Народився у різдвяні свята, а загинув – на Миколу. Військовослужбовець ЗСУ, майор-десантник з Володимирця Валентин Лунковський після завершення навчання вибрав нелегкий життєвий шлях військового. Присвятив себе захисту України. І життя віддав за Україну – 22 травня 2022 року він підірвався на невідомому вибуховому пристрої біля села Долина на Донеччині, виконуючи бойове завдання. Про свого єдиного сина розказала мама Валентина – Лідія Лунковська. «Малі історії великої біди»: Історія двадцять перша: розбишака-дитина і взірцевий офіцер ЗСУ.
Валентин був молодшим у родині володимирчан Ярослава Валентиновича та Лідії Володимирівни Лунковських. Але, як і годиться, був справжнім братом старшій сестрі Маринці. Лідером був змалечку – навколо нього завжди були хлопці та дівчата.
Місцевий знаний юний футболіст, активіст у школі, але й розбишака, як усі хлопчаки. Випускник Володимирецького колегіуму, Володимирецького ВПУ-29. Обрав для себе військову кар’єру – у 2012 році вступив до Львівської академії імені Петра Сагайдачного на факультет аеромобільних військ та розвідки, через чотири роки випустився звідти, як офіцер управління тактичного рівня. У вільний час займався спортом, зокрема паверліфтингом, боксом, футболом, кросфітом, плаванням.
Любив рибалити. З 2016 року проходив військову службу у лавах 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. З 2019-го його перевели у 95-му окрему десантно-штурмову бригаду. Валентин був заступником командира 2-го батальйону 95-ї ОДШБ. Військовий також був інструктором зі стрибків з парашутом, у самого їх було понад 300.
Футболіст і активіст – численні відзнаки зберігають батьки
Яким Валентин Лунковський був в дитинстві – хто краще знає, аніж мама і друзі?
Пані Лідія розказала про сина, весь час плачучи від скорботи:
– В дитинстві Валік був дуже спритним, любив грати в футбол. З четвертого класу займався футболом, багато тренувався, бігав. Купив собі гантелі і штангу. Як і більшість хлопців його віку був неслухняним, бив вікна, гарячий до бійки. Але зі школи зберігаю пачки подяк за участь у змаганнях, вирізки з вашої газети, де він з командою на фото. Зберігаю всі його вінетки і дитячі фото. Хіба ж я могла подумати, що все, що мені залишиться від сина – це фото і ці подяки та нагороди?
Серед більше, як двадцятки різних грамот, дипломів, подяк мама показує грамоту від 2006 року – «кращий воротар» в міжобласному турнірі з міні-футболу; 2006-2008 роки – грамоти від Володимирецького районного колегіуму за перемоги класу та його у спартакіадах та футбольних турнірах;
2008 рік – грамоти від Рівненської ОДА та Рівненського обласного центру фізичного здоров’я за перемогу у дартсі та як найкращого гравця-футболіста; у 2009 році – подяка і диплом з ОКСТ «Очаків» за перемогу у змаганнях з футболу і баскетболу; 2009-2011 роки – диплом і грамоти Володимирецького ВПУ-29 за перемогу команди волейболістів, за активну участь в художній самодіяльності училища, в спортивно-масовій роботі; 2011 рік – подяки батькам за виховання сина-футболіста від Володимирецької райради та РДА та у 2014 році від начальника факультету високомобільних десантних військ та розвідки. А далі – грамоти за військову взірцеву службу та відмінні показники молодшому сержанту, лейтенанту, старшому лейтенанту Валентину Лунковському; Сертифікат-подяка міжнародного зразка за участь в багатонаціональних командно-штабних і польових навчаннях «Saber Guardian/Rapid Trident-2015».
Якби не став військовим, то був би капеланом
Питаю у згорьованої матері – чому ж вибрав саме військову кар’єру? Чи Валентин не жалівся, що став військовим?
– Ні, він жартома казав, що, якби не став військовим, то був би капеланом. Дуже він поважав отця Михайла Льоду та капелана Миколу Юраха та і я сина з дитинства вчила молитов і вірі. Син був справжнім віруючим. А ще він був дуже дисциплінованим і завбачливим – у нього все було наперед прораховано. Хотів йти по спортивній лінії. Футбол він дуже любив, але не склалось. Був принциповим. Після футболу дуже хвилювався – куди йти і чим займатись, –розказує Лідія Володимирівна.
На один з днів народження Валентину батько подарував пса Діка, німецьку вівчарку. Відтоді син став ще більше самоорганізованим – адже відповідальність збільшилась. Вставав рано і разом з собакою на пробіжку. Батьки ще могли спати, а він вже о п’ятій ранку займався вигулом і тренуванням. Дік сильно прив’язався до Валіка і після загибелі господаря і сам помер через тиждень:
– Собака ніби відчував. Вже потім я це зрозуміла – вже десь за тижнів три перестав їсти, скавулів, нервувався. Ми ж не розуміли і не знали, чому так поводиться! Боже, якби ж то знати! Ми б руками ту смерть відвели б! А так – тим вибухом мені з батьком вирвало серце, – плаче мати від невимірної втрати.
