Оновлено 17 вересня 2021 р.
Володимиреччина – далека від обласного центру провінція, а разом із Дубровицьким, Зарічненським та Рокитнянським районами довгий час вважалася (та й тепер багато хто такої ж думки) такою собі північною глушиною, віддаленою від благ цивілізації. Багато що змінилося у наших краях лише з будівництвом та експлуатацією Рівненської АЕС, автотраси, яку в народі називають «Варшавкою», та бурштиновим «бумом», що останнім часом зійшов нанівець.
Але футбол на Володимиреччині шанували завжди. Не буду в даному матеріалі вдаватися в історичні екскурси, бо не володію аж такою повною інформацією. Спробую лише поділитися з читачами тим документальним матеріалом, який особисто збирав упродовж практично усього свідомого життя.
Спочатку декілька слів про себе
Отож, народився я вже в далекому 1956-му році в молдавському місті Бендери, де відбував військову службу мій, на жаль вже покійний батько, але майже одразу ми повернулися у Володимирець, звідки родом мої тато й мама, де і я провів дитинство та юність.
Захопився шкіряним м’ячем десь у класі п’ятому, оскільки ми жили недалеко від стадіону на вулиці Комсомольській (тепер Повстанців). Звісно, там я проводив майже весь свій вільний час, хоча й з уроками у мене був повний порядок.
Десь з років 13-ти почалася, так би мовити, офіційна футбольна кар’єра – нас почали возити на змагання по «Шкіряному м’ячу».
Трошки раніше прийшло захоплення ще й баскетболом, на що дуже вплинув молодий тоді вчитель фізики Володимир Прокопович Слотницький, який вів у нас в школі секцію баскетболу. Займалися ми двічі на день, і я за два роки занять додав 12 см зросту та 12 кг ваги, що й сформувало мене як атлета.
Як гартувалася володимирецька футбольна юнь
Спортивні ігри у нас тривали фактично впродовж усього року: влітку – футбол, взимку – баскетбол. Організованих змагань було, звісно, малувато, тому ми їх урізноманітнювали турнірами між «кутками». Таких налічувалося у Володимирці чотири – Охужка, Котущина, Коблювка та Стадіон (як вони називалися у селищі).
«Рубалися» ми в цих неофіційних турнірах відчайдушно, не шкодуючи ні себе, ні суперника, і з перемінним успіхом.
Десь у тих же роках нами почав займатися Іван Володимирович Волчецький, який сам був не набагато старший, але зумів прищепити пацанам дисципліну (чого у нас не було зовсім) і основні футбольні навики.
Найбільш прогресуючих почали підключати в дорослу команду і «обкатувати» по селах на першість району, де ми так загартувалися, що нам в подальшому вже був не страшний ніякий суперник.
Особливо запам’ятався мені, тоді ще дев’ятикласнику, матч у Воронках, який проходив якраз у день світлого Христового Воскресіння (у ті атеїстичні роки так було прийнято).
У зустрічі трапився, в принципі, ігровий випадок, коли мені перший раз у житті стало страшно, бо при зіткненні віч-на-віч з воротарем господарів я встиг пробити, а голкіпер кинувся мені в ноги. Тоді я відчув біль у коліні і рефлекторно закрив очі. Коли відкрив їх знову, то побачив у себе на коліні рану, а потім поруч, на піску – два зуби воротаря.
Можете зрозуміти, шановні читачі, реакцію місцевих уболівальників на такий інцидент (воронківці і тепер не дають нікому в районі розслабитися, а на своїй території і поготів). Словом, якби не мій двоюрідний брат Олексій Шама (царство йому небесне), який тоді виділявся своєю налисо поголеною головою (на той час це була рідкість і вважалася мало не причетністю до криміналітету), то навряд чи ми повернулися б додому живі та здорові.
Утім, саме в таких умовах і на таких полях гартувався наш характер і формувалися бійцівські якості.
Як ми виходили на обласну арену
І коли прийшов час вийти на обласну (спочатку юнацьку) арену, у нас вже був цілком боєздатний колектив, який у спарингах обігравав навіть дорослий склад райцентрівців.
Володимирецьких підлітків у ньому гармонічно доповнювали гравці з сіл, які приходили до нас у школу (теперішню №1) з Великих Телкович (брати Володимир та Лазар Сади), Воронок (Микола Неродик) та інші…
Потім було навчання у Ровенському педінституті на філологічному факультеті, який я закінчив у 1977-му році. Там, на жаль, футбольної команди не було.
