З редакційної пошти . Ветеранка-журналістка Єва Хутка написала лист до редакції Володимирець.City, в якому висловила згадки та емоції до річниці Майдану і пам'яті Героїв "Небесної Сотні".
Писаний мною цей матеріал десять років тому, 24 лютого 2014 року. Та й досі, коли в Україні війна, коли знову гинуть українці, болять ці слова…
І на Хрещатику, і на Грушевського, і по всій Україні,
Як безсмертя прапор, як нескорений заповіт,
Над Українським Євромайданом білим голубом правди
Мажористі ноти розлітаються в світ…
Андрій ДЕМИДЕНКО.
ВОНИ нікому не треба, мої думки. Бо кожен має свої, своє бачення подій, які рвуть на частини нашу Матір-Україну. Але й мовчати, коли плаче серце, не можу.
Росія – велика. І теж має північ і південь, захід і схід. На півночі, де вічна зима, живуть чукчі, евенки… На півдні – буряти, калмики. На заході – до Уралу й через Урал, в основному, росіяни. А в Приморському краї, звідкіля сходить сонце, щоб освітити всі простори, щоб зігріти своїм теплом всіх, хто живе на планеті Земля, – чимало українців.
Був час, коли їх «вербували» туди на освоєння далекосхідних земель (як і в Казахстан – піднімати цілину). Навіть відділ такий був при райвиконкомі по оргнабору і переселенню, який очолювали Анатолій Іванович Дацовський, а після нього – Віктор Онуфрійович Ковалець. Людям давали «підйомні», на місці забезпечували житлом і вони цілими родинами виїжджали в далекий край. Обживались там, народжували дітей і старались залишатись українцями, зберігати свою мову, свої традиції.
НЕ ВДАВАТИМУСЬ в далеку історію, бо було це не так давно. В 70-ті, 80-ті. Де тоді служили наші хлопці-українці? В основному в Росії, далеко від рідного дому, по три роки. В тому ж таки Примор’ї: Федір Чугай, мій двоюрідний брат Павло Салівонов, ще один брат, Геннадій Шама – в Архангельську. На Семипалатинському ядерному полігоні колега і родич, нині покійний, Анатолій Хуткий, який залишив там частину свого здоров’я.
В Красноярську, в ракетних військах стратегічного призначення дальньої дії, ніс службу мій молодший брат Олександр, який повернувся додому з сивиною на скронях (це у двадцять років), а на Балтійському флоті, у морській авіації, – Микола.
Цей список безкінечний. Я впевнена, що його могли б продовжити чимало володимирчан. І кого чи що захищали наші солдати-українці? Перш за все, мабуть, мир. І нас з вами – росіян, українців, казахів… Вони виконували свій військовий і чоловічий обов’язок.
Фото: Вараської міськради
ЩО Ж СТАЛОСЯ зараз? Чому такий крихкий мир? Чому йде брат на брата, ллється кров, гинуть молоді люди, руйнуються такі прості людські цінності як доброта, взаєморозуміння? Звідки така ницість, жорстокість, безсердечність – з одного боку, яким протиставляється стійкість, мужність, вірність Україні – з другого. Свідчення тому «Небесна сотня».
Коли пишу цей текст, сьогодні, пішов з життя ще один учасник Майдану, поранений російським снайпером в груди. Переніс кілька важких операцій, та не витримав. Останні слова його були звернені до мами: «Прости мене, мамо, за чорну хустину, що вибрав не тебе, а вибрав Україну…»
ЖАЛОБНІ дні… Пекучі сльози… І не менш пекучі та гострі, мов криця, слова українського поета Андрія Демиденка, написані 19-21 лютого:
А на Хрещатику, а на Грушевського,
Смертю смерть поправши,
І передавши врятований ранок
Нам у спадок на цій землі,
Небесна Сотня,
Небесним Чумацьким Шляхом,
Як на пост – вирушає у вічний політ!
ХРЕСНА хода і панахида на Майдані у Володимирці по безневинно убієнних… І лемківська народна пісня «Пливе кача по Тисині». Трагічний зміст її. Це розмова сина з матір’ю, який не знає, де загине, хто вибере йому могилу. Мелодія така тужлива, така гірка, пронизана глибоким смутком, що не вистачає в грудях повітря, стає в горлі важкий клубок і годі його позбутися. Саме нею проводжали на Майдані в останню путь повстанців Небесної сотні різних національностей.
А мелодія ця щодня звучить по радіо – співає «Пікардійська терція». Щоб пам’ятали. Щоб не забували. Тих, хто віддав своє життя за Україну. Це ніби реквієм їхній світлій пам’яті.
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?..
Ой виберут ми чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?..
Ой як жи мені, синку, не жаль?..
Ти на моїм серцю лежав…
Пливе кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені…
Сум, жаль, тривога. У вогні Крим… І десь далеко від рідного дому, від своєї землі, в серці мого сина посеред ночі народжуються рядки, можливо не досконалі, не римовані, але виболені:
Україно! Ріже косу під корінь тобі
Вже «старша сестра».
Ведмедів своїх з ланцюгів натравила,
Щоб тіло твоє розірвать
На криваве шмаття.
Лихі сателіти – в пекельнім
Вогні вам горіти.
Нема вам прощення.
Й назад вам нема вороття.
А зі Сходу сходить сонце. Весняне, привітне. Одне на всіх, на цілу планету. Його промені зігрівають землю. В Харкові і Дніпропетровську, Львові і Донецьку, Рівному і Криму. Однаково. Зігрівають і росію, де живе багато українців та інших народностей. Одне сонце. Одне небо. Одна земля. Одне життя дається людині. І воно безцінне.
Кажуть, весна – пора надії. І так хочеться вірити, що зрадлива доля все ж посміхнеться нашій неньці-Україні. Вона заслужила цього всією своєю стражденною історією.
Єва ХУТКА, 24 лютого 2014 року