Контракт мав закінчитися 28 лютого 2022 року, але напали росіяни
Шість років присвятив службі у ЗСУ, чотири роки навчання у військовій академії. Шість ротацій по шість місяців. За словами пані Лідії, Валік пішов воювати з жовтня 2021 року і вже от хотів закінчувати військову кар’єру, і пройшов відбір в СБУ, в «Альфу». Контракт мав закінчитися 28 лютого 2022 року, але 24 лютого почалася повномасштабна війна з росіянами і він залишився служити:
– Ніколи син не жалівся, завжди казав, що «все добре», ділився останнім. Коли й чоловік пішов на фронт, то Валік теж допомагав йому, завозив їжу. Також я зверталася за допомогою у наш волонтерський центр, збирали гуманітарку і передавали військовим. Він був за сто кілометрів від батька, але їздив, всьому батьковому підрозділу допомагав. Всі так дякували Ярославу за такого сина доброго. А він вдома з того клятого лютого й не був, дев’ять місяців не був! І от…приїхав. Назавжди! – жінка ридає, бо не знає ради материнському горю.
Одружився, мріяли про діток та не встигли…
З коханою Світланою Валентин почав зустрічатися ще в роки навчання у Одеській академії сухопутних військ. Світлана вчилася на лікаря:
– Він ще не закінчив академію і мав їхати на канікули додому, але сказав, що його дівчина запрошує познайомитися з батьками. Я йому відповіла, що, якщо маєш серйозні наміри і готовий одружитися з нею, то їдь. Він прийняв рішення і поїхав, і вже на Різдво він мені подзвонив і сказав, що хочуть одружитись. От ми й поїхали в свати, як годиться. Весілля вони не планували, а просто купили путівку в Єгипет. Валік дотримувався наших поліських традицій, запитував в мене, як правильно поводитись йому, як нареченому. Ми привезли коровай, познайомилися з тестем і тещею, – розказує про сина Лідія.
Одружилися Валентин з коханою два роки тому, коли Валік уже служив, а Свєта закінчувала навчання. Через його військову службу не встигли народити діток і батьки Валентина разом зі сватами досі дуже шкодують про це. Не встигли повінчатись молодята, хоч планували і мріяли, мали вінчатися у володимирецькій українській церкві, де настоятелем Михайло Льода.
У батьківській хаті пустує кімната сина Валіка – прибрано, свіжа постіль, як от ждуть гостя додому. Гостя-сина, якого там вже не буде. Валік дуже доглядав за собою, любив чистоту. Лише зі стін дивляться зі світлин щирі очі Валіка. Висять його спортивні медалі, відзнаки. Тут гостювали молодята. Вони будували плани, збиралися купувати квартиру, але війна все змінила, зруйнувала молоду родину і життя батьків воїна.
Тато був другом, а мама – авторитетом
– Валік був готовий навіть віддати життя, ніколи не залишав побратимів. Я дякую командуванню 95-ї бригади, що не забули про мого сина, Президенту за посмертний орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня. Він хотів, щоб я ним пишалася. Пам’ятаю один випадок з його дитинства: Валік вже ходив у школу, якось я поверталася з роботи, а чоловік щось ремонтував у гаражі і поряд син. На столі в батька лежала коробка цигарок і Валік взяв одну. А я йому кажу: сину, не на ту дорогу ти встаєш, не те ти вибираєш, ти ж спортом займаєшся. Він ці слова сприйняв так серйозно, що більше навіть не пробував палити, – майнула майже непомітна усмішка на заплаканому обличчі мами Ліди.
Травневий день у роковини загибелі Валентина Лунковського видався напрочуд сонячним. На володимирецькому кладовищі тріпотять синьо-жовті стяги над могилами загиблих героїв-захисників. Над могилою офіцера-десантника аж два – національний і бригадний. Того дня скорботу втрати приїхали розділити з родиною й найближчі друзі дитинства та побратими – шана взірцевому офіцеру і наставнику була достатнім фактором, аби командири відпустили хлопців з бойових позицій.
Згадували дитинство з розбишакою Валіком друзі, згадували його профі-накази побратими, яких не раз рятували виважені рішення майора Валентина Лунковського. От, лише себе не врятував…
У батьків той вибух разом з сином забрав і серце
– Так все навколо втратило свою яскравість, навіть сонце не так вже тішить. Хай-би Валік був десь далеко і ми довго не бачилися, але я знала б, що він живий. Дякую йому за захист, всі дев’ять місяців цієї страшної війни він був на передовій – без ротації, без комфорту, в небезпеці. Дзвоню, питаю, а він все каже – все у мене є, все у мене добре! Ніколи й разочку не пожалівся! Мені просто в голову не вкладається як так могло статися, адже він завжди ретельно все перевіряв, обмірковував, планував, давав команди, був впевненим! – заломлює біля могили до неба руки вбита горем мати, а тато поряд лише мовчки закриває рукою обличчя.
Не так давно приснився мамі сон, що їде вона до нього в Житомир і, ніби-то, вона знає, що він служить і має бути у частині, на службі. Заходить на квартиру, а квартира така якась бідна, жебрацька, а він лежить на такому простенькому ліжку. Запитує мама у сина: «Сину, як тебе відпустили?». А Валік мамі у відповідь: «Мамо, я й сам не знаю, як мене відпустили». І весь час донині Лідія Лунковська молиться і думає, що її син-офіцер так раптово загинув, що і сам не зрозумів, як так сталося.
За Володимирцем, над кладовищем, 22 травня 2023 року линуло зозулине «ку-ку» – десь ця хитра птаха придивлялась кубельце чуже, аби підкинути свої яєчка. А над могилою десантника, майора Валентина Лунковського тріпотіли прапори, лилися скорботні сльози родини та друзів. Поряд, шеренгою, стали хрест до хреста могили загиблих володимирчан в боях за наш спокій і щоденні мирні золулині «ку-ку». Мусимо перемогти російського окупанта, щоб стяги були лише синьо-жовті. Честь вам, Сини України!
Фото з архіву родини Лунковських.
