«Хто як не я?»: історія життя загиблого Героя з села Сварині. В’ячеславу Сернюку з села Сваринь назавжди 37. Він любив ремонтувати техніку та зброю, займатися бджільництвом, але найбільше любив свою сім’ю та Україну. Коли росія почала повномасштабне вторгнення, В’ячеслав повернувся в Україну та долучився до лав ЗСУ, аби вдруге захищати Батьківщину від російських загарбників. То яким же був Герой, дізналася позаштатна кореспондентка Володимирець.City у родини загиблого та побратимів.
Сернюк В’ячеслав Петрович народився 28 серпня 1985 у селі Городець, колишнього Володимирецького району, а нині Сарненського, у звичайній сільській сім’ї. Загинув – 17 червня 2023 року, захищаючи Україну від російських окупантів. З раннього віку він залишився без батька. В’ячеслава та його меншого брата Віталія виховувала мама.
− В’ячеслав ходив у 5 клас як ми втратили тата, − розповідає мати загиблого Героя, Варвара Степанівна. – Син був спокійною дитиною, любив товаришувати з дівчатами, через те, що на вулиці однолітками були саме вони. Подільчивий, ніколи нічого не жалів. Роботи не боявся, завжди допомагав мені, а особливо після смерті чоловіка, то гуси на луг вигнати, доки до школи, то на ферму зі мною ходив. Був дуже відповідальним, ще з дитинства старався зробити все сам.
1991 року почав навчання в місцевій школі у Городці, а завершив здобувати базову загальну освіту у Загальноосвітній школі №4 1-3 ступенів міста Вараш у 2000 році. Потім пішов навчатися у Володимирецьке ВПУ-29, яке закінчив 2003 року та здобув спеціальності: електрозварник, електромонтажник силових та освітлювальних мереж. Впродовж 2004-2005 років працював за спеціальністю у м. Вараш, звідти був призваний на строкову службу в Збройні Сили України.
Початок військової служби
2010 року В’ячеслав одружився, народилася перша донечка Анастасія. З 2011 по 2015 роки працював у ПрАТ «Рафалівський базальтовий кар’єр». Брав участь в антитерористичній операції у 2014-2015 роках.
− На початку червня 2014 року прийшла повістка, і 20 числа того ж місяця вже був мобілізований, − пригадує дружина В’ячеслава Сернюк Ірина Михайлівна. – Захищав країну від росії тоді в складі 24 ОМБ у роті розвідки, на передових позиціях у Луганській області. Через рік, 15 червня 2015 року повернувся додому. Мав 3 нагороди з того часу. На рахунок війни з нами був не говіркий, намагався оберігати від того жахіття. Багато моментів з АТО він розповідав тільки через пару років. Навіть про позивний «Господар», який йому дали ще 2014 року ми дізналися тільки після повномасштабного вторгнення.
Після служби працював у багатьох містах України різноробочим, їздив на «шабашки», як кажуть у народі. Все для того, аби забезпечити гідне життя своїй сім’ї. 2017 року у захисника народилась друга донечка Марійка. Як зазначалося раніше, хотів зробити все сам, тому вдома був не часто.
− Бачили ми його за сімейне життя дуже мало. Завжди говорив «Чого сидіти вдома, потрібно заробляти гроші». Тому «шабашив» і в Україні, і за кордоном, − розповідає Ірина Михайлівна.
На момент 24 лютого 2022 року перебував на роботі в Естонії. Але після дзвінка від сім’ї, що почалося повномасштабне вторгнення без роздумів повернувся додому вже 25 лютого. Одразу хотів записатися у Територіальну оборону міста Сарни, але вже не було місця, і сказали чекати. Після цього збирався навіть їхати в Київ, адже там не вистачало людей, і його точно взяли б.
− Коли в січні 2022 року нагнітали ситуацію про вторгнення росії. На кордонах з Україною збирали війська й техніку, я завжди казала що нічого не буде, поговорять, полякають, та й на тому все. Але В’ячеслав завжди говорив, що повинно бути щось серйозне, адже це не нормально що навколо нас так багато військ, − згадує пані Ірина.
