Коли світ побачили перші три частини ностальгічного блогу про пам’ятні перемоги вараських (тоді ще кузнецовських) футболістів у всесоюзних та республіканських змаганнях, я, чесно кажучи, вважав дану тему закритою, бо, дійсно, зважаючи на наш статус провінції шкіряного м’яча, не так вже й багато тих звитяг і було, а нових поки що не видно.
Але майже по тому, як вийшла третя частина блогу, почалися дзвінки на мою адресу, які зводилися, в основному, до питання: «А чому нічого немає про досягнення районного (читай «володимирецького») футболу хоча б на обласному рівні?». Довелося відповідати, що знайомий з деякими перемогами, але поверхово, бо з 1986-го року вже проживав у місті атомників, і про володимирецькі звитяги знаю на рівні «Чув дзвін…».
Тож мусив шукати очевидців і безпосередніх учасників тих подій, які й намалювали більш-менш повну картину тих пам’ятних турнірів.
Футболісти районного рівня
Отож, спочатку трохи історії. Футбол у Володимирці завжди був у пошані, але особливих успіхів райцентрівські аматори шкіряного м’яча не добивалися. В чемпіонатах області (перша ліга) найвищим досягненням було 4 місце в кінці 70-х років минулого століття, а в Кубку області – два виходи до фіналу – у 1977-му (програли – 1 : 2 рівненському «Воднику») та у 2011-му (поступилися сарненському «Маяку»).
Крім чемпіонатів та Кубків Рівненщини, майже постійно, може, за винятком декількох років, проводилися і проводяться зараз змагання для сільських футболістів під егідою ДСТ «Колос», на яких можуть бути задіяні виключно гравці, що мають статус районного рівня. Тут справи у наших земляків набагато кращі, бо вони відзначалися одразу декількома перемогами на змаганнях з емблемою «Колоса».
Про одну з таких ви зараз і прочитаєте.
Зірковий гол Степана Бережного
Ось що згадує один з безпосередніх учасників тих подій Павло Грибок, який, як і його партнер по «Ізотопу – РАЕС» деякий час своєї кар’єри провів у барвах володимирецького «Кристала» (так тоді називалася райцентрівська команда).
«Було це в середині літа 1990-го року, якраз в перерві між двома колами чемпіонату Рівненщини.
Тодішній голова райради ДСТ «Колос» Федір Чугай відрядив нашу команду, основу якої складали гравці з Дубівки та Канонич, посилені кристалівцями, до Зарічного на зональний турнір обласного сільського спортивного товариства. Змагатися мали 4 колективи, але грали по факту лише три. Якась команда (вже не пам’ятаю, звідки, мабуть, з Рокитнівського району) не приїхала.
Турнір проходив ще на старому стадіоні селища, біля річки, а так як був сильний вітер, що постійно відносив шкіряну сферу до водоймища, то там чергував надувний човен для оперативної доставки м’яча знову у гру. Господарів представляла команда села Борове, дубровичан – Берестя, про наших хлопців я вже писав, а представником був Юрій Сяський.
Першими мірялися силами зарічненці та дубровичани, і у досить впертій боротьбі виграли – 2 : 1 гості. Далі зійшлися вже володимирчани з колективом, що поступився у стартовій зустрічі, тобто з борівцями. Останні, скоріш за все, забагато сил залишили у попередній грі, і поступилися, як – то кажуть, в одні ворота – 0 : 8.
Відклався у пам’яті лише один гол, який забив Стьопа Бережний. Він грав у захисті, але дуже хотів вразити ворота суперника, та м’яч, як на зло, не хотів залітати у ворота опонентів, навіть коли траплялася вигідна позиція.
Та все ж оборонець дочекався свого часу і забив гол, та ще й який! В одному з моментів, практично в центрі поля, йому скинув м’яч Сергій Муравинець. Бережний завдав потужного удару, і голкіпер борівців, незважаючи на всі потуги, до шкіряної сфери так і не дотягнувся.
Цей гол так вразив усіх, що після матчу став причиною демаршу представника дубровичан Івана Яцмірського (володимирецькі болільники зі стажем мають пам’ятати цього трохи екстравагантного чоловіка у незмінному крислатому капелюсі).
