Не новина, що українці переважну більшість запозичень з англійської роблять не прямо, а через російську і часто з типово російськими спотвореннями. Ці спотворення мають наукове пояснення. Росіяни, запозичуючи англіцизми, керуютьсь засадою, що називається транслітерацією, тобто для них важливо, як слово пишуть, а не як вимовляють. Тому часто самі англомовці не годні впізнати власне слово у його російській «адаптації»: американська річка Hudson російською Ґудзо́н, хоч англійською вона – Га́дсон, англійське account – російською аккаунт, хоч англійці це вимовляють як «ека́внт».
Запеклі вороги українства
Ціле щастя, що українці у віддачі чужих запозичень (або етранжизмів, як волів казати Юрій Шевельов) послугуються засадою транскрипції, тобто відтворюють не написання, а вимову слова. Відтак у нас справедливість тріюмфує і Hudson стає Гадсоном, а account – ека́внтом, а ще краще просто рахунком (як у Фейсбуку). Так мало б бути в Україні цілком деколонізованій і дерусифікованій. У реальній же Україні є дещо инак.
Пам’ятаєте, як ще в 1954 році Шевельов до найзапекліших ворогів українства, поряд з Москвою і комплексом зради (кочубеївщина), зачисляв ще й хуторянство, українську культурну і ментальну провінційність. У контекті сьогодення остання виявляється в українській нездатності чи небажанні спілкуватися зі світом без московського песередництва.
Мода на англіцизми в українському суспільстві існує в тому форматі й обрисах, в яких вона є в російському суспільстві. Адже рідко коли можна подибати популярні серед українців англіцизми, які спочатку не набули поширення в російському світі (який в Україні, до речі, гарно репрезентований і так званими російськомовними «патріотами»), а вже потім їх підхопили українці вкупі з усіма типово російським їх спотвореннями. Я зрозумів це, коли став читати російські видання. Всі ці «конте́нти» (з наголосом на другому, як в російській адаптації, а не на першому, як в першоджерелі), «гендери», а не «джендери», «пазли», «продакшени» й подібний словесний шлак, це запозичення не з аглійської, а з російської.
Ополонка російського вжитку
Українці з такою психо-культурною залежністю від імперської культури з підозрою й осторогою ставляться до англіцизмів, які прийшли в український вжиток без обов’язкової леґітимізації в ополонці російського вжитку. Колись я запросив досить знану українську письменницю, яка вільно володіла англійською з доповіддю до Колумбійського університету. Доповідь була на тему українського словникарства і зокрема сленґу. Почувши під час дискусії вираз «Микола в той момент якраз був до диспозиції», гостя з неприхованою іронією стала казати, що так в Україні «ніхто не каже», що звучить і дивно, і смішно. Але дивно звучить кожен давно засвоєний у середовищі американської чи британської діяспори українців англіцизм, який вживають, не запитавши дозволу у росіян. Серед українців в Україні легко зустріти тих, що кепкують з діяспори і її англіцизмів. Кепкують не тому, що вони самі пуристи й боронять цноту своєї мови, але тому, що на підсвідомому рівні англіцизми, що спочатку не були санкціоновоані російськомовним вжитком, для них є засадничо неприйнятними.
Всі ці міркування спровокувало ще одне російське спотворення бідолашної англійської лексики, яке зараз, як степова пожежа, шириться серед освіченого сеґменту української ґлямурової інтеліґенції з претензією на роль провідників думки і законодавців моди. Мова про «дона́т». Кожен блоґер чи блоґерка, ют’юбець чи ют’юбка на початку, посередині і при кінці своїх відеосюжетів не забувають нагадати глядачам про «донат», тобто простою мовою пожертву. Але сказати пожертва – це бути лохом, це добровільно відмовитися від нагоди трохи «поґлямуритися», видати себе крутим, нагадати иншим, що я знаю англійську, адже ж тільки утаємничені в тонкощі англійського узусу користуються такими словами.