Односельчани розповідають, що В’ячеслав був трудолюбивим та відповідальним чоловіком:
− Чудовий господар, та сім’янин. Який ніколи не боявся роботи, та старався зробити все вчасно. Був патріотом України, і особливо не розголошував своїх бойових подвигів навіть в колі друзів. Але постійно відстоював інтереси Батьківщини, через що і в селі отримав прізвисько «Слава Нації». А після повномасштабного вторгнення не зміг сидіти на місці, та з власної ініціативи створив тероборону села Сварині. Ми пишаємося нашим Героєм, та сподіваємося, що влада оцінить його старання.
Військовий з Великої Букви
Чекати довго не довелося, згодом прийшла повістка і вже 20.04.2022 року був призваний по мобілізації до лав Збройних Сил України. Проходив навчання та підготовку на Яворівському полігоні. 19.05.2022 року був скерований до 68 окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша в/ч А4056, у складі якої з першого і до останнього дня, без ротації та відпочинку, лише раз у грудні 2022 року був у відпустці, знаходився на передовій у Донецькій області, Вугледарський напрямок.
В’ячеслав перебував у роті розвідки. За час війни опанував керування розвідувальними БПЛА та був нагороджений грамотою командувача оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія» 14.03.2023 року.
− Ще з дитинства дуже любив зброю та техніку. Як переїхали у Кузнецовськ (нині Вараш) то з місцевого тиру не можливо було забрати. Що і відгукнулося у дорослому житті. Як давали нову зброю на війні, то розповідав які «красавци» у них тепер є. І це постійно викликало в нього захват і ще багато приємних емоцій, − розповідають рідні.
Побратими також згадують, що коли забирали рашистську зброю, то В’ячеслав просто в окопах, у перервах між чергуваннями сидів і ремонтував «віджаті трофеї». Міг опанувати як і будь-який вид зброї, так і техніку, починаючи від «жигулів» у цивільному житті, закінчуючи танками на війні. Мав позивний «Господар», напевне тому, що завжди дбав, аби усього було із запасом, і не важливо де він знаходився.
− В той час як Славіка скерували до нас в бригаду, я вже там служив, − розповідає один з побратимів В’ячеслава. – Пам’ятаю як він прийшов і сказав, що його позивний «Господар», адже в нас не прийнято спочатку називатися офіційно. Для мене він був як старший брат, про якого я завжди мріяв. З ним навіть під обстрілами бувало весело – коли я казав, що не попало, він казав, що чекай, ще летить. Досвідчений та відповідальний військовий, завжди чесний, справедливий та веселий, все робив по совісті, був авторитет серед серед інших, на якого в нашому підрозділі всі рівнялися – саме таким я назавжди запам’ятаю нашого «Господаря». Вірю, що він оберігає нас з небес.
Але зброя та техніка, не єдине чим любив займатися Герой. Ще до повномасштабного вторгнення під час карантину, який був встановлений через коронавірус, В’ячеслав почав займатися бджільництвом, яке йому дуже полюбилося, мав вдома власну пасіку. Тому на вихідні приїжджав у село, аби привести до ладу вулики, а в буденні дні знову їхав на роботу. І на війні ця любов до бджіл його не покинула. «Господар» евакуйовував бджіл у Донецькій області де були розбиті пасіки, на більш-менш мирну територію де не має активних військових дій.
«Хто як не я?»
− В’ячеслав був сміливим, сильним духом чоловіком та справжнім міцним плечем для нас, відданим патріотом та Героєм своєї країни. Навіть і в найскладніші моменти завжди говорив: «Хто як не я?». Не боявся смерті, завжди говорив, що це не найгірше що може статися. Пам’ятаю як він періодично завжди говорив: «Це війна, всяке може бути». Наче б то готуючи нас до всіх можливих ситуацій. Найбільший страх, який був у нього – це залишитися там на полі бою і не бути похованим. Тому коли потрапив у 68 бригаду, то був дуже радий. Адже особовий склад це люди з нашої й сусідніх областей, і вони будь-якою ціною забирають та вивозять своїх побратимів звідти, − розповідає Ірина Михайлівна.
