З лютого 2022 року Україна звучить на всіх мовах світу. Країна бореться з російським окупантом. Про володимирчанина Дмитра Василюка «Володимирецький вісник» та «Володимирець.City» вже писали у 2021 році.
Старший лейтенант, командир першої роти 79-ї Окремої аеромобільної ДШБ з псевдо «Марс» в серії авторських матеріалів «Малі історії великої біди. Історія четверта: поштівки без пошти, листи без конвертів» розказував про будні захисників Станиці Луганської. Але то було «ДО».
На сьогодні 26-річний Дмитро переніс вже 27 операцій, за два місяці лікування після тяжких поранень втратив двадцять кілограм, але не втратив мотивації і віри у перемогу України. Моя з Дмитром ще новорічна вітальна переписка у месенджерах переросла у черговий авторський матеріал.
Україна у вогні, Україна у війні з колись «братньою» Росією. Її кращі сини і доньки замість цивільного життя з його насолодами вдягли «піксель» і стали хто у 2014, хто у лютому 2022 року на захист незалежності і майбутнього величезної країни, рідної землі. Звичайні поліські хлопці стають легендами і втіленням мужності і сили – хтось посмертно, хтось – за життя. Дмитро Василюк з позивним «Марс» – не винятковий солдат, героєм себе не вважає, але він – уособлення потужної і вмотивованої сили Збройних Сил України.
З 2016 року Дмитро військовий, офіцер з уже потужним бойовим досвідом.
Листи для захисників важливі. Навіть у соцмережах
Ще з 2015 року щодня по кілька повідомлень надсилаю знайомим військовим: цікавлюсь справами, потребами та й просто напишу аби підтримати і нагадати, що вони десь ТАМ, на передових позиціях, не самі проти окупанта. У тилу тут десятки людей їх підтримують, за них моляться. От і в новоріччя написала Дмитру Василюку, знаючи вже про його поранення. Відповідь прийшла досить швидко:
«Добрий вечір, все добре, стабільно. Лікарі сказали, що вже здоровий, залишилось тільки звикнути до протезу. Залишились проблеми з коліном, воно згинається на 70 градусів. Вони сказали, що це вже на все життя. Ще кілька зустрічей з протезистом і буду повертатись в військо…». «То яке ж уже військо? Ви ж обмежені у русі! Вас комісують?» – миттєво реагую і кнопаю у месенджері відповідь Дмитру.
«Поранення вийшло набагато складнішим, ніж я собі думав! На початку я думав, що декілька операцій і все мине! Але тут лікарі боролись за те, щоб врятувати бедрену кістку, а про нижню частину ноги вони казали однозначно – ампутація. Багато моїх знайомих мають ампутацію і чудово живуть з протезом. Вставили мені в бедрену кістку багато металу і закріпили все в коліні і в тазу. Так що я на половину металевий)). Але, коли я говорю з друзями, з якими навчався, які теж отримали поранення, – ми всі знаємо, головне, що живий. А далі до всього звикну і адаптуюсь. Мені запропонували посаду у штабі, в моїй бригаді, де я служив. Життя на цьому, як я писав, не закінчується, буду пристосовуватись і так далі, все-таки я навчався і повинен використовувати свій потенціал та знання максимум для перемоги. Та й, плюс до того, я молодий, можу зняти протез і скакати на одній нозі, але бити рашистів».
На лікування у Норвегію Дмитро Василюк потрапив з подання лікарів та волонтерки
Дмитро вже довгий час на лікуванні у Норвегії. Каже – пощастило потрапити у список тяжкопоранених, яких забрали за кордон. Розпитую про поранення і як вдалось отримати «квиток» у Норвегію.
Київ. До нього у палату зайшов лікуючий лікар і сказав, що складаються списки для лікування за кордоном. Кілька хлопців з палати Дмитра також потрапили у той список – всі вони були з тяжкими пораненнями. Українські лікарі, за словами Дмитра, ніяк не можуть вплинути на відбір європейських мед закладів – наші лікарні та госпіталі формують список потенційних пацієнтів для лікування за кордоном, а вже там відбирають собі пацієнтів. Тому Дмитро на це неймовірне везіння для нього – лікування у Норвезьких медиків сказав: «Пощастило!».
