А дуже просто! Захотіли ми скинути 50 років, і …скинули. З нами ще одна група людей: вони на 42 роки замахнулися… Звичайно, перед цим ми всі пройшли баню, сауну, спа-салони і душ. Робили зачіски. Наводили макіяж. Підмальовувалися-підфарбовувалися. Купували новий святковий одяг і взуття. Брали з собою вичурні сумочки і «барсетки», куди не забули прихопити надії та гарний настрій.
Ви вже здогадалися! Це, ми – випускники 1969 року Володимирецької середньої школи, зібралися 29 червня 2019 року на зустріч. Були учні лише із двох класів —А і Б. Із 55 – 17 вже немає в живих. Прибули на побачення з рідною школою лише 13.
– Я думав побачу старих сільських жінок і мужиків, а тут… Як з картини всі… – поділився своїми враженнями житель Вараша Юрій Шеліган. (Здобувши фах у вузі зводив енергоблоки Рівненської АЕС, працював на керівних посадах в системі Міністерства енергетики та електрифікації Союзу. Має доньку. Працює.)
І в автора цих рядків теж виникали споріднені думки, тільки іншого характеру. Хотілося побачити однолітків живих і здорових, та, як і колись … молодими. Адже в душі ми всі такі юні, а от ноги… Ноги дають про себе знати, болять. І підбори можуть тільки снитися. Не дивлячись, що вже під 70, всі були, як з обкладинки глянцевого журналу. З жінок – три в модному червоному, інші теж у вечірніх сукнях. Виглядали всі молодо і солідно. В паспорти не дивилися, щоб не згадувати про вік, а поринули у спогади шкільного дитинства. Бо якраз нам відкрили клас на другому поверсі, ще при нас добудованому.
Школа вже готується до першого вересня. І всі хвалили Лозячку, директора першої нашої райцентрівської школи Світлану Євгенівну Дуляницьку (Лозяк). Вона здобула три вищі освіти: інженера-будівельника, педагога та державного управлінця, бо закінчила магістратуру «при Президенті України».
Галина Сакова (Ващенко), організатор і натхненник нашої зустрічі, замість першого вчителя, провела перекличку. Сумна статистика. Сумна. Хвилиною мовчання ми вшанували пам’ять однокласників та вчителів, що відійшли у кращі світи. Згадали першу наставницю Валентину Антонівну Курмаш (Логацьку). Вона ходила тоді вагітною, коли в наш клас привели вихованців дитячого будинку, що існував на території панського маєтку. Пам’ятаю біляву дівчинку Ніну Красовську. Вона дуже гарно писала і добре вчилася. На відміну від іншої – Зої Грабовської, яка дратувала нашу вчительку, обзивала, не слухалася, била ногами та псувала зошити тій Нінці. А потім залізла під останню парту і її не можна було з-під неї дістати. Ми всі поперелякувалися. Якраз прийшов директором школи Олексій Спиридонович Дядечко. Разом із чоловіком нашої майбутньої вчительки біології Оксани Сергіївни Шевченко (дай Боже їй сил і здоров’я), добилися відкриття в «дитбудинку домі» своєї школи.
Згадували у стінах освітянського закладу класних керівників – Віру Іванівну Романечко та Ніну Антонівну Дядечко. Ніна Антонівна одного разу в 10-му класі запросила нас на урок … о 20-ій годині вечора. Не всі батьки зрозуміли чому так. А їй потрібен був «наглядний матеріал» – живе зоряне небо, сузір’я, адже вона викладала у нас Астрономію.
Згадували прекрасну математичку Ларису Антонівну Нечитайло, філологів Софію Василівну Шаму і Ольгу Семенівну Яскулу. Дуже поважали учні чесну і принципову вчительку російської мови та літератури Марію Василівну Ломаківську. У неї був пречудовий каліграфічний почерк. Як напише тему уроку на дошці — ніхто не наважувався стирати. А ще вона мала мужа, який працював в аеропорту, на Аеродромі. Ми бігали туди і по можливості він домовлявся із пілотами «кукурудзника», що розсівали добрива на колгоспні поля, і нас вони «катали» в небі. Пропуском був щоденник і хороша оцінка від його Марії Василівни. А ще цей чоловік прославився тим, що із своїм другом вирішили на літаку «скочити» в Антонівку, а приземлилися на кукурудзяному полі. Казали, що на війні він був відомим військовим льотчиком і його комісували…
Теплі спогади викликають у мене особисто Ніла Дмитрівна Устіч та Тамара Костянтинівна Велецька. Перша вчила мене англійської мови, друга – факультативно – німецької.
Я хотіла не відставати від свого батька, Арсена Наумовича, який знав німецьку і дві єврейські мови, бо жив в Новаках поряд з євреями, а дружив із дітьми німецької колонії Пульк, що недалеко від Станіщ.
Чеську вивчив, бо працював у бауера на Волині, коли йому не було 15 років.
