У День педагогічних працівників редакція "Володимирецького вісника" щиро вітає усіх причетних до цієї потужної галузі Вараського району та усієї України. Як вітання — історія Віри Михайлівної Булботки, ветеранки педагогічної праці, вчительки української мови та літератури Великоцепцевицького ліцею.
Тільки рішуча людина, енергійна, з твердим характером, яка знає, чого вона хоче, чому вона хоче і які засоби ведуть до виконання її волі, – тільки така людина може виховати рішучих, енергійних, сильних характером людей. (А. Дістервег)
Народилася вона на Київщині 3 грудня 1953 року, у селі Пилиповичі Бородянського району. Закінчивши у 1969-му восьмирічку, вступила до Переяслав-Хмельницького педагогічного училища.
Мріяла потрапити на Галичину, а направили на Рівненщину
– Здається зовсім недавно маленькою дівчинкою бігла вузенькою стежечкою по мокрій вранішній росі з красивим букетом квітів на зустріч зі своєю першою вчителькою. Як давно те було. А з пам’яті виринає, наче вчора, – згадує моя співрозмовниця. – Коли я вперше її побачила, молоду, гарну і дуже добру, що, як маленьких пташенят, любляче пригортала нас до себе, ще тоді вирішила: виросту – і стану вчителькою. А взагалі мені дуже щастило з наставниками. Кожен із них був непересічною особистістю, і на кожного хотілось рівнятися, – розповідає вчителька української мови та літератури Великоцепцевицького ліцею Віра Михайлівна Булботка.
– Саме до Переяслав-Хмельницького, адже навчали там українською мовою. На зустріч зі студентами сюди приїздили відомі люди: композитори, письменники, поети. Ми зустрічали їх у вишиванках, а училище по праву називали культурним центром Лівобережної України. У Київ з Пилиповичів добиратися було б ближче, але всі чотири вищі педагогічні заклади були російськомовними, – наголошує вчителька.
Творчість – це не розкіш для обраних, а загальна біологічна потреба, інколи не усвідомлена нами. (Г. Іванов).
Закінчивши навчання, Віра мріяла працювати на Галичині, щоб відчути весь колорит багатого українського фольклору:
– Моя мама любила вишивати. За життя вишила дев’яносто дев’ять рушників. А я з третього класу виступала на сцені, співала і танцювала. Добре пам'ятаю свій перший виступ: спочатку – танець «Увиванець» в яскравому національному вбранні, а далі мене вже не могли забрати зі сцени: після танцю почала розповідати вірші. Певно, любов до творчості передалася від бабці Уляни, яка ніколи без пісні не йшла на город. А батько найкраще у селі щедрував і заспівував у Різдвяні свята. Не пам’ятаю, чи була у нашому домі Біблія, а от «Кобзар» таки був. Любили перечитувати «Наймичку» і «Катерину». Дід Олександр єдиний у селі не пішов у колгосп. Тож врятували сім'ю від Сибіру дідові друзі – голова сільради і директор школи. Щоб пережити голод тридцять третього, продавали вишиванки. А мої родичі донині співають в ансамблі художньої самодіяльності «Червону калину» – візитівку Бородянщини. Ой, чому я не в Пилиповичах, співала би разом з ними! – сплескує руками Віра Михайлівна.
Ходили чутки про бандерівщину. Страшно було їхати
Але що вже вдієш? Доля вирішила по-своєму! Після веселих безтурботних років студентства Віру чекало тяжке прощання з друзями та ріднею. Молоду і творчу, активну і життєлюбну вчительку направили працювати на Володимиреччину.
– Ходили чутки про бандерівщину. Страшно було їхати. Тому знайшла адресу і написала листа директору школи, в яку мала їхати. Запитала приблизно так: «Це правда, що у вашому селі ще збереглися хати під солом’яними стріхами; що у вас хліб привозять раз на тиждень; що у вас збереглися обрізи – бандерівська саморобна зброя під вашими стріхами? І чи справді ваші люди ходять у постолах?» Відповідь прийшла досить швидко: «Шановна Віро Михайлівно, приїдете – і все побачите на власні очі…».
