за духовною настановою приходять воїни – чоловіки і жінки.
Донеччина. Храми ПЦУ села Берестя, Дубровиччини, Канонич та Полиць Володимиреччина здарували для військових капличок облачення – ікони та рушники. Віднині вони служитимуть оберегом нашим захисникам.
Несказане лишилось несказанним
Військові журналістів не люблять. Ми з тої братії, що і лиха їм наробити можем запросто – не те зняла, не те опублікувала. Тому й найважче мені дається розповідь про захисників – тут лиш трикрапка буде багатослівна.
Розвантажуємось на черговій «точці» – бензопилка, захисна сітка, будматеріали, фольгований бар’єр, смаколики. Олег Мозуль з Володимиром Мельником вправно перемотують рулони, Світлана Правник вже волочить спайки соків-консервації у військову автобляху, а Микола Юрах з Тарасом Баїком і польовим командиром про щось шушукаються – у справи військові не варто й потикатись стороннім в умовах війни. Дзигою тут бородай-земляк закидає у багажник свого авто гостинці. Зустріч не для фото, не для інтерв’ю, не для лірики. Кількадесят хвилин, скупі обійми і кожен поїхав у своєму напрямку.
Масксітка, масивні протектори бойових машин, польова кухня на кількасот чоловік і така буденно-мирна картинка: розчепірка-мотузка поміж дерев з парадоксальним набором випраного одягу.
Будні військових
Вернісаж зелених формених футболок-поло з пікселями-штаньми поряд із жіночими цивільними футболками і …барвистими вафельними та мохеровими рушниками. А на підвіконні другого поверху сушать носи берці. На ганку – перекур кількох штабістів. А під великим абрикосом столик і простенька тареля з плодами. Трійко дівчуль у формі смакують і бесідують.
Військове затишшя
Ідилія. Майже. Та ні – війна ліворуч, спереду, вгорі і поруч – я у зоні війни!
Про це нагадали раптом заведені потужні мотори бойових «Уралів» – хлопці їх тримають у щосекундній готовності.
Віра
«…Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..»
Книга псалмів. Псалом 90(91)
Карлівка. Мабуть, це серце духовного українського опору окупації. Тут дивовижна споруда-храм Святої Анни з дерева, зведена за старовинними галицькими технологіями.
Спочатку у стоматологів виникла ідея збудувати невеличку капличку з лавками, де б бійці, які прибувають на лікування, могли не лише очікувати на свою чергу, а й відчути духовний захист. Але коли відомий львівський художник Тарас Лозинський подарував величний іконостас, написаний на склі олійними фарбами, лікарі вирішили будувати церкву.
Сьогодні це діючий духовний прихисток для усіх бажаючих.
Проєкт «Тризуб Дентал», що має офіс поруч, відомий далеко за межами села Карлівка, де дислокуються волонтери. Базовий табір йменується «Домік». У ньому є стоматологічний кабінет на два крісла, постійно ведеться прийом.
На час нашого приїзду всі лікарі вперше за шість років пішли у відпустку. А храм вразив атмосферною чистотою і намоленістю.
Тож до молитви наших душпастирів-волонтерів ще й наші голоси долилися у виконанні «Молитви за Україну».
Серед гостинців у фургоні волонтеробуса лежали пакети з вишитими рушниками та іконами.
Це – здаровані прихожанами-поліщуками пожертви на облаштування військових капличок. Їх у цей виїзд вдалося відвідати у трьох локаціях.
Жінки-контрактниці зі священником ПЦУ Тарасом Баїком після молебню у капличці. Селідово
Аскетичність військового побуту позбавляє можливості прирівнятися до цивільних храмів.
Але з поліською вишивкою на білосніжному полотні, з намоленими іконами і щирим словом-молитвою, у капличках стало світло і тепло.
Микола Юрах
– Капеланство, військове душпастирство, в Україні офіційно запроваджене у 2016 році. Ще з 2015 року, коли волонтерство у нашому районі лише зароджувалось, у перших поїздках доводилось якось шукати слова підтримки і розради воїнам. Вже тоді зазвучала молитва Богу. Може, це й стало визначальним для мене, як сьогоднішнього капелана. Віра – це невичерпна зброя проти усякого ворога, насамперед ворога у собі. Бо диявол щомиті воліє захопити душу і серце. На війні складно і боляче від втоми і втрат. Але завдання капелана нагадати, що у ті миті Бог завжди поруч. Я тішуся сьогодні вигяду каплички. Яку своїми силами впорядковував, я тішуся її прихожанам-воїнам. Бо віра – фундамент і рушій перемоги, – ділиться своїми роздумами капелан-володимирчанин Микола Юрах.
Військові каплички нині облаштовують в усіх військових частинах. Як можуть, або як розуміють.
До розп'ять Христа йдуть молитись солдати і солдатки, офіцери і повари, техніки і стрільці – віра на війні беззаперечна зброя. Вона духовна, невидима і потужна.
До капличок приїжджають капелани, священники ПЦУ для молебнів і душпастирства. Таким черговим візитом і був наш виїзд – капелан Микола Юрах та Тарас Баїк провели молебні у військових каплицях.
Мова
«Нації вмирають не від інфаркту – спочатку у них відбирають мову».
Ліна Костенко.
Сьогодні вже рускоязичноє насєлєніє окупованого Донбасу більше мовчить. Вірніше, їм ніхто й права голосу не дає. Хіба по команді «зєльоних чєлавєчькав». Ніхто не згадує перші блокади доріг паломниками перед українськими військовими, захоплення владних будинків, мародерство магазинів і тезу «Донбас кормить Україну». А може ми ТУТ не чуємо їх ТАМ? Як їх почути, якщо мову таки відібрало.
Чи відібрали? На східній, фронтовій Україні цинічна мультимовність – мова блокпостів і КПП, закинутих руїн і мінних полів, мова іржавих шахт і злиднів, мова розпачу і безробіття, мова уламків і кладовищ.
А ще мова цифр і статистики. Щомісяця у Штабі ООС повідомляють про нових загиблих бійців і цивільних.
Від російської агресії вже загинули 13 тисяч мешканців Донбасу. Майже вдвічі більше людей отримали поранення різного ступеня тяжкості.
За підрахунками Мінреінтеграції, на відновлення регіону може піти три річних бюджети України. З космосу можна розгледіти ще й те, що за кілька років частина Донбасу занурилась у темряву. В деяких районах світла стало вдесятеро менше у порівнянні з довоєнним періодом.
А тепер ремарка доступною і зрозумілою українською мовою:
---
Завершились мої «Малі історії великої біди» – та продовжується війна. Волонтери знову пакують гостинці – свої до своїх зі своїм. А може й ви з ними – коштами чи гостинцями? Микола Юрах – 0976353885 на зв’язку.
