У місті атомників впроваджується ініціатива «Доступний Вараш» за партнерства IREX in Ukraine та USAID Ukraine. Наразі пишуть програму безбар’єрності для Вараської громади. Активісти вивчають слабкі місця громади, які стають бар’єрами для маломобільних груп населення. Це високі ґанки, круті сходи, вузькі чи важкі вхідні двері, погане освітлення, відсутність навігації чи відсутність пандусів. А наш дописувач Іван Сидорчик з Вараша пропонує додати сюди ще й поручні на східцях до магазинів, поліклінік, лікарень, закладів надання соцпослуг. Особливо актуально це в зимову пору під час ожеледиці.
Тож жителів Вараша просять поділитися своїм досвідом та спостереженнями, заповнивши спеціальну анкету, де потрібно вказати, що саме робить Вараш обмеженим для деяких категорій. Інформацію, зібрану за допомогою цієї анкети, активісти й використають під час написання програми безбар’єрності.
Заповнити анкету можна тут.
Зекономили на поручнях?
«А де ж поручні й за що триматись?» – не раз задаєшся запитанням, коли підходиш навіть до об’єктів соціального призначення, як-то магазинів, поліклінік, лікарень, закладів надання соцпослуг. Особливо актуально це в зимову пору під час ожеледиці.
А вся біда в тім, що нові об’єкти зводяться, реконструюються старі, в тому числі й східці на входах до них, а про необхідність облаштування їх поручнями наші будівельники (а можливо вже й архітектурні служби?) чомусь забувають. І та «забудькуватість» потім обертається нещастям для багатьох наших громадян. Східці начебто і є, але скористатись ними й безпечно пройти до того чи іншого приміщення іноді досить проблематично. Як наслідок – додатковий травматизм на, здавалося б, рівному місці...
Отож виникає цілком резонне запитання: якщо поручні передбачені у відповідних будівельних нормативах, то чому вони не встановлюються? Хто відповідальний і має слідкувати за дотриманням тих Держстандартів? А якщо там такого нема – то чому нема? Адже в нас, як знаємо, РОБИТЬСЯ ВСЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ.
Навіть звичайнісінький здоровий глузд підказує, що поручні (до того ж з обох боків східців, аби людям можна було розминутися) необхідні. Але наведений факт (і це майже повсюди – від найменших містечок і аж до численних мегаполісів) є прямим свідченням того, що далеко не все правильно в цьому, загалом-то правильному, твердженні.
Тоді хто так вперто й наполегливо ігнорує принципом і справді робити все для поліпшення безпечного пересування і зручності нашого населення? На чому ґрунтуються такі дії, а швидше бездіяльність і на чому економимо?
А то згадані вхідні східці місцями й мармуровими плитами обкладені, а на шматок звичайнісінької труби для поручнів власники тих закладів розжитися не можуть…
Хто має змінити ситуацію?
Іван СИДОРЧИК,
м. Вараш, Рівненська область
