Навздогін святкуванню тридцятиліття Збройних Сил України дев’ятий у цьому році волонтерський рейд з гуманітарним вантажем зробили володимирчани Микола Юрах, Олег Мозуль, Роман Полюхович.
За 4 доби проїхали майже 3 тисячі кілометрів та зустрілись із земляками-воїнами. У кожного своя історія, але усі об’єднані однією війною.
Чим і як живуть солдати і волонтери з Володимиреччини – побачила, почула, відчула і епізодично розкажу далі у матеріалі.
Три попередні історії з серії «Малі історії великої біди», сподіваюсь, ви ще не забули. А у мене нові враження від маршруту Володимирець-фронт. Так, є такий пункт на мапі: «фронт» – шукайте його на клапті східної України.
Поштівки без пошти
Волонтери – не «безсмертні горці» і не коти з дев’ятьма життями, вони люди смертні. Хворобливі, як усі і зі своїми клопотами та форс-мажорами. А на їх транспортах нема напису «Пошта» чи «Кур’єрська доставка», бо везуть власним або позиченим бусом безкоштовно. Запланована ще з вересня поїздка відкладалась з різних причин. Вже і вантаж був, і дату призначили. Та, як кажуть, хочеш насмішити Бога – розкажи про свої плани. Раптом сталося лихо з мамою Світлани Правник і планова поїздка змістилась у невідомість, бо забезпечення паливом було на ній. Коли мене набрав Микола Юрах і сказав «виїзд завтра», я не повірила – як, а звідки пальне?
Кошти на паливо впали на картку за кілька годин – вараські стоматологи Любов Гутник, Ярослав Мартинишин та їх колеги без лишніх розмов, почувши проблему, скинулись грішми. «Ох, я ж просив Бога, щоб хоч півтори тисячі поміг зібрати для заправки! Десь ми ще не останні у Нього, почув, допоміг – людей добрих послав!» – каже у трубку мобільного капелан Микола. На перераховану суму, окрім оплати палива для рейсу, ще й придбали додаткові будматеріали та шини на авто для бійців 79-ки. А за кошти Ярослава Мартинишина ще й плівку купили на перекриття бліндажів, теплоізоляційний бар’єр та бензопилку.
Вантажопасажирський бус сарненчанина-благодійника Володимира Мельника «під зав’язку» запакували гостинцями-продуктами, гігієною і будматеріалами від школярів та громад і громадян Вараського району та міста Вараш. Особливим подарунком стали сувеніри і обереги дітлахів Володимирецького колегіуму і школи №2, Великожолудської, Довговільської та сарненських шкіл – учасників експрес-акції #Миколайчик_солдату.
Три солідні пакунки маминих гостинців їхали адресно від родин своїм захисникам – з Лукого і Володимирця. Тож відповідальність за доставку була велика.
Отака автівка-поштівка з рівненськими номерами, молитвою, тривогою та пасажирами-добровольцями виїхала 8 грудня у невідомість – не можна було передбачити, чим вона завершиться, надто територія пунктів призначення непевна.
Листи без конвертів
«…Бо без неї ніяк, без неї просто не треба, йому без неї ніяк… Він може сам,
але без неї не треба!..» – звучало з динаміків буса, що мчав донецькими дорогами до своїх адресатів. Подумки слова пісні асоціювала з допомогою і підтримкою краян для своїх хлопців і дівчат у фронтовій зоні, попри те, що і військовий збір сплачують всі, і армія не босонога, як у 2014-му.
А ще слова дитячі у листах школярів до солдатів неймовірним чином діяли на емоції.
«Привіт, дорогий солдате-захиснику!.. Пише тобі учень 7-Б класу Володимирецького ліцею Олексій… Ми всім класом пишем листи захисникам… Дорогий солдате! Ми, діти України, переживаємо за твоє здоров’я. Повертайся скоріше додому! Ми тебе чекаєм!»
«Привіт, солдате! Я живу в Рівненській області, в смт Володимирець. Навчаюсь в 7 класі Володимирецького ліцею. Ходжу в музичну школу. Моє хобі – плести з бісеру… Я люблю Україну і знаю, наскільки важко її захищати. Я бажаю тобі сил, успіху і швидкого повернення додому!»
