Третя і заключна частина моїх футбольних спогадів присвячена ще одному ювілею – двадцятиріччю славної звитяги ізотопівських футзальних ветеранів у Всеукраїнському турнірі працівників Атомпрому, що проходив 2001-го року у місті Жовтих Водах Дніпропетровської області.
Залу для футзалу нема і не було
Але перед цим невеличка передмова як пролог до основної частини блогу. Початок футзальних перегонів для ветеранської спільноти міста атомників датований десь приблизно серединою 90-х років минулого століття, тобто навіть раніше, ніж почалися обласні змагання на Рівненщині з великого, або літнього футболу (кінець 20-го століття).
Пригадую, що вперше ми добиралися до Южноукраїнська Миколаївської області потягом спочатку до Одеси, а потім електричками до Вознесенська, а потім уже до міста експлуатаційників най південнішої з українських АЕС. Надалі все було простіше, бо наша станція надавала автобус, і добиратися до місця призначення – того ж Южноукраїнська, Енергодара, Нетішина (а потім додалися і Жовті Води) стало набагато простіше, хоча їхати до перших двох міст було таки далекувато (доводилося десь ставати на нічліг).
Чому весь час доводилося подорожувати? Відповідь тут проста до прозаїчності: нема у місті Кузнецовську (а зараз – і у Вараші) залу відповідних розмірів для прийому змагань всеукраїнського рівня. Власне, через це відсутня і футзальна команда найвищих амбіцій та досягнень.
Тож на перші ветеранські турніри ми приїжджали скоріше експериментальним складом, без особливої попередньої підготовки, та й склад учасників на тих перших змаганнях був не особливо представницьким.
А господарі (на перших порах то були южноукраїнці чи футзалісти Енергодара) проводили спеціальну підготовку, награвали комбінації, мали постійний склад, що не змінювався від турніру до турніру. У нас же в основному – хто грав літом у великий футбол, той же потім переходив під дах мірятися силами у футзальних баталіях.
Але навіть за таких обставин на перших порах ми виступали на доволі пристойному рівні, майже весь час були, як-то кажуть, «у призах». Щоправда, дотягнутися до першого місця було проблематично.
Та все потроху почало змінюватися для кузнецовських ветеранів-атомників з настанням нового століття, навіть трохи раніше.
По перше, по віку підійшли декілька «свіжих» або «молодих» ветеранів (нагадаю нашим читачам, що ветеранський статус присвоюється з 35-ти років). Це стосується, в першу чергу, Степана Бережного.
Ветеранський футзальний «Ізотоп» 2001-го року.На фото є два гравці, що не були у Жовтих Водах. Це Володимир Дейнека (посередині у верхньому ряду) та Євген Бабич (другий зліва у нижньому ряду)
По друге, хоч і не надовго, але все-таки мали змогу заявляти в команду декількох рівненських «легіонерів», які завдяки практично цілорічній ігровій практиці виглядали досить перспективно. Наприклад, в 2000-му році у Славутичі за нас вже грали рівняни Василь Гриценко, Володимир Новак та Євген Бабич (ще раніше Віталій Засморжук), і там ми втратили перше місце лише в заключному поєдинку, ведучи по ходу гри з господарями в рахунку – 4 : 1.
Переможна осінь 2001-го
Тому осінню 2001-го у Жовтих Водах, де розташований ще один об’єкт міністерства атомної промисловості – гірничо-збагачувальний комбінат, нашим хлопцям, безумовно, вже дуже хотілося нарешті добитися найвищого визнання і таки піднятися на вищу сходинку п’єдесталу пошани.
Утім, як це частенько буває у ветеранському спорті, знову втрутилися далеко не футбольні обставини. З різних причин не змогли приїхати на турнір два основних голкіпери – Володимир Дейнека та Олександр Шлай, тому довелося на усі змагання перекваліфіковувати у воротаря нападника Олександра Шуриберка.
Більше того, не вдалося навіть набрати дві повні четвірки польових гравців, тому змагатися довелося у кількості семи футболістів.
Добре, що хоч з Рівного під’їхали двоє дуже індивідуально сильних ветеранів, це Юрій Баховський та Володимир Новак. Ці чоловіки були заявлені за «Ізотоп – РАЕС» у чемпіонаті області, тому, коли щодо них виникли питання з боку представників інших колективів, все вирішилося для нас позитивно. такий випадок із залученням «легіонерів» з інших міст став останнім у подібних змаганнях. Вже з наступного року на мандатній комісії почали дивитися на прописку гравців.
Ось у таких от екстремальних, можна сказати, умовах і прийшла перша, і поки що остання перемога у ветеранських футзальних змаганнях системи Атомпрому.
Грати довелося кожен день цілий тиждень (заявилося 6 колективів). Весь тягар боротьби на своїх плечах винесли гравці стартової п’ятірки – воротар Шуриберко та захисники Новак з Бережним та форварди Грибок та Баховський. Перші двоє взагалі провели усі двобої без замін, Баховський попросив підміну лише раз, а замість Грибка з Бережним час від часу виходили Іван Ярута та Петро Питель.
Грали від захисту і надіялися на футбольну Удачу
Зрозуміло, що з таким обмеженим кадровим потенціалом тактика могла бути лише одна – гра від захисту з надією на величезний досвід Володимира Новака, самовідданість Степана Бережного, працьовитість Павла Грибка та нестандартні дії у нападі Юрія Баховського. І тактика ця спрацювала на всі 100%.
Наші оборонці практично не давали нападникам суперників завдавати точних ударів по воротах Шуриберка, Грибок був практично всюдисущим на майданчику, а «Баха», як його називали в колективі, реалізував майже усі голеві моменти, що мав. Таким чином, грали, може, не дуже яскраво і видовищно, зате прагматично та цілеспрямовано, тому й вибороли перемогу.
Не встояли проти нас ні южноукраїнці – 3 : 1, ні запоріжці – 4 : 3, ні команда хмельничан – 1 : 0 та Славутича – 2 : 1. Лише в заключній зустрічі з господарями, коли наших земляків влаштовувала і нічия – вона й була зафіксована – 1 : 1.
Тож назву ще раз імена і прізвища хлопців, що над зусиллями викували ці такі довгоочікувані і дорогоцінні медалі – Олександр Шуриберко, Степан Бережний, Володимир Новак, Павло Грибок, Юрій Баховський, Іван Ярута та Петро Питель. Представником команди на тих змаганнях був Володимир Саворона.
Ось, власне, і майже все, що стосується славних сторінок в історії кузнецовського, а тепер уже вараського футболу.
Дуже хотілося б, щоби нинішнє керівництво футбольного «Ізотопа – РАЕС» (біля керма якого нині знаходиться Олександр Шлай, що виконує функції начальника команди) хоча б у якійсь мірі звернуло увагу на вищеописані ювілейні дати і згадало та якось подякувало тим ветеранам, які й вписали свої прізвища на Дошку Пошани не тільки міського, але й регіонального футболу. Тим більше, що сам начальник команди був особисто причетний до більшості з цих пам’ятних дат.
Це треба зробити не лише заради тих же ветеранів, а задля продовження нинішнім покоління футболістів тих славних традицій, що започаткували їхні непересічні попередники. Адже народна мудрість гласить: «Хто забуває минуле, в того не буде майбутнього».