Це заінтригувало молоду вчительку. Мати в сльозах проводжала доньку у чужий край. Непросто було й добратись у ті Великі Цепцевичі. Спочатку приїхала в обласний центр, а вже звідти – літачком «кукурузником» до Володимирця. Супроводжував у дорозі тато: волік у руках величезні сумки з їжею, щоб дитина не страждала з голоду.
Полісся вразило багатством їства і щирістю людей
Потрапили у село напередодні Преображення. Зайшли у місцеву їдальню – були вражені всіляким їством. «Ну, дочко, не пропадеш!» – сказав батько, роздивляючись заставлену наїдками вітрину.
У церкву йшли жінки у білих вишитих сорочках, несли яблука і груші у світлих хустинках. У центрі села, поруч зі старою, стояла нова велика школа. Навпроти – Будинок культури. То тут, то там виднілися цегляні будинки. А от солом’яних стріх… не було, і люди взувались у звичайні черевики!
Так почалося вчителювання у школі. Приходила раніше, щоб ще до уроків позаплітати дівчаткам-ученицям коси. І каже не без гордості:
– У мене завжди були найкращі, особливі діти. Кожного разу – не менше двох медалістів. А мій другий випуск (я була вчителькою початкових класів) мав одинадцять відмінників. Коли вже у 1982 році навчалась у Рівненському педінституті, запропонували перейти на кафедру української мови та літератури. Тож у Великі Цепцевичі повернулася вже філологинею.
– Пригадую, – розповідає Віра Михайлівна, – як у вісімдесятих роках їздила на двотижневу екскурсію до Москви. Усі жінки – як жінки: лахи, килими, чугуни додому купують. А я вгледіла магазин «Українська книга», подалася туди і майже на всі гроші накупила україномовного літературного дефіциту. Сварили мене вдома. Мовляв, крім апельсинів і книжок нічого не привезла.
– А як, – запитую, – приживалися серед чужих людей?
– Пропрацювала я у цій школі, – усміхнулася Віра Михайлівна, – понад сорок років. Знайшла тут щирих друзів і зустріла свого коханого. Маю донечку і прекрасних онуків. Сюди з Київщини забрала свою маму. Тож Великі Цепцевичі стали мені рідними. Таку вже стежку вишила мені доля, і йду я по ній у світлій вишиванці…
Привчай учня працювати, примусь його не лише полюбити роботу, а настільки з нею зріднитися, щоб вона стала його другою натурою. (А. Дістервег)
Треба любити дітей і не шкодувати для них доброго слова
Розмова наша лягала у пам'ять, як ті хрестики на канву вишиванки. Тож розпитую про таємницю професії.
– Що ви, Віро Михайлівно, найбільше цінували у своїх учнях?
– Щирість і правдивість. Але й без працелюбності нічого не досягнеш.
– У кожному класі трапляються порушники дисципліни, непосиди, неуважні діти або й відверті розбишаки. Як ви з ними справлялися?
– А я… любила тих «хуліганів»! – посміхається вчителька. – Але небагато було їх у мене, і я швидко знаходила з ними спільну мову. Таких дітей треба долучати до гуртової роботи, щоб вони там відчували свою значущість.
Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для інших виборює життя. (В. Симоненко)
– Від чого у дітей виростають «крила», а що, навпаки, вгашає їхнє бажання вчитися?
– Треба любити дітей і не шкодувати для них доброго слова. Пригадую, що своїх учнів часто називала Наталочками, Галочками, Жанночками, тож і сама стала для села Вірочкою. Ніколи не кажіть дитині, що вона чогось не зможе. Бо зневіра й справді обламає їй «крила».
З архіву - аматори Великоцепцевицької школи
– А що означає «бути з дітьми на одній хвилі» і як при цьому не втратити вчительський авторитет?
