Петро Кладюк - житель Довговолі, Володимирецької тергромади. вараського району. Позаштатний кореспондент ТОВ "Володимирецький вісник" та автор оповідок, що публікуються в газеті (раніше - "Ленінська зоря", "Володимирецький вісник") "Вісник Полісся". Опубліковано з дозволу автора.
Як Левко і його колеги свіжиною об’їлися
Бувальщина
Було це в шістдесятих роках за керівництва Микити-кукурудзовода. Цікаві і бурхливі були роки. В космос полетів Гагарін, комсомольці піднімали цілину, вздовж доріг садили тополі, учні з натхненням вивчали «Моральний кодекс будівника комунізму», бо через двадцять років мав наступити комунізм.
Було б зовсім добре, якби ще в поліських колгоспах платили хоч якусь зарплату. Але трудитись гнали палицею, а за роботу давали замість грошей «дулю з маком». Бригадир міг і горшки в печі побити, і по шиї надавати, а хто піднімав голос – того питали: «Тобі що, гад, совецька власть не до душі?». І бунтар нагинав голову та приступав до праці, бо пам’ятав, як сусіда в Сибір вивозили декілька років назад.
І от в ці «веселі часи» в телятник, де їздові завозили харчі худобі, зайшов літній дядько з хутора Рови. «Добридень хлопци, я до вас, помочи шукаю. Розстаравса я матер’ялу на хлива, от якби ви помогли вивезти з лісу. Знайте хлопци, я одблагодару, будите довольни. І вєк вас не забуду, якшо поможете». Розбалакались, де, що і коли. Виходило їхати кілометрів за десять, десь аж за Луписуки ( тепер Берестівка – авт.). Дядько аж на коліна стає, в груди б’є, на очах скупі чоловічі сльози: «Хлопчики, поможіть!». Почухали хлопці потилиці, відійшли від дядька, пошептались, подумали гуртом і рішили: «А давай рискнемо, мо що і собі заробимо. І дядько он як душу рве»…
Під вечір три підводи тайком від начальства рушили в ліс. На місці в лісі побачили, що везти прийдеться стовпи дубові. Тріщали мужицькі спини як грузили, тріщали спиці в колесах від ваги, гнулися худі конячі спини від натуги. Десь в дві години ночі добилися до Ровів. Коні в милі, хлопці по пояс мокрі, бо якраз весняна розталь була. Розгрузили вози і хазяїн заявляє: «Хлопчики! Я зара бідни, ні водки ні закуски. Завтра я роблю свіжину, приїжайте в одинацить. Всьо буде!!». Радневоля. Думали сьогодні погрітися, але, якщо так, то хай назавтра відложимо. Погнали коней в конюшню. Домовились, що завтра виходимо на час раніше, щоб до одинадцяти все встигнути.
Ранок почали з охотою, з жартами, бо свіжина на той час – це було щось, як маленьке весілля. Бо голодуха була. Смачно від пуза поїсти, да ще з чаркою! Оооо! Швидкою риссю, стоячи на возах, летіли ми в Рови, а душа співала від передчуття свіжини і чесно заробленої чарки. Заїжджаємо всім кагалом на подвір’я, розвертаємо підводи, приглядаємо - де б коней поприв’язувати і з тривогою замічаємо, що слідів свіжини на подвір’ї немає. Не смалили кабана. Тиш да гладь на дворі.
Стоїмо, ждемо хазяїна. Виходить заспаний, в спідніх штанях, чухає ногу об ногу. «Шо, хлопци, треба?» – питає. «Як, шо?», – дивуємось. – На свіжину приїхали, як договорились». «Хлопци, ви не в той двір попали, я вас знать не знаю», – хлопнув дверима і закрився на засув.
Ми заніміли від здивування, не знаючи, що з цим робити. Згодом переглянулись і, похиливши голови, виїхали з двору. Від’їхавши метрів двісті, Юхим раптом почав реготати: «Ну що, нажерлися свіжини, бісові діти? Пуза не лопають?». Нас всіх теж охопив нестримний сміх і, регочучи і під’южуючи одне одного, ми поїхали в село.
Сміялися ми самі з себе час від часу місяця два. «А чому морду не набили старому чорту, – питаю, – вас же трьох було? Чи взяли б дуби, погрузили і вивезли з двору!». «Він же в хаті закрився на засов, треба було двері ламати», – відповів Левко. «А дуби крадені, куди повезеш? І його, і тебе посадять, як співучасників. Він скотина безсовісна все продумав»...
Осталось одне: пореготати.
Петро Кладюк, Довговоля
