На початку листопада усі, хто хоч раз відчував на собі силу жартів та того, як вони впливають на спілкування та характер загалом, мають чи не професійне свято – День Клубу веселих і кмітливих, адже саме у листопаді у далекому 1961 році на екран вийшла однойменна телевізійна гумористична гра. З того часу у різних форматах традиція такої гри збирає своїх шанувальників. І коли для когось КВК – це звичайна розвага, для інших – справжнє хобі, у яке вкладається багато емоцій та ресурсів.
Є і у нас такі любителі. Міша Гайдиш – певно, найбільш упізнаваний та іменитий місцевий гравець КВК, бо ж побував на багатьох гумористичних батлах різного рівня. З ним і поведемо мову далі про жарти та стиль життя, коли ти – гравець КВК.
Міша Гайдиш
– Розкажи, будь ласка, як ти потрапив до світу КВК?
– Початок своїх виступів на малій сцені був, звісно, ще у школі, адже це в той момент було таке місце, де ти міг себе спробувати реалізувати. А ще знайти однодумців і вже не самостійно, а з підтримкою веселити людей. Іноді було дуже шкода, що змагання чи виступи КВК були лиш раз у рік. Звідти, власне, і «ростуть ноги» мого захоплення.
– Як вважаєш: важко сміятися з себе? От з досвіду.
– Та яке! Сміятись із самого себе не важко, важко не вміти посміятись із себе!
– А що для тебе означає «мати почуття гумору»?
– Мені здається, що у кожного з нас є власне почуття гумору, просто ми показуємо його лише тоді коли самі цього хочемо. Найчастіше – у компанії тих людей, з якими тобі комфортно, біля кого ти почуваєш себе таким, як є, без всяких надуманих масок і обмежень.
– Чи є речі, над якими ти ніколи не зможеш жартувати? Чи є етичний бар’єр у твоєму розумінні гумору?
– Жартувати можна над усім, просто для кожного жарту потрібна своя аудиторія, яка буде його сприймати. На діловій зустрічі не буде доречним, якщо ти розкажеш якийсь смішний жарт, проте на якомусь дні народженні, в оточені друзів, цей жарт підійде як ніколи. Потрібно ще уміти правильно пожартувати, а не просто «ляпнути» заради того, щоб «ляпнути».
– Чи жартували над тобою інші? Розкажи про якийсь розіграш чи жарт, який влаштували тобі друзі, який ти пам’ятатимеш усе життя.
– Звісно, наді мною жартували! Тааак неприємно було (сміється – авт.)! Але в цьому і є свій кайф. У студенські роки це було майже чи не щодня, як то кажуть, розважались, як могли! Та можна згадати що завгодно, бо жартів було насправді купа. Хоча би банальне виключення світла, коли ти в душі, ми могли обігрувати весь вечір, неначе спектакль.
Моменти виступу
– Чи можна бути затятим гравцем КВК і при тому поєднувати в собі якусь важливу суспільну роль? Чи працюють стереотипи?
– КВК це не гра – це стиль життя. Звісно, можна поєднувати виступи на сцені зі своєю роботою, маю яскравий тому приклад. У мене є товариш, який працює директором заводу в невеликому місті поблизу Рівного, і при цьому любить посмішити людей, виступаючи на сцені. Ну хіба це не круто?!
– А де ти береш ідеї для виступів?
– Виступав я останнього разу для великої аудиторії трохи давно, але на той момент жартував про якісь актуальні теми, які були на слуху. Або про якісь побутові теми, які близькі кожному. У вузьких колах ми називаємо це «комедия наблюдения», тобто ти якусь смішну ситуацію побачив і вже на свій мотив переробив, вставивши смішний діалог. Отак і пишуться ті самі мінатюри.
– Чого коштує тобі твоє захоплення? Цікавлять твої видатки і доходи від гри.
– Ну, на виступах в КВК багато не заробиш, це, певно, більш витратне хобі. Не у всіх містах на момент моїх виступів був КВК, і нам доводилось їздити через всю Україну ради того, щоб показати свій виступ тривалістю в 4-5 хвилин. Дуже затратно це було, як для студента. Йдеться ж не лише про гроші, але й те, що насправді безцінне – власний час. Купа часу йшла на переїзди – здавалося б, те, що не має прямого стосунку до самої гри. Але і тоді ми намагалися використати його з користю. Звісно, періодично доводилося пропускати заняття в університеті, але не шкодую про жодну прогуляну пару! Нові знайомства, спілкування з медійними людьми – воно було того варте!
– Михайле, а що кажуть про твоє захоплення рідні та друзі?
– Коли почав займатись виступами в КВК, то друзям це дуже «зайшло»! А от батькам не дуже (сміється – авт.), ну, не сприймали вони всерйоз таке захоплення. Постійно казали, що даремна трата часу і так далі. Така собі підтримка, якщо чесно. Але я собі своє хобі обрав, і з цим доводиться миритися тим, хто поруч зі мною! Це ж потреба моєї душі, тому і займаюсь жартами зі сцени.
– А з чим у світі КВК ти не можеш змиритися і, якби мав змогу, що б змінив?
– Щоб змінив у КВК? Навіть і не знаю, можливо, методи оцінювання гумору. А, і ще б замінив таблички з оцінками на якусь іншу форму. Чому хтось із журі твій виступ оцінив на 5, а інший на 3? При тому, що зал сміявся до сліз! У кожного різне почуття гумору, а тому й різне сприйняття!
– Як вважаєш, хто сильніший у гуморі: хлопці чи дівчата?
– Тут без перебільшень: у гуморі таки сильніші хлопці (сміється – авт.)! Дівчата, вибачте!
– Чи колекціонуєш свої гумористичні нагороди? Маєш стіну похвал?
– Мої медалі за перемоги у виступах КВК зараз висять поряд із медалями за спортивні досягнення. Не скажу, що у мене тих нагород як в олімпійського чемпіона, але для невеликої колекції вже назбиралось. Для мене вони таки мають цінність.
– Як думаєш, є гумор у нашому селищі? Який він?
– Володимирецький гумор – це як окремий вид мистецтва (сміється – авт.). Він колоритний такий, просто кайф! Люблю послухати старших людей, так сказати, людей із досвідом. Жарти з їх вуст якісь особливі, адже вони не заготовані, а такі спонтанні, живі. Дуже багато сумбуру у нас стало, люди забули, як це – правильно розважатись; менше стали спілкуватись вживу і надають перевагу переписці в соцмережах. Я б хотів, щоб на наших очах сльози були лише в одному випадку: від сміху! І ми не чекали того 1-го квітня, аби разок підколоти свого друга чи товариша, а робили це частіше.
Посміхайтесь, адже сміх продовжує життя!