– Україна просить взяти на лікування своїх бійців. А у моєму випадку багато допомогла і волонтерка, яка вже багато років війни допомагає мені і підрозділу. Це Людина з Великої Букви – Наталія Павлівна. Вона луганчанка, переїхала у Станицю Луганську і вісім років постійно на лінії зіткнення допомагає військовим. Саме вона пролобіювала мене у МОЗі для включення у цю програму лікування за кордоном. Я скільки житиму – буду щиро дякувати цій жінці! – розказує мені Дмитро у голосових повідомленнях.
Вже в Норвегії старшому лейтенанту ЗСУ Дмитру Василюку ампутували праву ногу, провели декілька складних операцій. За весь час – 27 операцій, за два місяці лікування військовослужбовець втратив двадцять кілограм ваги.
Військовий має до смерті бути готовий сам і готувати своїх побратимів
Маючи чоловіка військового, з бойовим досвідом, просто спробувала уявити ситуативно бій, поранення, загибелі і аж здригнулась. Пишу: «Ви ж розуміли, що можете загинути в кожному бою. Про щось шкодували чи чогось бажали у моменти бою?». Відповідь голосовим повідомленням :
– Звичайно, я розумів, що у будь-який момент я можу загинути. Та я був готовий сам і готував до цього свій підрозділ. Я всім хлопцям чи не щодня казав – на війні нам або щастить, або не щастить. Тобто, який-би ти не був підготовлений чи запакований в броню, в один момент прилетить снаряд, міна чи куля – ти гинеш. А мій підрозділ постійно знаходився на передовій, ми ніколи не стояли в тилу чи на другій-третій лінії. Ми десантно-штурмові війська – цим все сказано. Так, у мене були втрати в особовому складі. Якщо на початку повномасштабної війни біля Сіверодонецьку наносили ворогу росіянам ураження більше ми. А коли ми перемістились в район Ізюму, – у нас вже не було артилерії і вони нас просто продавлювали. В бою смерть бачиш щодня, а про поранених я й взагалі не кажу.
Дмитро військову кар’єру вибрав, рівняючись на старшого друга, нині вже покійного земляка, офіцера-десантника Валентина Лунковського. Про нього Дмитро пише так: «…він був мені як брат, ми дружили все життя, скільки я себе пам’ятаю. Все дитинство ми провели разом. Ми часто спілкувались вже під час служби – я йому написав й про поранення. Він відписав мені, що дуже за мене переживає. Через декілька днів я йому писав і він вже перестав відповідати! Я маю друзів в його бригаді, відразу почав з ними зв’язуватись і вони повідомили, що він загинув. За всю війну я плакав раз – коли дізнався це, хоч в мене загинуло багато друзів. Повідомив я його дружину, я тоді був в госпіталі. Ми з ним разом проходили службу, коли він служив в 79-й бригаді. Коли він перевівся, багато зідзвонювались, він давав мені багато порад, як в плані служби так і в плані життя. Я рівнявся на нього в усьому».
Жорстокий бій з бурятами-окупантами і загибель командира резерву
Прошу у цього відчайдуха розказати про той типовий, але злощасний для нього бій. Злощасний чи, може, й щасливий – вижив, бо витягли з поля бою побратими.
– Ще до 24 лютого 2022 року мій підрозділ дев’ять місяців був на ротації в Луганській області, в Станиці Луганській. Вкінці лютого у нас була б ротація. Але не склалось. Сильні бої в нас почались вже десь 17 лютого – ми тоді зрозуміли, що щось почнеться, тому що по наших позиціях працювали «стволка» і «гради». А до цього «гради» працювали ще аж в 14-15 роках! Тож 25 лютого ми отримали наказ відходити на рубежі в район Сіверодонецька. Моя бригада перша, яка зайшла туди і ми там організовували оборону, там ми мали багато успішних боїв. Потім нам дали наказ – переміститись в район, південніше Ізюму, де ми тримали оборону. Там в нас були дуже важкі бої і з часом ми відійшли в район Лиману.
За словами Дмитра, противник тоді мав значну перевагу в артилерії, танках та іншій техніці. Були моменти, коли на підрозділи ЗСУ наступали росіяни, але у наших просто не було артилерії для ураження противника.
