Понад сорок років сумлінної праці у лісі на сторожі зеленого фонду – зелених легень України. Власноруч вирощений в лісництві ботанічний сад, унікальний авторський ландшафтний дизайн зелених насаджень – то все клопітка робота Великоцепцевицького лісничого, а нині ветерана лісівничої галузі Вараського району, Миколи Костянтиновича Стеблія. Живе чоловік у Великих Цепцевичах – так само з любов’ю до природи і людей навколо.
У лісових справах не може бути байдужості. Народу нашому вічно жити на цій землі. Леонід Леонов
Вісімнадцятого вересня українці відзначають День працівника лісу — професійне свято працівників лісового господарства, лісової, деревообробної промисловості України. Відзначається щорічно у третю неділю вересня. Галузь ця потужна і з величезною історією.
Його життя – цілий зріз історії суспільства
Серед ветеранів галузі – люди, які пройшли випробування системою цінностей радянщини і становлення української держави. Тож вам, наші читачі, пропонуємо життєву історію ветерана-лісівника. Його життя – цілий зріз історії суспільства.
Через місяць Миколі Костянтиновичу виповниться сімдесят років. З них п'ятдесят п'ять присвятив лісу.
– Розкажіть, будь ласка, про себе, щоб наші читачі могли з Вами познайомитись ближче
– Стеблій Микола Костянтинович. Народився на Волині двадцять четвертого жовтня 1952 року в невеличкому селі Замлиння, Любомльського району. З п’ятнадцяти років працював у лісі дроворубом, допомагав батьку. Після закінчення восьмирічки надумав стати або лісником, або художником. Бо, коли з народження живеш біля річки, милуєшся красою безмежного туманного лісу, вдихаєш свіжі неповторні аромати зелені, бачиш, як змінюються пейзажі з порами року, то вже не уявляєш свого життя без чаруючих живих і мінливих картин навколо. Та з першого разу іспит до лісового технікуму не вдався, спробував поступати наступного року. Бо йти вчитися на художника не знайшлося компанії, а самому йти з маленького села у великий світ не хотілося, – розказує свою життєву історію пан Микола.
У Шацькому лісничому технікумі три з половиною роки навчання для хлопця пролетіли, як один день. І перед випускниками розгорнулась величезна карта тодішнього Радянського Союзу. Вибір місця роботи – будь ласка, від Уралу до Байкалу. Романтика подорожі вабила юних авантюристів пізнавати світ.
Сибір – справжня школа виживання у дикій природі
Ось так зовсім молодий інженер-таксатор з волинської глибинки Микола Стеблій опинився в непрохідних нетрях дикого Сибіру, куди, крім гелікоптера або моторного човна, добратися було неможливо.
Документував, описував місцеву природу Красноярського краю. Ходили по двох на десять днів углиб тайги: один робить записи, інший прорубує стежку. Заблукати дуже легко, вибратись із лісових нетрів майже неможливо. Випробування на міцність сили і духу чекало українця у чужій стороні.
Одного разу, як зазвичай, взявши собі помічника «бича» – так там, по-місцевому, називали засуджених без права виїзду, здебільшого «здичавілих» від тутешніх умов, закинутих на виживання людей, колись навіть з вищою освітою, дуже освічених, начальників і директорів підприємств, але з різних причин «неугодних», «шкідливих» владі, яких треба було позбутися, пішли працювати. Один описував рослинність, інший робив просіку. Прорубали вісім кілометрів, і раптом - заблукали.
Три дні лив холодний дощ. Щоб ви зрозуміли, дощ у тайзі – то ще те випробування. Тож, вмостили чоловіки кедровий настіл в курені з піхти, запалили багаття. Відлякували всяко диких звірів. Жили згідно з інструкціями виживання у дикій природі. Рисі і ведмеді оминали їдкий дим від вогнища, що котився схилами гір, пролазив углиб чорних борів. Сухими лишалися вже лише кілька сірників. Продуктів майже не було. Тому вирішили йти «на сонце» власноруч прорубаною просікою.
Через півтора дня виснажливих мандрів, несподівано натрапили на трьох «бичів»:
– Дайтє паєсть! – без привітання попросили блукачі у них.
