Новий художній твір варашанина Івана Сидорчика.
СИДО́РЧИК Іван Степанович (11. 09. 1955, с. Ромейки Володимирецького, нині Вараського р-ну Рівненської обл.) — письменник. Член НСПУ (1999). Закінчив Дубенське медичне училище (Рівненська обл., 1975). Працював фельдшером у рідному селі, від 1981 — помічник санітарного лікаря з гігієни праці в санепідстанції, що контролює Рівненську АЕС. Дебютував у шкільні роки віршами в місцевій періодиці. Твори друкували в газеті «Сільські вісті», «Робітничій газеті», журналах «Хлібороб України», «Жовтень» (потім «Дзвін»), колективних збірниках «Поезія», «Вітрила», «Зорі над Стиром» тощо. Тематика — громадянська поезія, історія рідного краю, проблеми екології, інтимна лірика. Автор краєзнавчої книги «Ромейки» (Володимирець, 2010).
ТАКСІ
Галина, недбало кинувши торбинку з продуктами, які, було, вертаючись з роботи, прикупила в сусідньому магазині, весело блиснула очима й, розмірковуючи, куди б то сьогодні піти й чим зайнятись, артистично крутнулась на одній нозі й знову поспішила зі своєї самотньої квартири на вулицю.
– А перескочу но я сьогодні… до свого, по вуха закоханого в мене, невиліковного мрійника Степка, – подумала, лукаво сама до себе посміхаючись.
– Розвію його холостяцьку самотину, бо ж якось аж незручно виходить: стільки часу все відмовляла й відмовляла хлопцеві в побаченні. Все намагалась випробувати на міцність його почуття, нехтувала його залицяннями. Тож нехай сьогодні і в нього буде свято. Хай зустрічає й розважає свою любу Галинку. Тішиться тим, що, нарешті, й про нього згадала. Заодно, – ще подумала, – там, в нього, як завжди, ще й щось перекушу, бо самій сьогодні чомусь зовсім не хочеться по кухні з каструлями та сковорідками бігати й самій собі щось готувати. Ліньки, як каже наша завідувачка. Чи, може, вже й старість надходить?.. – подумала вже й з деякою тривогою.
– А там, в гостях – все буде. Він же в мене уважний і чемний кавалер. До того ж ще й… завжди щедрий. Можливо, – продовжувала з насолодою фантазувати, – ще й якимсь гарним винцем пригостить. У нього ж, хоч і не п'є, тих різноманітних напитків – цілісінька колекція!
Однак на цей раз все було інакше. На її дзвінок з квартири якийсь час ніхто не відповідав, а коли двері нарешті розчинилися й, розквітаючи в робленій осяйній посмішці, дівчина, як завжди до цього, сміливо ступила за поріг – то там помітила молоду симпатичну білявку, яка, в накинутому на голе тіло, але так і не застебнутому до кінця халатику, зацікавлено виглядала з-за спантеличеного парубка.
– Хто там до нас, Степасю? – на мить пригашуючи свій дзвінкий розливистий сміх, яким до цього була переповнена, поцікавилась подруга.
– Та то так… Випадково якась незнайома. Схоже, помилилась адресою, отож вийду на хвилинку й покажу, в які двері має стукатись…
– Ось і довипробовувалась!.. – чи то до хлопця, чи до самої себе, з сумом вимовила отетеріла від побаченого Галина. Пояснень не потребувалось. Парубійко й сам все зрозумів.
– Може, я тобі хоч таксі викличу?.. Це, – додав, – досить швидко. Тут неподалік завжди є під рукою, – на цей раз тільки й сказав їй ще донедавна коханий і завжди захоплений нею Степко. І, ковтаючи від спантеличення, яке все ще не проходило та цілковитої невизначеності слова, пояснив:
– Тут мій давній добрий приятель, який мешкає по сусідству, недавно пішовши на пенсію, але, будучи ще при силі й вже маючи вдосталь вільного часу, потроху пробує тим промислом підзаробляти.
Відвертаючись, щоб не показати свою розгубленість та біль в очах, дівчина лише непевно кивнула. Й коли за якусь хвилину-другу вони вдвох спустилися з Степкового поверху й вийшли з напівтемного під'їзду на вулицю, то вже далеко не новий, сріблястого кольору легковик, з прикріпленою тмяно-жовтою фірмовою чашечкою наверху й справді, стояв неподалік під кронами кількох старих дерев, що поволі вже скидали перше багряне листя.
Галині так і кортіло сказати, що, коли любив – то сам її подовгу залюбки катав і по всьому їхньому містечку й не тільки, а тепер пропонує користуватися хіба що послугами таксі, однак на те вже сили в дівчини не було. Відтак, шепнувши на вухо хлопцеі «Бажаю щастя» й все ще пробуючи зберегти незалежний вигляд, сама розчинила дверцята й, однією рукою підтримуючи полу свого, як завжди бездоганно підібраного пальтечка, ніби й без поспіху, сіла на заднє м'яке сидіння опеля.
– Вам куди? – тільки й запитав у пізньої пасажирки водій й, почувши адресу, за якою потрібно було їхати, неквапом натиснув на педаль газу.
– Щось дивне трапилося з нашим Степком, – по хвилині мовчанки, аби зав'язати хоча б якусь розмову, довірливо промовив до дівчини. Й тихо продовжив:
– То сам завжди і скрізь їздить, а сьогодні оце щойно зателефонував й несподівано попросив терміново підскочити, якщо не зайнятий, і виручити його. Сказав, що дуже потрібно. І з якої б то причини? Бува не знаєте?..
Галина на те не відповіла нічого. Від болю й сорому сльози самі невпинно накочувались на очі. Захотілось їх витерти, але носовичка, як на те, на цей раз під рукою не знайшлось. Ковзнула рукою по сумочці, в яку, можливо, його приткнула. Й далі схлипуючи, тремтячою укою лапнула її раз, вдруге, втретє – та застібка не піддавалась.
– Вибачте, вам допомогти? Ви щось загубили? – почувши все голосніше схлипування дівчини, яка позад нього ніяк не могла собі дати ради, на мить «оживши», вже стурбовано поцікавився старий.
– Ні, – захоплена тим зненацька, заперечливо крутнула головою пасажирка. – А зрештою так. Через власну легковажність та недалекоглядність там, звідки ви мене везете, все своє щастя загубила. Все могло бути набагато краще, ніж зараз. А тепер… – затулила долонями обличчя й, вже не криючись, гірко розплакалась.
Ілюстративне фото
З приглушеного приймача сумовито лились мелодія якогось модного на ту пору осіннього блюзу. Холодні дощинки бились об затуманені надлишньою вологою щільно закриті вікна спізнілого легковика й, підхоплені зустрічним рвучким вітром, щезали десь у ледве освітлюваних блідими поодинокими вуличними ліхтарями вже напівпорожніх сутінках поснулого міста.
– Буває.., – зітхнувши й собі, непевно, по-філософськи, тільки й вимовив водій і, залишаючи свою пізню пасажирку сам на сам зі своїми думками в спокої, більше нічим не став її тривожити…