– Десятого травня був черговий наступ росіян. Я помітив через «коптер», що на одну з моїх позицій, де було близько двадцяти чоловік, іде противник – десь до сотні одиниць піхоти, три БТРа, три БМП! В нас на той момент не було артилерії і ми зустрічали противника піхотою. Ми знищили першу БМП. Почались стрілецькі бої і в цей момент противник засипав, хоч і не прицільно, нас артилерією. В мене почались перші поранені і росіяни почали продавлювати оборону. Я відправив резерв, щоб не допустити оточення однієї з позицій, але противник вже був там в засідці і резерв відступив. Тоді загинув командир резерву.
Дмитро Василюк, як командир, розумів, що ту ділянку потрібно відбити. Він зібрав ще п’ять чоловік і пішли туди, де була засідка. Коли підрозділ під командуванням Дмитра туди підповзли, він побачив тіло мертвого командира резерву:
– Його тіло я відразу забрав. Ми підійшли до будинку і там були росіяни, точніше буряти. Ми оточили будинок. Я крикнув противнику, щоб вони виходили і здавались, на що у відповідь один з них кинув в мене гранату. Я ще встиг стрибнути вбік, граната мене не зачепила. Почались перестрілки, дистанція до ворожих позицій була мінімальна – ми під вікнами будинку, а вони в будинку. Ми закидали їх гранатами, але вони були ще живі, відстрілювались. Я перебіг і викликав до себе БМП, щоб впритул розбити тих бурятів. БМП під’їхала, відпрацювала і почала їхати далі, в бік, де був противник. Я почав виходити на них по зв’язку і казати «стоп, назад!..».
Бачив, як у ногу тричі влучили кулі, втрачав свідомість і не знав чи врятує хтось
Дмитра дерева не заховали і окупанти з двадцяти метрів відкрили по ньому вогонь. Відчув влучання першої кулі в бедро – перестав відчувати ногу. Бачив, як в ту ж ногу влучило ще двічі, перш ніж воїн зміг заховатись від куль.
– Бачив, що в мене артеріальна кровотеча, почав швидко накладати турнікет. Не було ні страху, ні паніки. Я розумів, що роблю і розумів, що треба зупинити кровотечу. З кожною секундою я втрачав сили, а противник і далі продовжував стрільбу і, коли я вдягав турнікет, ще тричі влучили по мені: в підборіддя – дотичне, в руку – дотичне та одна пробила плече. Але все ж я з останніх сил затягнув турнікет і вже в очах побіліло. Я чогось перестав бачити, я тер собі очі, але це нічого не давало. В радіостанцію зміг сказати, що я «300». Ліг за деревом та розслабився, бо взагалі не мав сил! Я не знав, чи хтось бачив де я. Тому й не знав, чи мене хтось евакуює, – відчутно хвилюючись, мабуть ще раз переживаючи той момент, розказує Дмитро.
В момент поранення Дмитро просто лежав і чекав – чи хтось з побратимів взагалі зі своїх є десь близько, чи витягнуть. Не був упевнений, чи хтось зі своїх бачив, куди він побіг, де впав. Не розумів й потім, хто його в вже витягує – свої чи росіяни беруть у полон. Аж у БМП почала свідомість трохи вертатись до хлопця, почув українську мову і трохи почав бачити – «форма «піксель», значить мої»:
– Я лежав, в один момент мене почали відтягувати за бронежилет, але я не розумів, хто це, бо нічого не бачив! Вже коли мене засунули в БМП, я почав бачити – свої. Чув, як противник в цей момент стріляв з автоматів по БМП. Мене вивезли із зони вогню, на мене чекав медик на пікапі, далі – до медроти. Медик намагався щось робити, щоб я не втрачав ще більше крові. Була критична втрата крові. Коли мене привезли, почали зупиняти кровотечі, тампонуючи рану і тут я втратив свідомість.
Важкопораненого Дмитра Василюка спочатку доставили в Краматорськ – кілька важливих оперувань за день. Його травми вимагали термінового серйозного втручання. Ще тоді була надія на порятунок ноги. На другий день воїна транспортували у Дніпровський госпіталь – там теж лише день і знову операції . Але там Дмитро був в реанімації і нічого не пам’ятає, жодного спомину з тих днів. Потім його перевезли в Київ, де вже повернули до свідомості. Два місяці оперативного ліквння. У кожному транзитному мед закладі українські лікарі надавали необхідну допомогу – отак і зберегли життя. Вже у столиці й батьки приїжджали побачитись з сином.