– Нє дадім, ми і самі нє знаєм, куда іті. У нас саміх асталась толька банка сгущьонкі, – різка відповідь раптових стрічних.
Вже вп’ятьох попрямували далі. Вирішили йти понад швидким гірським потоком, що мав привести до річки, так сподівалися ходоки, але її ніяк не було. Сім днів безнадійних поневірянь в безжальній холодній тайзі. Присіли відпочити у підніжжя наступної по рахунку кам’яної скелі. Раптом один із зеків вгледів на вершині далекого схилу велетенське сухе дерево:
– Там, за вот етім сухастоєм, далжна бить рєчька, каторую ми іщєм. Хоть что-та харошеє, – і на радощах поділили банку згущенки.
Промінь надії осяяв горе-мандрівників. Не тямлячи себе від щастя, ризикнули йти навіть уночі:
– Подряпані, в синцях, дехто з глибокими ранами, вбрід – крижаними гірськими потоками. На восьмий день блукань ледь живі дісталися табору. Така удача трапляється раз у житті – вижити, не ставши обідом дикому звіру, – згадує пан Микола.
Тайга жартів і необачності не пробачає
Сибірські ліси небезпечні. Особливо для новеньких, ще не посвячених у жорсткі правила виживання. Неодноразово у тому переконався і наш герой:
– А риби у тайзі сила-силенна! На цигарку клює, бо їжі у воді не вистачає. Закинувши сітку, підняти майже неможливо. Є там риба – харіус називається, дуже жирна і смачна, навіть олії не треба, щоб смажити. Одного разу пішов я на річку, всівся на великому круглому камені майже посеред потоку, задивився у воду. Як раптом з лісу виходить велетенська бура ведмедиця з дитинчам. Воно мале, кумедне, клишоноге, грайливе попереду мами біжить. А я собі думаю: що буде, якщо зненацька свисну. І свиснув. А вона, як зареве пронизливий страшним переляканим риком і давай крутитись на всі боки, звідки звук. Як виявилось, мені знову пощастило, на воді не вчув звір людського духу. Бо, коли б вчув - розірвав на місці. А так, разом з ведмежам побігли в бір. Товариші осудили мою необдуману витівку, а я більше так не робив. Бо ліс – то чужий дім. А в гостях треба знати манери, – з мудрою посмішкою розказує Микола Костянтинович.
– Розкажіть, у Сибіру теж є села? Які вони?
– Брага і чорна баня – ось «родзинки» тамошніх сіл. Жодних санітарних умов, навіть зручності на вулиці – розкіш рідкісна. Чорні й темні хати складені з колод. Дуже брудно. Є там й українці, їх здалеку видно. Призвичаїлись. Живуть. Дуже відрізняються від місцевих, особливо своїми хазяйськими обійстями. Хати побілені з широкими піддашшями. За садибою обов’язково є й сарай для худоби. Лісу ж багато – будуй, скільки хочеш. Та місцевим краще прив’язати корову біля стіжка з сіном на цілу зиму, ніж щось збудувати, – махнув рукою пан Микола.
На роботі добре, але душа просилась на Волинь
Новосибірське підприємство, що організувало Омську експедицію «Ліс-проєкт»»1972-1973 років визнало Стеблія Миколу Костянтиновича кращим працівником експедиції і направило його на навчання в Уральський лісотехнічний інститут. В цей період Микола знайшов собі красуню дружину, народили донечку. Знов відпрацьовував у тайзі.
Але в якийсь момент дуже захотілося додому, в Україну. Відмовився від усіх вагомих професійних перспектив на чужині і повернувся у волинське рідне село. Привіз з собою найдорожче – дружину і доньку. Важко було молодій міській пані з Новосибірська призвичаїтись до тутешніх умов життя: топити піч, пекти пироги, зрозуміти місцеві діалекти. Але вона з усім впоралась! Молоду медичку місцеві прийняли і полюбили, як рідну.
Микола працював у лісгоспі. Порівняно із дикими загрозливими хащами Сибіру, тутешні ліси були чоловіку мальовничими, лагідними зеленими парками з чистими і теплими струмками й озерами.