Так от, перед заключним поєдинком змагань вищезгаданий пан заявив, що ніхто з сільських футболістів такий гол забити не в змозі, і Бережний, мовляв, «підстава», вони далі грати не будуть і їдуть додому. Ніяких інших документів, крім заявки, не було у всіх команд-учасниць, тому останнє слово було за головним арбітром турніру. На жаль, прізвища його вже не згадаю, бо пройшло вже більш ніж 30 років.
Так от, рефері сказав володимирчанам: «Нехай їдуть, а ви зачекайте. Це у них така «фішка» – вони за півгодини повернуться». І дійсно, за 30 хвилин дубровичани вже були на полі, і вимушена затримка зіграла проти них – вони поступилися – 0 : 3.
Найкращими бомбардирами на зарічненському майданчику стали Сергій Муравинець та Степан Бережний, що відправили у ворота наших суперників по три голи. Попереду був фінал за участі чотирьох кращих сільських колективів області, який планувався через тиждень після попередніх змагань.
Коли ми повернулися до райцентру, Федір Петрович, якого всі звали чомусь «Марина», запитав: «А фінал виграєте?», на що ми всі відповіли, що коли гратимем у себе (стадіон тоді ще носив назву «Колос»), значить, постараємося.
До честі тодішнього районного очільника футболу, він оперативно вирішив це питання з ровенським начальством, і колосівський обласний фінал прийняв Володимирець».
Переможний рахунок Володимира Муравинця
У розмову вступає ще один безпосередній свідок та учасник турніру, страж воріт нашої команди і нинішній воротар ветеранської збірної району Володимир Муравинець:
«Якщо на груповому етапі цих змагань наші кольори захищали передусім футболісти Канонич та Дубівки, що в той період (з 1986-го по 1996-й) вели перед у районних змаганнях, то для участі у фінальному турнірі були дозаявлені ще й володимирчани. Заключний етап був розрахований на два вихідних дні, але так як не приїхав переможець зонального турніру у Корці, змагання провели за один день.
Спершу ми подужали хлопців з Березнівського району – 4 : 1. У цьому двобої двічі відзначився наш кращий нападник Руслан Волочнюк, але надалі в процесі гри він отримав травму і на зустріч з Радивиловим (тоді ще це місто носило назву Червоноармійськ) вже не вийшов. Ще по голу додали в командну скарбничку Павло Грибок та Сергій Муравинець.
Особливе враження на глядачів справив гол мого старшого брата, забитий прямим ударом зі штрафного метрів з 25-ти. Потім наш перший суперник практично з тою ж самою різницею м’ячів «влетів» і футболістам з Радивилівського району (село Крупець) – 0 : 3.
Вперта боротьба за перший приз – красень-кубок завершилася нашою мінімальною перемогою – 1 : 0. Єдиний гол на вагу чемпіонства ще в першому таймі забив Анатолій Бортник, який у заключній зустрічі замінив травмованого Руслана Волочнюка».
Від себе додам, що саме Володимир Муравинець на останніх хвилинах гри з Радивиловим (Крупцем) «потягнув» неймовірно важкий м’яч з правого нижнього кута воріт, зберігши переможний рахунок і позбавивши нашу команду від сумнівного задоволення з’ясовувати стосунки з суперником за допомогою лотерейної серії пенальті.
Так була дописана одна з найяскравіших сторінок в історії районного футболу.
Чемпіони Рівненщини 1990-го
Отож, чемпіоном Рівненщини серед колективів ДСТ «Колос» стала команда Володимирецького району.
Збірна Володимирецького району – чемпіон Рівненщини серед сільських колективів ДСТ «Колос» 1990-го року
У складі: сидять (зліва направо) – Анатолій Гончар, Іван Ярута, Анатолій Бортник, Володимир Биков, Іван Манзик (на жаль, вже покинув цей світ), Станіслав Подкалюк. Стоять (зліва направо) – Сергій Муравинець, Анатолій Муравинець, Сергій Лабунський, Володимир Муравинець, Володимир Волочнюк, Руслан Волочнюк, представник команди Юрій Сяський, Анатолій Дуляницький, Віктор Муравинець, Павло Грибок, Анатолій Рижий, Григорій Мазиловський.
Немає на фотографії Степана Бережного, який за сімейних обставин змушений був пропустити фінальні змагання.
Буде й ще одна перемога на змаганнях подібного рівня вже на початку наступного, ХХІ-го століття. Але то вже зовсім інша історія.
