Дев’ятий рік Україна опирається окупанту-росіянину. Але з лютого – це кривава боротьба за існування держави та нації. Тож до оборони стають усі – чоловіки зі зброєю, а жінки і діти – у волонтерстві. Історія налагодження зв’язку між Поліссям і Чернігівщиною є типовою для сьогодення. Тож до вашої уваги матеріал з серії авторських матеріалів "Малі історії великої біди". Історія одинадцята: люди-мости.
Варто зазначити, що всі громади Вараського району дуже щирі і щедрі – оці трагічні місяці щодня готують оборону тут, поряд з кордоном, та гуманітарні вантажі. Тож розкажу про одну з численних історій щирості наших поліщуків, зокрема жителів Зарічненської тергромади, словами учасників поїздки (на фото внизу) – старости Морочного Василя Тишковця, селищного голови Богдана Квачука та зарічненського підприємця Миколи Гриценка.
З Морочного до Новоселівки з допомогою
Історія почалася з соцмереж. Ініціатором поїздки на Чернігівщину була Галина Миколаївна Музичко, вчителька Морочненського ліцею, Зарічненської селради. Допис Оксани Іванівни Дехтярьової, чернігівської волонтерки з фотографіями жителів села Новоселівка та опубліковані фото жахливих руйнувань села зачепили душу вчительки – написала пані Галина відразу ж повідомлення Оксані, познайомились, зідзвонились.
Галина Миколаївна вже з інформацією про потреби новоселівчан прийшла до Василя Тишковця, старости Морочненського старостинського округу. Староста відразу ж підтримав ініціативу і опублікував оголошення про потреби жителів села Новоселівка в сільських групах. Відразу почали збір: городина, крупи, консервації, теплі речі, постіль, взуття, засоби гігієни. Паралельно з цим розставили скриньки зі збору коштів на пальне. За п’ять днів було зібрано тритонний бус «під зав’язку» та десять гривень гривень зі скриньок на пальне:
– Я пішов до селищного голови Богдана Квачука з тим, що однозначно їхатиму на Чернігівщину. Отримав від нього не тільки підтримку, а й бажання особистої участі в поїздці Богдана Валентиновича. Бус, яким перевозилась допомога, дуже старий, та й утрьох їхати більше півтисячі кілометрів надійніше, – розказує Василь Тишковець.
Битий шлях поліщуків до Новоселівки
Вирушили троє чоловіків з Зарічненської тергромади, завантажені гумвантажем для новоселівчан, 26 жовтня о п’ятій ранку. Повернулись – 27 жовтня о третій ночі. Досі оговтуються від побаченого і власних на те рефлексій. Що ж такого поліщуки там побачили?
Новоселівка – село у Чернігівському районі, розташоване за дев’ять кілометрів від Чернігова. Воно було на шляху російського окупаційного війська, бо у них траса селом проходить. У селі сьогодні не лишилося жодного вцілілого будинку. До окупації тут проживало трохи більше 750 людей. Після звільнення від російських військ його не впізнати – місиво з цегли, металу, особистих речей, техніки і … останків родин. Посеред дороги авіаційна бомба, що не розірвалася, кругом – вирви по пять-сім метрів углиб. Таких вирв у Новоселівці з десяток.
Починаючи з передмістя Чернігова нашим волонтерам-мандрівникам відкрились жахливі наслідки війни та вторгнення росіян. Незважаючи на все страхіття і руйнування, люди там живуть, будується дорога, відновлюється інфраструктура. Забивало подих мандрівникам від споглядання церкви на горі, що вціліла, єдина серед будівель! А з кожним кілометром углиб Чернігівщини, з кожним новим селом, спостерігали все гірше і страшніше лихо руйнувань:
– Віддаль між Новоселівкою та Черніговом – з десяток кілометрів. Пообіч дороги ми, поліщуки з прикордоння, з неймовірним жахом, жалем та молитвою проїжджали спалені та розстріляні легкові авто. Не хочеться уявляти, що в них ТОДІ були люди! Зруйновані мости, дороги, будинки. А в Новоселівці – місця живого немає ні на землі, ні серед будівель! Це шматок суцільної пекельної картини. Я не побачив жодного будинку, який вцілів-би. Паркани – як друшляки, – ділиться згадками зі сльозами в очах Василь Тишковець.
Долі, розбиті «добрим сусідом» з росії
Волонтерка, до якої поліська делегація волонтерів цілеспрямовано їхала, Оксана Іванівна, разом з чоловіком та сином жили під обстрілами там місяць. Після того, як впало три авіабомби на село, терооборонівці просили евакуйовуватись, бо більше часу може й не бути. Виїхали родиною на західну Україну. Але, на чужині довго не змогли бути, хоча і люди привітні і всього вистачало, – серце боліло за свій дім, що його десятками років будували. Тоді щодня дбали, щоб заробленого вистачало на життя. Як тільки Оксана почула, що в Новоселівку вже повертаються люди, вирішила їхати додому й вона, попри все.