Великі Цепцевичі – як тиха призьба на осонні
21 квітня 1986 року прийняв посаду «помічника лісничого Великоцепцевицького лісгоспу». Згодом став головним лісничим передового лісництва району. Весь час тримали Великоцепцевицьку марку першості. Облагороджували територію лісництва різними видами рідкісних декоративних насаджень. Створювали власний ландшафтний дизайн. Згодом навколо будівлі лісництва виріс чудовий ботанічний парк з алеями і фонтаном у центрі. А дерев’яна альтанка на воді дуже подобалась закоханим. Безкінечні весільні фотосесії наповнювали територію красою і життям у будь-яку пору року. Так Микола Костянтинович відпрацював тут двадцять один рік. І в 2009 році пішов на пенсію.
Робочі будні. Фото з архіву Миколи Стеблія
– Пане Миколо, а поділіться своїми спогадами про роботу у лісі
– Всяке траплялося, різне було. Лісові пожежі, бувало, гасили ночі напроліт. Бо вони наносять велике лихо лісовому господарству. В таких випадках гаяти часу не можна. Вогнем знищуються запаси деревини на пні. Ослаблені пожежами насадження стають осередками розповсюдження шкідників і хвороб, що приводить до вимирання дерев. На щастя, великих пожеж у нашому лісгоспі не траплялося. Вчасно й оперативно реагували. Боролися з крадіями лісу. Було, інколи, навіть небезпечно для життя. У професії, як у жорстокій тайзі, – треба знати, хто йде з тобою поруч, – згадує, дивлячись на свої втомлені роками і роботою руки, Микола Стеблій.
Полісся особливе - воно прадавнє
– Коли їдеш дорогою, мимоволі вдивляєшся в зелену смугу соснового лісу, і тут впадають у вічі руді плями сухостою. Скажіть, будь ласка, чому хворіють дерева?
– Перша причина, це коренева губка – паразит такий, точить дерева зсередини. Треба робити санітарні вирубки. А по-друге, через видобуток бурштину, дуже впав рівень грунтових вод, тому сохнуть молоді і кволі.
– Чи є у нашому лісі місця, де ще не ступала нога людини з бензопилкою?
– Важко сказати. Люди вже добре стоптали ліс. Є, звичайно, місця, де багвинь і болото не пускають чужинців вглиб лісу. Ось, наприклад, «Макове» – таємниче болото, казковий сосновий бір. Там збереглися й первісні дерева, але у «Маковому» ростуть тільки сосни. Віком сотні років. Висотою до чотирнадцяти метрів! А діаметром стовбура до чотирьох метрів! А які легенди про нього люди розказують! Там дійсно, дуже легко заблукати недосвідченому.
За словами Миколи Костянтиновича, взагалі особливістю природи Полісся є те, що частина лісу знаходиться на заболочених територіях, там ростуть вільхи, берези, сосни. Зважаючи на їх незначні площі та фрагментованість, вони потребують особливої уваги та охорони. Повною мірою захищає ліси лише офіційний природоохоронний статус пралісової пам’ятки природи.
Ветеран лісівничої справи з посланням до колег
– А як, пане Миколо, вплинула на Ваше повсякденне життя сьогоднішня війна?
– Дуже вплинула. Хвилюватися стали більше. Щодня тривоги. Тяжке сьогодення зачепило кожного. Я та моя родина віримо в перемогу Збройних Сил України. Війна обов’язково закінчиться і життя проросте з новою силою. Правда завжди перемагає.
– До Дня працівника лісу щоб хотіли побажати своїм колегам?
– Бажаю вам, колеги і земляки, міцного здоров’я, сили і мудрості. Допомагайте один одному. Будьте добрими і щирими, щоб вас пам’ятали. Піклуйтесь про бідних, стареньких, сиріт і вдів. Бо в лісі, як гукнеш, так і відгукнеться. Зі святом, товариші!
Від редакції: Ми також вітаємо усіх працівників лісової галузі зі святом! Сьогодні ви на всіх фронтах. Тож і перемог вам на усіх фронтах!