Фото зі сторінки ФБ Ірини Сернюк
Після повномасштабного вторгнення багато людей почало виїжджати за кордон, у родини загиблого Героя навіть думки про те не було. Можливість була, адже директор В’ячеслава з Естонії сам пропонував допомогу, але бажання залишитися на рідній землі було сильнішим.
− Коли 24 лютого я зателефонувала чоловіку, то він сказав, що потрібно заправити машину. І уже, якщо потрібно буде втікати, то щоб була заправлена. Директор з Естонії пропонував допомогу декілька раз, але все було більш-менш спокійно, тому і виїжджати не було сенсу. А так більше ми про це й не задумувалися. Хоча знали що швидка перемога – це міф, − говорить пані Ірина.
В’ячеслав Петрович був готовий воювати до кінця, не покладаючи зброї. Але разом з тим був хорошим батьком та чоловіком. Оберігав сім’ю від війни, постійно говорив: «Менше знаєте, краще спите».
− Найкращий, ідеал справжнього татуся, − саме так описує Героя старша донька Анастасія.
− Саме так, він був найкращим, хоч іноді й трішки суворим, − продовжує дружина. – Як тато був дома, то кожен раз це було як свято для нас. Дома намагався проводити багато часу з дітьми, завжди в щось пограти, побавитися. Та й навіть в умовах війни грали з дівчатками по відео. Іноді, через те що В’ячеслав рідко бував дома, у мене складається враження що він ще там, на війні.
− Я пишаюся відвагою та мужністю мого Героя, − зазначає пані Ірина. – Адже він не побоявся повернутися в Україну, хоча, як і більшість, міг би просто залишитися за кордоном, та став на захист держави. Що і повинні зробити усі українські чоловіки. Це було б правильно!
«Неначе грім серед ясного неба»
Загиблий Герой був відповідальним сім’янином, тому як тільки була можливість то одразу дзвонив попереджав про виходи, або про якісь зміни. Останніми днями В’ячеслав був дуже втомлений, оскільки на Донецькому напрямку тоді відбувався контрнаступ. 11 червня звільнили село Благодатне, в якому потім Герой і загинув. У сім’ї були побоювання, адже в наступальної сторони завжди більші втрати, але до останнього вірили в краще.
− Чоловік нас без зв’язку не лишав. Увечері, коли була змога, то ми спілкувалися по відеозв’язку, а вранці залишав або голосове повідомлення, або писав, що "все добре". Я завжди в нього просила залишити хоч декілька слів, аби ми знали що все в порядку. Постійно попереджав, що "йде на роботу", так він називав виїзди, і що це буде не на один день, аби не переймалися. Останній дзвінок від В’ячеслава був вранці 14 червня, він повідомив що йде на роботу, тому декілька днів не буде зв’язку. І 17 червня 2023 року подзвонили з ТЦК й повідомили про загибель мого чоловіка, − розповідає Ірина Сернюк.
Трагічна звістка «неначе грім серед ясного неба» увірвалася у життя рідних В’ячеслава. Та страшна новина просто вбила їх морально. Син України їхав додому «На щиті» під національним стягом. Його прийняла на вічний спокій рідна земля, за яку він боровся, за яке віддав найцінніше що мав – своє життя.
У Героя залишилося двоє діток, жінка, мама та менший брат. В’ячеслав Петрович виконав свій обов’язок з честю, щиро любив свою країну, і смерть за неї прийняв гідно. Низький уклін Герою та вічна пам’ять!
Прощання із Героєм відбулося 22 червня 2023 року. Похований на кладовищі у рідному селі Сварині, Городецького старостинського округу Сарненського району.
У фейсбуці, під дописом дружини Ірини, побратим В'ячеслава Андрей Таруси прокоментував: для меня было честью служить в одном подразделени. Слава Герою. Вечная память.
Блакитно-жовтий прапор майорітиме над могилою захисника вічно, та не дасть забути нам, якою ціною виборюємо перемогу! Слава та вічна пам’ять Герою.
Галина ВОРСА, позаштатна кореспондентка Володимирець.City