В реанімації снився бій, а поряд в той час хотілось, щоб була кохана
Під емоціями від почутого і пережитого цим молодим хлопцем, питаю: «Вам було дуже важко. Про що думалось тоді, коли поранили?».
– Важко сказати, перший час мені снився цей бій і я постійно думав, що б я міг там зробити по іншому. Постійно був на зв’язку зі Світланою, нареченою. Вона була на роботі в Нідерландах, хотіла приїхати, але я сказав, що буду їхати за кордон на лікування. Коли мене переправили, вона переїхала до мене. Ми разом вже більше восьми років. Знайомі з дитинства, наші батьки разом працювали і її брат тоді був один з моїх кращих друзів.
У своєму безпорадному стані Дмитро не хотів, аби рідні його бачили і страждали від його вигляду. Лежачий боєць, який без сторонньої помочі не може й рухнутись – картина неутішна. Проте, довелось таки телефонувати батькам – лікарі попередили, що є ймовірність лікування за кордоном. Якщо не скаже батькам він – скажуть лікарі. Тож через 50 днів після того вирішального для «Марса» бою, трьох українських бійців з важкими пораненнями повантажили на літак у Польщі, який прямував до лікарні Святого Олава у Норвезькому місті Трондхаймі.
Аж через два тижні лікування батьки Дмитра дізнались про поранення сина
«А що батьки? Як вони реагують на поранення і лікування?», – питаю у Дмитра.
– Ну, батьки розуміли – це мій вибір і вплинути на мене вони не могли. Я професійний військовий, я на це вчився. Я ж не просто солдат, я – командир десантно-штурмового підрозділу. На початку лікування, коли вже прийшов до тями, я взагалі нікому не признавався. Сказав Світлані і попросив, щоб нікому нічого не розказувала. Я не хотів, щоб мене хтось з рідних бачили таким! – відчутно емоційно каже офіцер ЗСУ.
Звичайно, батьки одразу поїхали до сина. По кілька днів сиділи, допомагали, доглядали. А син вперто їх відряджав додому. Цілими днями дзвінки, повідомлення – від родичів, рузів, приятелів. Земляки та побратими питали, утішали і запевняли, що все буде добре.
– У мене не було й краплі песимізму. На той момент я ще чекав кілька операцій і все думав, що після них одразу повернусь у стрій. Я тоді ще не усвідомлював масштабів поранень, – каже Дмитро.
Кохана Світлана підтримує і пишається Дмитром
Мені важливо запитати й про емоції і відчуття Світлани, коханої Дмитра. Тож розшукала дівчину у соцмережах та розпитала про їх знайомство, про відчуття у момент, коли дізналась про його поранення та про плани на майбутнє.
Світлана Сильман, кохана Дмитра Василюка:
– Знайомі ми дуже давно, а спілкуватись почали в 2014 році, я тоді ходила в 11 клас. Ми разом поїхали на Біле озеро, тому що Діма і мій брат Богдан були хорошими друзями. На озері ми почали спілкуватись, потім згодом почали зустрічатись. Коли дізналась про поранення Дімки – був страх. Хотіла відразу їхати до нього, але він казав, що не потрібно, всіляко відмовляв мене, сказав, що його перевезуть за кордон. Дуже сильно переживала, мало їла, погано спала, постійно дзвонила йому по відеозв’язку і всіляко підтримувала! Плани наші – повернутись в Україну. Діма повернеться на службу, а я – назад на роботу та буду чекати, доки він не переведеться ближче додому, де ми будем будувати наше спільне життя.
Світлано, який за натурою Дмитро? І чи змінилось суттєво ваше життя тепер, після поранення?
– Діма дуже впертий, якщо він щось вирішив, то так буде! Також він добрий та справедливий. Неодноразово чула, як він спілкувався з підлеглими – думаю, він максимально налаштований на перемогу над росіянами, на підтримку друзів у бою і надзвичайний патріот! Насправді наше життя майже не змінилось, бо він все може робити самостійно. Зараз я йому допомагаю багато в чому, але, якщо потрібно, він може всі життєві процеси освоїти і на протезах самостійно.
Наразі молодята вже заручені – Дмитро освідчився Світлані у Норвегії та попросив стати його дружиною. У біді його кохана вистояла, тож у хлопця й сумніву немає у щирості її почуттів.