Картина рідного двору Оксану вразила. Познімало вибухами кришу, вікна. А сусідні будинки були зруйновані вщент. Розказали місцеві жителі поліщукам навіть і про те, що в цих будинках жили сім’ї на час обстрілів! На жаль, додзвонитись зараз не можуть ні до кого з цих осель і моляться, щоб тільки ті були живі. Хоч за кордоном, хоч в Україні, але не під завалами власних будинків!
– Мене бере за душу – люди не втрачають надії в таких умовах! Ми приїхали в Новоселівку і до нас підійшов дідок, глянув в очі, а наче в серце. Каже нам, що, дякуючи таким допомогам, він знову хоче почати все спочатку, бо відчуває, що комусь потрібен. Розказав, як людські частини тіл були розкидані по всьому селу. І ніхто не знав ТОДІ, хто до вечора в селі виживе, – сумно каже пан Василь.
Чоловіки, зазвичай, скупі на прояв емоцій. Але жахіття зруйнованого села вразила всіх волонтерів-поліщуків. Тож, після побаченого, Василь Тишковець шокований і досі:
– Навіть нема ложки у людей, вони погоріли, поплавились. Це не передати словами, це треба побачити! Старенька бабуся, залишившись без житла, збила власноруч будку, подібну на парничок, накрила поліетиленом і живе в ньому. Її оглушило, нині не чує зовсім. Дивиться на нас, усміхається і вгадує по губах, що ми кажемо їй. І що ви думаєте? Їй нічого не потрібно, так і каже – у мене всього вистачає!
Водій, Микола Гриценко, не менше вражений – нажите людськими руками і роками майно все знищене.
Село було сучасне, а стало згарищем. Тамтешні підприємці втратили все, на місцях своїх зруйнованих магазинів, сучасних хат, ходять збирають і складають блоки, цеглу, щоб спробувати ЩОСЬ відновити! Каже пан Микола, що Боже збав у себе такого дочекатись.
Надія не вбита – люди борються за виживання
Богдан Квачук також розповів про побачене на Чернігівщині під час волонтерського виїзду.
Він не менше за Василя шокований:
– В таких жахливих умовах люди залишились без нічого, але продовжують шукати можливості відновлення житла, допомогу, пробують відновити те, що відновленню і не підлягає. Але яка у них віра! Повертаються в свої домівки, на свої місця, відбудувати хоч щось! Там потрібно все, йде зима, треба якось перезимувати. Сало там, кажуть люди, беруть у волонтерів не банками, а по кусочку з банки, – щоб всім вистачило. Картоплю так само, – не мішками, а ділять так, щоб вистачило всім. Теплі речі дуже треба селянам, зима ж йде. Світла, можна сказати, що й нема, частково включають, мережі пошкоджені. Велика потреба в свічках, сірниках, фанариках. Нас Бог милує і армія береже, але ми маємо зробити все можливе, щоб ці постраждалі люди якомога комфортніше зустріли зиму. Та й село Новоселівка знаходиться на перетині трьох держав: Україна-росія-білорусь. Подумати страшно, – береться за голову від цих згадок Богдан Квачук, селищний голова Зарічного.
Соцмережі стали фундаментом відносин між зарічнянцями та новоселівчанами
Чоловік і син новоселівчанки Оксани Дехтярьової теж волонтерять. Спочатку була недовіра людей до них, так розказала нашим поліщукам пані Оксана. Люди приглядались – може шахрайка, нині ж багато таких розвелось. З часом все налагодилось, з’явилась довіра, а з приїздом поліщуків навіть зраділи її роботі. Ключову роль у знайомстві та візиті делегації з Зарічненщини з гумвантажем зіграли соцмережі.
За словами наших волонтерів, люди у Новоселівці мешкають на своїх зруйнованих обійстях, у якихось вцілілих гаражах чи льохах, будках, але оперативно біжать допомагати сортувати, коли бачать машину з волонтерами. Є місцева молодь, яка ходить з двору у двір – допомагають відновлювати житло, по змозі. З усієї України збираються там люди, аби якось допомогти місцевим!
– Громада Зарічненщини на цьому виїзді не зупиниться. Відтепер шукатиме всі шляхи, аби допомагати постраждалим регіонам ще більше та ще частіше. Запрошую всіх приєднатися, бо зараз кожен має врожай – накопав картоплі, закрутив банку з огірками, помідорами, зробив запаси городини, садовини, маємо живність. Ми мусимо думати про інших, це наш обов’язок допомагати, хоч і самі живемо у прикордонні. Збір продовжується, ми ж українці, – закликає земляків Богдан Квачук.
Відтепер Зарічненська селрада разом з жителями усіх сіл шукатиме всіляку можливість допомагати, не тільки в Новоселівку, а й всім, кому ТАМ допомога потрібна. Люди згуртувались та взялися допомагати і в своїх чатах шукають комунікацій з постраждалими.
З березня 2022 року Зарічненська тергромада загалом вже зібрала та відправила до двісті тон гуманітарних вантажів для військових ЗСУ і постраждалих областей. Біда ж на всіх одна – знають вони. Та, власне, і ми всі. Тож гуртуймось, війна не минає нікого!