Російську – в господарстві білогвардійського генерала Козела (Козловського) під Нетребою, пас корів.
І, звичайно, в роду були поляки. То ж коли бігав до діда Зигмунда, то розмовляв, як заведено, до нього – польською, а він з поваги – українською. Така була культура. Через що, я теж не хотіла відставати. Тим паче, тоді був поширений такий рух: діти писали листи в інші держави, міста і школи, вказували :вручити лист, наприклад, 21 учню по списку. В сьомому класі я листувалася із двома німецькими дівчатами (ті листи і фото зберігаю ще досі).
Любов до рідного краю нам прищеплювали географ Іван Климович Воробей та історик Тамара Іванівна Тадеєва,які започаткували музей в кімнаті над спортзалом. О-о-о, діти не лиш глечики і гладишки, золоті копійки з дому повиносили у шкільний історичний музей. А що вже говорити про урок фізкультури, найулюбленіший предмет всіх учнів? Спортивну честь школи і району вчили захищати силою духу і волі. Витривалістю вчителі фізкультури Кузьма Ілліч Ковалець та чоловік нашої керівнички Петро Федорович Хижняк. З великою повагою ми всі ставилися до «трудовика», вчителя трудового навчання, фронтовика, і, вважайте, як завгоспа школи, Павла Антоновича Домінського. Ось на першому поверсі, де є всі ветерани ВВВ та партизани – ми шукали його фото. А про насичені і ненасичені вуглеводи та дві кишені з каштанами, де одна неповна, запам’ятали всі, хто вчився хімії в Іллі Дмитровича Гудзя.
Кожен з присутніх згадав свою історію, миттєвості шкільного життя. То ж настав час відповідати на уроці, як ми прожили ці роки і що здобули.
Першою викликали Тетяну Богдан. З нашим однокласником Василем Приходьком вони створили сім’ю, дали життя дітям,внукам. Таня згадала, як після закінчення школи поїхала до старшої сестри на Донбас, працювала в трамвайному депо. І вже тоді у цьому краї процвітав махровий російський шовінізм. Старша сестра «приказала» меншій не розмовляти рідною мовою і не признаватися, що вона із західної України, бо тут так не прийнято. Другою парою у нас стали наші однокласники Людмила Рижа та Борис Краєв. Він був офіцером. Викрив розбазарювання у військовій частині і його убили. Правди, так ніхто й не добився.
Іван Волчецький. Знаменитий в районі футболіст. Все своє життя поклав на терези фізкультури і спорту та вихованню сильної спортивної молоді. Працює в дитячій юнацькій спортивній школі, яка славиться далеко за межами району і конкурує із відомими спортивними ліцеями. Готує юних футболістів, та гордиться тими, хто пройшов через його руки та підкорив великий спорт. Серед них – Віталій Брикса, який захищає честь Рівненської області в команді Малинська Березнівського району, що грає в аматорській лізі першості України. Володимир Новак – легенда рівненського футболу. Теж пройшов через ДЮСШ, грав в команді за місто Володимирець. Сергій Шершень – теж знаний у колах обласних футболістів, який нині працює тренером у ДЮСШ міста Нетішин. Іван Волчецький живе у Володимирці. Народили двоє дітей. Син, рятуючи потопаючого, трагічно загинув. Донька подарувала батькам внучку, Найбільше у житті Іван любить дружину Таню та рибалку. Нагороджений відзнакою Федерації футболу України, Грамотами та медалями обласних змагань і турнірів.
Андрій Ващенко, після закінчення «Водного» працював начальником Володимирецького управління водного господарства, головою Володимирецької селищної ради, а нині проживає в Ужгороді. Має свій бізнес – поліграфічне виробництво. З дружиною народили і виховали дві доньки, мають онуків. Гордиться садом та виноградниками, своїм вином.
Олена Коваль, теж ініціативна жінка. Дала життя дітям і має онуків. Вдова. Займається збором та реалізацією лікарських рослин. У пошуках замовленого корисного зілля сколесила всі ліси Волині. Можна вважати нашу Оленку травознаєм, бо вона орієнтується не тільки в лікарській сировині, але й володіє знаннями з фітотерапії.
Галина Сакова (Ващенко), активна та ініціативна подруга. Ми – дві Арсентівни і нас часто «плутали». Ще працює в аптеці. В минулому – торговий і банківський працівник. Теж має троє дітей, 5 внуків і 2 правнуків. Із нашого випуску найперша стала прабабусею. Ходить в сестрицях місцевого Свято-Миколаївського храму. Глядить внуків, вирощує вазони і квіти. Та найбільше любить гладіолуси, які колись завжди дарував їй чоловік
Галина Симчук (Тєтєнєва). Володимирець «проміняла» на Кузнецовськ лише на 14 років. Працювала телефоністкою, в міліції та редакціях газет і радіо. Закінчила Вищу партійну школу при ЦК КПРС (Москва), Харківський фінансово-економічний інститут та Московську академію Астрології. З чоловіком дали життя двом синам. Має шестеро внуків і правнучку. Займається сільським господарством, збором старожитностей та народознавством. Має відзнаку «Золоту медаль української журналістики» (2010 р.).
