День 26 серпня 2023 року зловісним чорним вороном увірвався в сімʼю Саганів з Володимирця: у бою з росіянами поблизу Новоєгорівки на Луганщині загинув чоловік і батько - Петро Саган.
Родина згадує у цей день та розказує.
Ніби ніщо й не віщувало трагедії: ні сни, ні передчуття. Хоча тривога не полишала нас із того часу, як тато пішов на війну. Навіть дата календаря «26», що була в нашій родині прикметною, бо в ній, як і на рушнику, переплелися червоним і чорним радісні і сумні події, не насторожувала. Щоправда, ми подумали про це згодом, після того трагічного дня...
Не гояться рани в наших серцях, не стихає біль, лише світлі спогади про найдорожчого, найдобрішого, найкращого у світі чоловіка, батька, дідуся дають сили жити далі...
Петро Саган
Скільки себе памʼятаю, завжди думала, що мій тато вміє все і всяка робота йому підвладна. Він завжди виконував її залюбки, і з-під Його вмілих рук дуже гарно все виходило: хоч стань і любуйся. «І в кого ж він цього навчився?» – не раз, подорослішавши, думала. – Я ж то добре знаю, що тато ріс, не звідавши батьківської опіки! Бабуся Доменя виховувала його сама».
Жили незаможно, тримали чимале господарство, то якось і зводили кінці з кінцями. Петро змалку привчився до сільської роботи: наловчився косити, ходити за плугом, рубати дрова. Після смерті своєї сестри баба Доменя опікувалась і її сином, хоч була не заміжня та мала ще двох своїх синів. З того часу на плечі старшого брата лягла відповідальність і за менших. Сприймав це, як належне. Тож ніколи не жалівся, що рідко випадає поганяти з хлопцями у мʼяч: за ділом було не до пустощів. Як згадував тато, першими в селі вони садили город, першими виходили на косовицю, й односельці рівнялися на них і ставили їх у приклад своїм дітям.
Звичку працювати на совість і в усьому покладатися на себе Петро виніс зі своєї сімʼї ще в дитинстві. Це стало для нього своєрідним уроком. Але була ще одна моральна настанова: живеш на землі – люби її, а доведеться – будь готовий її захищати. Сім’я Петра мали пронаціоналістичні погляди. Це теж передається Петрові, але проявиться через роки, вже у зрілому віці: він стане активним учасником Майдану, а в перші дні повномасштабного вторгнення Росії негайно повернеться з-за кордону і стане на захист рідної України від підступного ворога.
Це буде згодом, а поки що повернемося в молоді роки Петра Сагана. Петро закінчив школу у рідному селі Річиця, на Зарічненщині. Дуже любив майструвати, тому й подався до Рівненського ПТУ Nº11. Відучившись, працював слюсарем по ремонту промислового обладнання на підприємстві в Рівному. Був призваний до армії, а відслуживши, вступив доВолодимирецького ПТУ №29 і здобув професію зварювальника. Викладачі не могли не помітити, що в Петра золоті руки, радили вчитися далі, щоб згодом навчати цього ремесла інших. Відкривалася заманлива перспектива. Але не зміг залишити маму в селі напризволяще. На той час вона вже була сама, а в господарстві ой як потрібні чоловічі руки! Тож синівський обовʼязок повертає його додому.
Час на місці не стоїть. Зустрівши красуню Людмилу, свою кохану половинку, Петро одружується, і молода сімʼя невдовзі оселяється у Володимирці. Де б не працював – чи на заводі «Ситал», чи в навчально-виробничому комбінаті – наш тато завжди мав славу не лише вмілого і відповідального працівника, а й порядної людини.
Настали важкі девʼяності роки. Молода сімʼя почала зводити будинок, але через безгрошівʼя будівництво зупинилося. А тут уже я підростала, згодом народився брат, і тепер уже батьківський обовʼязок вирядив нашого тата в дорогу – довгих 22 роки він працює зварювальником на газовидобувних підприємствах у Тюмені, а згодом, покинувши країну-агресорку, – у Німеччині і Польщі. Долю заробітчанина спізнав сповна: вона завжди була нелегкою, хоч і добре оплачуваною. Але не міг наш тато дозволити собі, щоб рідні діти повторили його долю, тому вибрав для себе такий шлях. Під час коротких відпусток з любовʼю спілкувався з рідними, тішився довгожданими онуками-двійнятами, встигав допомогти родичам і впорядковував своє обійстя. Та так, що всі, йдучи мимо, задивляються.
