Декілька років назад мені в руки попала книга спогадів легендарного сотника УПА Мирослава Симчича (родом з-під Коломиї). Це людина, яка за участь в УПА відсиділа в таборах за два заходи загалом 37 років, і лишень у 1989 році комуністична влада випустила його із за тюремних грат.
У книзі є місце, де змучені хлопці, яких як диких звірів вже три роки ганяли по горах, говорили про те, чи згадає їх хтось років через сто, чи покладе хтось квітку на їхню могилу. Ні один із них не збирався вийти із лісу з повинною, признати себе неправим і переможеним. «Здобудемо волю для своєї держави, або згинемо за неї» – це було не гасло, а смисл їхнього юного життя, і вони його свято виконували.
Цей епізод прийшов на пам'ять під час церемонії перепоховання останків чотирнадцятьох українських повстанців. Вони сімдесят пʼять років пролежали закатані під асфальт і бетон поблизу адміністративного приміщення базальтового кар’єру в Іванчах. Утім, саме існування такої братської могили за повоєнні роки стало напів легендою, напів міфом – бо жодних документальних підтверджень про каральну експедицію і кількість убитих та місце їх захоронення радянська влада нікому не надавала.
Боївка «Іванчі»: стоять зліва направо МЕЛЬНИЧУК Микита Микитович «Тигра», 5-ий – БАЧИНСЬКИЙ Олександр Матвійович «Дорошенко», похований на кладовищі в Вараші, могила невідома
Лунали слова церковної відправи, небеса оплакували загиблих, поливаючи присутніх теплим літнім дощем, а в голові зринали спогади про перипетії, через які прийшлося пройти, щоб перепоховання останків Героїв стало не міфом, а реальністю.
З перших місяців створення партійного осередку Народного Руху на Володимиреччині одним із основних завдань було збереження історичної памʼяті про тих, хто виборював волю нашої держави починаючи від Київських князів до козаків часів Богдана Хмельницького, вояків УНР та УПА. Традиційними стали наші поїздки на Козацькі могили біля Пляшевої, на Гурби, де українські повстанці дали кількаденний бій військам НКВД.
Та найбільше уваги приділяли недалеким подіям сорокових-п’ятдесятих років, свідками і учасниками яких були наші діди і батьки. Вели пошукові роботи по встановленню поховань загиблих у боях вояків УПА. Налагоджували теплі стосунки з небагаточисельними учасниками визвольних змагань. І з їх числа створили громадську організацію «Союз репресованих».
Під час цих пошуків познайомилися з учителем із Полиць Сергієм Робітницьким. Його старші брати входили до найактивніших членів ОУН, руками яких була створена військова структура УПА в області. Він активно вів пошукову роботу в селі, доопрацьовуючи список убитих повстанців. Цей список передав рухівцю Олександру Бобрику житель села Іванчі Микола Стельмах та повідомив про масове захоронення (точніше, про яму, в яку скидали тіла вбитих та закатованих в окрузі).
А через жителя Полиць Валерія Платоновича Мелещука, який працював екскаваторником у карʼєрі, уточнили місце поховання. Ним виявилася забетонована і закатана асфальтом територія дороги поблизу адміністративної будівлі кар’єру.
Років десять назад біля вказаного місця встановили хрест. Щорічно на день Незалежності місце захоронення відвідували партійці Української Народної партії Володимирця та Вараша, із священиками Православної церкви України проводили панахиди.
До слова, силами членів Народного Руху, а пізніше Української Народної Партії ми встановили і упорядкували десь біля трьох десятків поховань. Великий вклад в цю справу вніс партійний осередок Вараша і особисто рухівець Степан Жданюк. Як і в Полицях, цим похованням у пам’ятні дні віддавали належну шану.
Але покою не давала думка, що над останками в Полицях робиться щоденний глум, по них ходять люди і їздить техніка.
Бачинський Олександр Матвійович «Дорошенко»
На проводі РО УНП прийняли рішення зробити все можливе, аби перенести останки загиблих героїв і з честю перепоховати. За справу взявся депутат шести скликань, голова партійного осередку Олександр Бобрик.
Почалися митарства, які розтягнулися на багато років.
Для початку була потрібна довідка від правоохоронних органів, що в даному місці дійсно є захоронення. На офіційні запити йшли офіційні відписки про те, що ніяких захоронень там немає.
Уже після другого Майдану лід, як то кажуть, скрес.
Після прийняття закону «Про правовий статус та вшанування памʼяті борців за незалежність України в 20 столітті» від 9 квітня 2015 року довідку нарешті видали.
Далі Володимирецька районна рада клопоталася до Українського інституту національної памʼяті про дозвіл на проведення пошукових робіт та виділення коштів на ці роботи. Значну частину коштів на перший етап робіт виділила саме районна рада, адже вдалося переконати більшість депутатів у важливості цієї справи.
У Львові знайшли організацію, яка мала ліцензію проводити такі пошукові та археологічні роботи.
Після того, як останки загиблих підняли із землі, постало питання про місце їх захоронення. Тут теж була маса колізій. Проте завдяки компромісній позиції керівництва районної ради, адміністрації та селищної ради всі перепони з часом обійшли.
Вирішили, що найкращим варіантом буде місце біля пам’ятного хреста поблизу автовокзалу у Володимирці.
Тож у День Державного прапора в центрі Володимирця зібралися представники влади району та селища, Православної церкви України, продовжувачі справи вояків УПА, учасники бойових дій на Сході, підрозділ Національної гвардії, гості із Києва, Львова, Рівного, багаточисельні жителі селища та району.
Після церковної відправи під звуки маршів, які виконував духовий оркестр (прийшов все таки час, коли сурми заграли) колона рушила до місця поховання.
Під час виступів оратори підкреслювали, що цим дійством через 75 років віддана належна пошана загиблим за волю своєї держави, як це робиться у всіх країнах і народів, і це важливо для тих хто кожен день на Сході піддається ризику бути вбитим чи скаліченим, важливо для тих хто пройшов горнило війни, важливо для тих, хто готовиться до служби у війську, важливо для кожного свідомого українця.
На місці новоствореного військового цвинтаря Олександр Бобрик згадав учасника дійства Валерія Тишковця, який школярем-старшокласником очолив Молодий Рух на Володимиреччині, з першого до останнього дня відбув другий Майдан і звідти добровольцем пішов на Схід, де прослужив від початку опору в якості рядового добровольця до нинішніх днів і закінчив службу в ранзі капітана. Скромний хлопець, хоробрий і вмілий воїн, патріот не на словах а на ділі – яскравий приклад для молодих, достойний продовжувач справи тих, чий прах під звуки салюту опустили в землю. Хай душі покійних з небес оцінять діла живих.
Слава Україні! Героям слава!
Член УНП Петро Кладюк,
с. Довговоля.