Щоб вживати цей англо-русизм так, як його вживають українці, в тих значеннях тобто, треба якраз НЕ знати англійської. «Жертвувати» англійською – to donate (доне́йт), поже́ртва – donation (доне́йшн). Ми колись в середній школі у далекі 1970-і безжурно вирішували проблему читання англійського тексту, виголошуючи його, так наче це – латина. Отож речення This beautiful woman was his friend. ми читали «Тхіс беаутіфул воман вас гіс фрієнд.» Ми, хоч і були малі, знали, що це смішно, кумедно і для «обухів» (так ми казали на не дуже тямущих в англійській). Але повернімося до «донату». Очевидно, що ті, хто саме так вимовляє англійське дієслово, робить те саме, що для сміху робили ми в школі і за що вчителька поставила б нам двійку з великим хвостом, якби ми мали зухвальство так читати їй на оцінку. Але саме так роблять тепер в українській пресі, роблять поспіль.
Про донати і пончики
Коли я вперше почув прохання «Не забудьте про донат.» я у святій наївності подумав, що бідолашний блоґер Скрипін просить … пончика! Але до чого ж тут пончик!?! Бачите, той цілий українсько-російський «дона́т» (хай би хоч «донейшн» було) дуже подібен до англійського doughnut, або у простішому варіянті прийнятого написання donut (бо ще хто почне читати це знову латиною, як «донат» і погано кінчить). Donut (вимовляється до́внат) – це пончик або по-галицьки пампух. От я й вирішив, що то Скрипін пончика просить з доброго дива.
Ще одним новим мовним фетишем зараз став англійський іменник insight, часто спотворений одразу і на звуковому, і на значеннєвому рівні. Мушу одразу визнати з полегшенням, що ніхто з почутих мною користувачів цього лексичного фетиша принаймні не намагається читати його латиною (інсігхт), а це вже поступ! Однак аматори цього слова явно мають проблему з його звуковим боком: одні кажуть інса́йД (sic!), инші інса́йТ. Тому, щоразу, як я чую його, я не впевнений, що са́ме тужиться сказати користувач. Бачите, у першому випадку (insight інсайт), цей іменник означає «глибоке розуміння, інтуїція, відчуття», в той час як у другому (inside інсайд) він значить «внутрощі, інтер’єр, нутро». Ясно, що українські користувачі слова вживають чи намагаються вживати цей нео-покруч у його значенні «інтуїтивне розуміння». До речі, хоч така дрібниця мало кого обходить, англійське insight має наголос на першому, а не на другому складі. Цікаво, українці взяли лише звукову оболонку бідолашного англіцизму, випатрошили її від первісної семантики і наповнили й наповнюють її далі власною. Тобто слово використовують не стільки для комунікування змісту, скільки насамперед, щоб сиґналізацію того, що ти «в темі», тобто, що ти модній і гостро ґлямуровий.
Забуваймо лексичні фетиші
Такі лексичні фетиші – незаперечна тенденція сучасного українського слововжитку. Вони з’являються закономірно у вакуумі, який створений у наслідок деґрадації мовної культури українців, поширення не́смаку, примітиву і позірности, адже ти той, ким здаєшся. Вони – логічний наслідок гострого дефіциту престижу і символічного капіталу української мови і культури як такої серед її носіїв. Цікаво, як далі розвиватиметься цей процес?
Помиляється той, хто пояснює його впливом всюдипроникної ґлобалізації. В українському кейсі, пардон випадку, маємо справу із всюдипроникною русифікацією, яка їде, паразитує і використовує ґлобальні тенденції, пардон, тренди, і якій українське суспільство і далі негідне чинити опір хоча б тим, щоб без посередности російщини робити запозичення з инших мов.
А доки цього не станеться будемо замість пожертв на добрі справи робити пончики, донати тобто, неодмінно з наголосом на другому складі.
Перший варіант цього тексту було опубліковано на сторінці Юрія Шевчука у Фейсбук.
Юрій Шевчук,
професор Колумбійського університету, Нью-Йорк.