Коли в Україну прийшла біда, у нього теж була трудова вахта в Польщі. А в той чорний день... Відчував, що чорна хмара розгортається над Україною; що вона вже не просто нависає, як нависала впродовж восьми років, а посувається далі, і що для нього, як і для всіх в Україні, настає час вибору: або щось роби, щоб припинився цей зловісний ракетний грім, або ж, склавши руки, сподівайся, що смертоносне воєнне громогласся вщухне сааме собою.
«Не вщухне!» – так і тенькнуло в грудях. У цю мить жодних вагань у Петра Сагана не було. Тут, за сотні миль від України, йому враз стало тісно. Задуха так і брала за горло. І хто знав цього 56-річного загартованого життям трударя, той розумів його рішучість. Ну як йому, українцю з діда-прадіда, заробляти в чужій країні і звіддаля дивитися, як згоряє у воєнному полумʼї рідна земля?
Чи важко це далося Петру? Ні, доля вже готувала цей вибір. Ще з тих пір, коли його рідний дід, а з ним і вся рідня, як могли, сприяли «хлопцям із лісу» – закоренілим відчайдухам, які і в умовах війни мріяли про рідну українську державу. Дома свою сім`ю поставив перед фактом: «Маю бути там, де збройно захищають Україну. Не буду там – ворог прийде сюди. Мушу обороняти вас».
У рідному районі прослужив недовго -– до березня 2023 року. Відтак подав рапорт – і новим місцем служби ненадовго стала Донеччина. Гриміло на Купʼянщині – і їхню частину кинули на підмогу купʼянцям. Про те, що набирається солдатського досвіду на «нулю», не говорив, крім сина, нікому.
На всі розпитування відповідав одне й те ж: «Воюю за Україну». А командирський відгук про Петра Сагана в родині почули вже згодом: «Якби кожний брав приклад з Петра, нам значно легше далася б перемога. Наказ він сприймав як свій священний обовʼязок».
Про те, куди йде, тато знав і фатального 25 серпня. Розумів: назад можна не повернутись. Чекав там його бій під шаленим свинцевим дощем – останній бій, який обірвав солдатське життя, але не зачепив солдатської душі. Новоєгорівка! Це село, що за пʼятнадцять-двадцять кілометрів від Сватового, ще й нині тримається на лінії вогню. А тоді, 26 серпня, воно аж тремтіло під потужним обстрілом.
Здавалося, в самому пеклі не буде гірше, ніж під цією вогненною зливою. Чи відчув він щось у ту фатальну мить? Швидше всього, тільки сліпучий спалах сяйнув не в очах, а в глибинах свідомості. Але то був тільки наслідок – осколок снаряда шалено пройшовся по голові. З автоматом в руках, так і завмер Петро Саган на многостраждальній луганській землі. Вісім довгих днів він тримав ту землю у своїх обіймах. І лиш на девʼятий, коли лінія вогню відступилася від знівеченого обстрілом села, побратими-земляки евакуювали загиблого товариша.
Відео зустрічі на щиті дивіться ТУТ
І він повернувся – і ще один прапор синьо-жовто здійнявся над місцем його вічного спочинку у Володимирці. І відтоді рідне подвірʼя жде-не діждеться свого доброго господаря, а огорнута смутком вдова, поповнивши ряди нарядженого у чорні хустини жіноцтва, вийде у той двір – і щоразу вмиється сльозою. Бо ж гляне в очі синьоока лохина – і мов промовить: «Це ж він своїми руками садив мене тобі на втіху!» Повернеться до полуничок, що гарячими жаринками визирають з листочків, – і знову вчувається: «А це ж він висаджував нас тобі на радість!»
Ніхто не виміряє глибину вдовиного горя. Воно бездонне, як море. І маленьку відраду дає лише думка про те, що найдорожча твоя людина полягла за рідну землю і за спокій на цій землі. «Блаженний, хто поклав голову за друзів своїх!» так мовить Святе Письмо. І тому вічними хай будуть слава полеглих, світла памʼять про них і довічна вдячність живих за їхню священну жертовність.
Поки ми живі, будемо памʼятати тебе, наш Таточку, Герою!
Вікторія Кречик, донька