На захисті України брат і друзі Дмитра – всі підтримують зв’язки
У бойовій частині, разом з Дмитром, служать і ще земляки – Микола Субота, «Чіча», Назар Омельчак. І менший брат Дмитра, Андрій Василюк, теж служить у ЗСУ. Пішли хлопці після 24 лютого 2022 року у володимирецьку тероборону, згодом їх перевели у бойову частину. Нині – на Сумщині, прикордонники. Про всіх їх Дмитро згадує з захопленням:
– Підтримка була колосальна! Я дуже вдячний друзям і знайомим! В ті важкі дні мені писали всі, всі й моїх батьків підтримували. До мене приїздили батьки, брат, який зараз проходить службу – він відпросився на один день, щоб приїхати до мене у госпіталь. Постійно приходили друзі, коли я був в Києві.
У Тетяни Іванівної і Василя Федоровича Василюків четверо дітей: Дмитро, Андрій, Ангеліна і Максим. Коли готувався матеріал, двадцятирічний Андрій якраз прийшов у короткострокову відпустку. Не оминула нагоди розпитати хлопця:
– Чим мотивувався, коли йшов до терцентру, як батьки зреагували, що вже двоє синів у війську? Коли затишшя, чого найбільше хочеться, про що мріється. Які пріоритети хлопця на бойових позиціях? Чи такі ж, як у того, хто вдома, у спокої? – питаю у Андрія.
– Та тим, що хто, як не ми? Я не міг сидіти вдома, коли почалась така війна. Мама відреагувала погано – почала плакати. Через це у перший день повномасштабної війни я не пішов, пішов 25 лютого, не сказавши нічого батькам. Батько теж говорив , що воно мені не треба. А брат переживав , але пишався моїм рішенням. На рахунок пріоритету – важко сказати, дивлячись від ситуації. Хочеться до своєї дівчини, десь з нею поїхати на відпочинок. Ну, головне на передовій, це побратими – як вони себе відчувають, так і ти. Тому я вважаю, головне – це братерство і удача. От завжди перед боєм думаю – повезе чи ні? Мій брат – наша гордість. Він завжди перший. Він-же «ведевешнік». Навіть його ініціали – В.Д.В.
У мами було передчуття лиха, бо пропав зв’язок з сином
Тетяна Іванівна Василюк того злощасного дня ніяк не могла до Дмитра додзвонитись – абонент був недоступний. Але потім Світлана написала, що Діма згубив телефон. Потім вже повідомленнями переписувались. Мамі було чомусь тяжко, але ж син писав, що все добре.
– Я була у той день на роботі. Діма написав: «карочє – я ранений». Я не знала тоді, де собі місця знайти, хотілось летіти вже. У той день і подруга Ліда Лунковська шукала зв’язку з сином – Валентином. У той день її син загинув, коли Дмитро повідомив про поранення. Чекаю сина додому. Він любить голубці і вареники – наготую і нагодую їх. Молюся кожен день за синів.
Норвегія знає про подвиги української армії і її воїнів – про Дмитра написали у журналі
У 52-му випуску норвезького журналу «Adresseavisen» за 22 грудня 2022 року чільне місце на обкладинці та п’ять сторінок зайняв розлогий репортаж Карі-Анне Аарваг про українського офіцера Дмитра Василюка, який «відмовився стати на коліна для Путіна і це коштувало йому ноги. Він повернеться на лінію фронту якнайшвидше». Дмитро розказав про родину з далекого українського Володимирця, де хлопці рівнялись на тата. Про мрії і вимоги часу – йти на захист держави. Всю трагедію величної у своїй боротьбі України описала авторка матеріалу. Анте Матті Калстад, старший лікар St. Olav на прикладі свого українського пацієнта визнав сталеву волю українських бійців: «Це набагато більше, ніж можна було б очікувати від людини з таким типом травми. Він має сталеву волю». У цій лікарні загалом прийняли 14 пацієнтів-українців.
Тож тепер і Норвегія знає про сталеву міць воїнів ЗСУ, про вірність і кохання українців, про побратимство, про родинні цінності і переконання у перемозі європейської України над варваром – Росією.
Володимирчанин Дмитро Василюк впертий - він восьмого березня вже повернувся до свого підрозділу після лікування, хай і на протезі. Роботи на війні з росіянами ще багато старшому лейтенанту ЗСУ «Марсу». Ще й жартує: «але мені ще ж трохи треба служити до капітана…»
Фото з архіву Дмитра Василюка.