«Дорогі солдати! Я з Володимирця. Навчаюсь у сьомому класі. Я люблю Україну і переживаю за її долю, тому хочу побажати вам не втрачати надію, мати силу і здоров’я. А як ти? Де береш сили, щоб захищати нас? Я хочу побажати тобі міцного здоров’я, терпіння. Будемо вірити всі, що все буде добре. Дякую за те, що оберігаєш нас і нашу землю. Вертайтесь скоріше на свою батьківщину живі і здорові – вас тут чекають!»
«Здраствуй, Солдате! Напевно ти мене не знаєш, але я про тебе знаю все. Дякую тобі, що бережеш Україну від лихого ворога… Саме завдяки тобі діти можуть спокійно ходити у школу, як я, і не боятися пострілів… Я впевнена, що наше покоління подякує тобі за те, що ти бережеш Батьківщину в серці і стоїш за неї до останнього. Я бажаю тобі усього найкращого та перемоги над ворогами. Сподіваюсь, що моє просте «дякую» змотивує тебе та підніме тобі настрій».
Листочки із зошита з дитячим почерком лежали серед великого вантажу у сірому обгортковому папері. Могли й згубитись у метушні розвантажень. Але ж ні. Кожен лист передали хлопцям і дівчатам – землякам і незнайомим військовим.
Емоції без сліз
Обнімали та вітались з володимирчанином Ярославом Ошурком, колишнім учителем мистецької школи, – він уже більше року як військовослужбовець контрактної служби.
З медиком-дівчулею Анею Глибчук з Луко довго не могли додзвонитися у дорозі – вона на нульовій позиції і заледве знайшли один одного.
Тож цю дитину, яка у двадцять років пішла на захист держави, розцілувала і за маму, і за себе – худенька та дрібненька, вона нам раділа безмежно. Як і хлопчина з Дубівки – Ігор Воробей; вони служать разом.
Ніби й радісно. А очі сльозяться. Та поховали у сутінках і метушні їх – так треба. Розвантажили і наші гостинці і дві сумки мами Ані смаколиків. А ще – замовлену маск-сітку. Її за добу сплели Великожолудські школярі. Сітки потрібні завжди, і багато – зимою техніку від ворожих дронів треба добре ховати. Малюнки, фенечки на руки солдатів – аж заусміхались усі. Дітлахи, та й годі. А недалеко бахкало…
До Олександра Картавого з Володимирця не доїхали – блокпост закритий. Але передали призначений йому вантаж нашою волонтеркою Тетяною із Залізного. Її вихованцям теж вділили харчів, як зазвичай. Поцікавилась долею нашого вже знайомого хлопчика Антона – дитя так і ходить невдягнуте. Тож записала розміри одягу та зріст дитини, думаю, зберемось на гостинець. Еге ж?
Сєвєродонецьк вразив і прикро, і радісно. Познайомились з письменницею і просвітянкою-українкою Ольгою Кряжич та зустрілись з Дмитром Василюком з Володимирця.
Йому везли шини і гостинці. З 2016 року Діма на війні – по своєму бажанню. Нині, каже, знов обстріли густі-часті, та не покажуть це у новинах – війни ж нема.
До його розповіді та бойових історій згаданих героїв-земляків вернусь вже згодом, а зараз лише скажу, що тоді попередили нас: будьте обачні, рівненські номери тут ненависні, як і все українське. І кулю у спину вхопили легко, і пропасти можна. Тут це звично, як і в інших прифронтових містах.
…Уже відбудованим шляхом «зеленого коридору» їхали мовчки. Пообіч повалені вибухами дерева, посічені темні лісосмуги смерті… Дебальцевський шлях, блокпости і рілля чорним шматтям. Не всі зорані: заміновані ділянки пустують. Там проростає смерть.
Укотре доземний уклін усій величезній волонтерській родині Вараського району за зібрані кошти, продукти, побутову хімію, сувеніри і гостинці та молитви у дорогу волонтерам.
Завдяки вам все буде Україна!
більше - на сторінці "ГО Ветеранська спілка учасників АТО тап захисників Вітчизни"