Галина Ткачук (Демедишина) проживає в Любахах. Педагог. Працює вчителем у місцевій школі. Очолювала дві каденції Любахівську сільську раду, неодноразовий депутат сільради, голова комісій. Працювала директором Любахівської школи. З чоловіком народили та виховали четверо дітей. Має онуків. Вдова. Є в сім’ї педагоги. Старша донька працює в Міністерстві юстиції України, в Києві.
Тамара Скорка (Сарницька) – фінансист. Працювала у Володимирецькому фінансового му управлінні. З чоловіком народили доньку. Вона – логопед. Подарувала мамі внука, яким дуже гордяться. Не зраджує Тамара Миколаївна Володимирцю. Живе у власному домі. Входить в актив церковної громади. Має чимало улюблених занять, одне із яких – квіти.
Валентина Тарасюк (Бутрим) – Наша найрозумніша і найсерйозніша однокласниця. Відмінниця у всьому. Здобула фінансово-економічну освіту. Теж працювала на високих посадах в нашому районі. Очолювала районні комісії та вела профспілку працівників Володимирецької кооперації. Була заступником голови Володимирецької райспоживспілки, делегатом з’їздів кооператорів України. З чоловіком дали життя двом донькам, одна із них, закінчивши консерваторію присвятила себе музиці. Закохана в квітах, як і її мама.
Валентина Чугай. В її домі на вулиці Шевченка в райцентрі завжди було людно. Там розташовувався … спортивний штаб молоді, всіх класів і всіх спортивних видів, бо її старший брат Федір (Марина) очолював спортивний районний клуб «Колос». Коли ми закінчували школу, набирав сили і слави мотобол. Всі «кидалися» в спорт. Це була культура і престиж. А наша Валя по спорту була ведучою. Після закінчення школи в її біографію вписалося – навчання. Рівненська АЕС і місто Кузнецовськ для неї стали рідними. Там вона з чоловіком отримала квартиру. Народила дітей, має онуків. Працювала начальником «ЖЕКа». Звідти пішла на пенсію. Головне натхнення та сили черпає, перебуваючи на дачі. По можливості тримає живність. Сьогодні всі сили віддає догляду за коханим мужем Миколою Гребенем. І, звичайно, теж серце заповнює любов до всього прекрасного, особливо, до квітів.
Зоя Цимбалюк (Андрощук) – найвродливіша дівчина нашого курсу. Як артистка в кіно. Живе з чоловіком в Рівно. Зоя поєднала свою долю із бухгалтерією, фінансами і 20 років віддала обласній статистиці В парі з хорошим мужем, який працював у Володимирі заступником голови райспоживспілки, народили двоє дітей, мають онуків. Від батьків чоловіка залишилася спадщина – дім у Корецькому районі. Там у нашої Зої Василівни дача. А вона хазяйка пречудова, і по характеру, як досвідчений дипломат, бо з родини українських патріотів.
Микола Тєвєлєв. В історії нашого випуску це досить унікальна людина: де він, там пригоди. Не будучи в комсомолі і партії, він працював «секретником» у Володимирецькому районі та селищі Кузнецовськ (ще тоді міста не було. Доставляв в район і розвозив адресатам таємну пошту. Носив пістолет і мав форму спеців’язківця. В районному вузлі зв’язку користувався окремою, броньованою кімнатою з дверима, що замикалися на десять замків. Пенсію, каже, заслужив невелику. Живе у батьківській хаті. З дружиною дали життя трьом дітям, має онуків, любить ліс. І пасе кози…
Спогади… Спогади. Пам’ять. Добре, що вони є. З рідної школи ми пішли в піцерію «Чілі», де за святковим столом продовжили обговорення сьогоднішніх реалій буття. Згадали один цікавий епізод із нашої минулої зустрічі. Прийшов наш товариш із зустрічі додому дуже «схвильований». І зразу ліг в люлю. Бо на прощання хтось запропонував не тільки «на коня», «на кобилу» і «на ліци», але й знятися на відео. А одна маленька худенька однокласниця цьому товаришу вилізла на спину і він її від себе відганяв.
Вранці дружина Марія будить його. А він спросоння кричить: «Галю, злізь з мене !» «Он яка у вас зустріч! То яка на тебе Галя вчора вилазила?», – поцікавилася дружина.
Цей випадок став у нас анекдотом і приводом ще раз зібратися. Ми віддали данину. І один одному, родинам і нашій рідній землі, Державі Україна побажали вистояти і довго щасливо жити. Мати щастя і в дітях, і в літях.
Галина Тєтєнєва