– Я часто супроводжувала учнів у різні літні табори, і там завжди була творча самодіяльність: танці, співи – все те, що мені подобалось. Одного разу на свято Купала ми влаштували справжнє феєричне дійство. Дівчата, наче лісові мавки, з волоссям до поясу, у вишитих довгих сорочках, співали пісень, палили багаття, стрибали через нього парами і з човнів пускали віночки на воду. Дуже гарно вийшло. Увесь місцевий люд вийшов на нас подивитись. Навіть з телебачення приїхали. Ось у такі моменти і почуваєшся «на одній хвилі» з дітьми. Ще у школі під моїм керівництвом діяв фольклорний гурток «Пролісок», який часто перемагав у різних творчих конкурсах, зокрема й на обласному рівні. У 2006 році ми посіли третє місце , а в 2007-му стали першими.
Любила спілкування і не любила паперової роботи
– Дітей не відлякаєш суворістю, вони не переносять тільки брехні. (О. Толстой)
– Що Вам найбільше подобалося в обраній професії, а що, можливо, дратувало?
– Завжди любила спілкуватися з дітьми, допомагала їм учитися і пізнавати нове. Хотілося розкривати дитячі таланти і здібності. А от паперової роботи, якої у нашій професії дуже багато, ніколи не любила.
– Чи навчилися чомусь ви самі від своїх учнів?
– Діти дуже тонко відчувають неправду, якщо вона йде від учителя. Ніколи не можна ділити їх на кращих і гірших. Вони схожі на квіточки, що тягнуться до сонця. Їхня простота і щирість нагадують нам, дорослим, що колись і ми були такими ж.
– А чим, зізнайтеся, займаються вчителі, відособившись на якусь хвилину від учнів в учительській?
– Та всім, крім згадки про урок! У нашому колективі панував особливий дух родинності. Ділилися рецептами смачної випічки. Приносили на дегустацію домашню смакоту. Розповідали один одному всілякі життєві історії. Вітали один одного з родинними подіями. Словом, відпочивали перед наступним уроком.
– Яку найважливішу пораду ви могли б дати батькам і вчителям?
– Батькам – бути помічниками вчителю, радьтеся з ним, цікавитися проблемами своїх дітей, цінувати і поважати чужу працю, при дітях не говорити нічого погано про інших людей і знаходити час для своїх власних чад. А вчителям – учитися один в одного, ділитися досвідом, при потребі не соромитися запитувати, відповідально ставитися до своєї праці, старатися, щоб уроки були цікавими, і…так же рекламувати твори шкільної програми, як товар у магазині, бо то – духовна їжа.
Учителю потрібно володіти величезним талантом людинолюбства і безмежною любов'ю до своєї праці й перш за все до дітей, щоб на довгі роки зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень, сприйнятливість почуттів – а без цих важливих якостей праця педагога перетворюється в муку. (В. Сухомлинський).
Її мрія – велика багатоповерхова школа у прекрасному зеленому парку села
– Ви любите мріяти? Уявімо, що вам трапилась нагода відкрити власну школу. Якою б вона була?
– То має бути велика багатоповерхова школа у прекрасному зеленому парку. З актовим залом, в якому велика сцена. З кількома спортивними залами та майданчиками і багатьма новітніми класами. Треба, щоб усі учні навчалися в одну зміну, щоб якомога менше було домашніх завдань, а часу для творчості і цікавих корисних ідей – більше. Більше має бути і співпраці, спілкування між учителями й учнями. Учителі, як ніколи, мають продовжувати виховувати дитячу повагу і любов до Батьківщини, її історії і культури, особливо у нинішній, важкий для країни час. Треба зберегти і передати прийдешнім поколінням багатство наших народних звичаїв і традицій. А по-нинішньому кажучи, маємо зберегти власну національну ідентичність і з гордістю нести звання великого і древнього народу, – завершила розмову моя спірозмовниця-ветеранка.
Школа – це майстерня, де формується думка підростаючого покоління; треба міцно тримати її в руках, якщо не хочеш випустити з рук майбутнє. (А. Барбюс).
Від редакції: Хай рушник долі у пані Віри ще довго стелиться барвистими квітами і плодами праці. Хай невичерпною буде її криниця душі! Усім педагогам з нагоди свята – щирі вітання та доземний уклін за самопожертву!