Та мені вистачало й практики на майданчику біля гуртожитку і поїздок додому на ігри за володимирецьку «Юність», яка тоді саме набирала футбольного рум’янцю. На той час у райцентрі склалася доволі сильна команда, якої боялися навіть визнані тодішні обласні гранди з Рівного та Березно.
Найвище наше досягнення в ті часи – вихід у фінал Кубка області, де ми поступилися на рівненському «Авангарді» студентам «Водника» – 1 : 2. І головний винуватець тієї поразки був саме я, бо при вищевказаному рахунку не забив пенальті, пробивши мимо воріт. Можете собі уявити, що я відчував тоді, та й ще зараз той епізод стоїть перед очами, немов це було вчора, хоч пройшло вже більше сорока років.
Команда «Юність». Першість в області, збірна Володимирця. (Юрій Ковалець – другий з ліва сидить)
Після інституту я два роки відпрацював по професії за направленням у Довговолі, а восени 1979-го перебрався (все-таки в ті часи добиратися навіть у таке ближнє до Володимирця село було проблематично) на роботу в райцентрівське ПТУ на посаду викладача української мови та літератури. На той час «Юність», як на мене, стала ще сильнішою, адже її ряди ще восени 1977-го поповнили Володимир Коваль (випускник Кіровоградського інфізу), та група хороших футболістів з Кузнецовська, серед яких виділялися вмілі форварди Володимир Федінчик, Володимир Рожков та інші.
Але зачепитися за призове місце в області ми ніяк не могли – в останній момент щось ставало на заваді. В якийсь з тих років здавалося, що «бронза» вже в наших руках, бо за очками на фініші ми мали бути третіми. Та в одному з останніх матчів у нашому складі виявили «підставу», і всі наші старання завершилися нічим.
Збірна Володимирецького району. Першість обл. (Юрій Ковалець – третій з ліва сидить).
А наші сусіди з Кузнецовська свій шанс не втратили – в 1979-му вони стали чемпіонами, причому по праву. По іменах виділялися дуже швидкий і мобільний нападник Володимир Саворона та розумний диспетчер Сергій Борисенко. Пам’ятаю, що у Володимирці будівельники нас обіграли досить переконливо – 4 : 1, і три голи забив саме Саворона. Тоді у мене вперше від безсилля опустилися руки і заціпеніли ноги – у швидкості я з ним змагатися не міг.
А між тим на порозі вже був той знаменний рік 1980-ий, про який я й хочу вам розповісти. То був рік московської Олімпіади, рік, коли у наш словниковий запас назавжди увійшло слово «Афганістан», а влітку помер дуже популярний навіть у нас у Володимирці бард Володимир Висоцький.
Утім, наше невеличке містечко жило своїми реаліями, радощами і незгодами, а молодий викладач профтехучилища всіма силами намагався заробити собі позитивну репутацію. Це вдавалося не завжди…
Кузнецовський «Будівельник» відстоював кольори області на чемпіонаті України
На футбольному фронті у мене прогнозувалися великі зміни – прийшло запрошення від тодішнього чемпіона області – кузнецовського «Будівельника». Дебют за цей колектив відбувся в середині січня у груповому турнірі зимової першості області на призи обласної газети, яка тоді називалася «Червоний прапор».
Мої оглядини в Здолбунові (де грали «будівельники») пройшли успішно, і я був зарахований до команди, в якої був і тренер (Станіслав Шиманський), і шикарний на ті часи автобус «Ікарус».
Але клуб поніс в порівнянні навіть з минулим роком втрати в особовому складі, бо з різних причин вибули найбільш креативні гравці – ті ж Саворона та Борисенко. Їм на зміну вже на початку весняно-літнього сезону прийшли ровенські студенти-водники Олександр Гіль, Юрій Веремчук, Олександр Хилюк. Пізніше команду поповнили і гравці-володимирчани Валерій Кухарчук та Володимир Коваль.
Ясно, що такі зміни не могли не вплинути на імідж та результати колективу. Бо завдання перед клубом стояли досить складні: вперше в історії місцевого футболу довелося захищати кольори області та міста в аматорському чемпіонаті України. Становище команди ускладнювалося ще й тим, що стадіон в Кузнецовську цілий рік був на реконструкції (точніше, будувався зовсім новий), тому довелося всі домашні поєдинки грати у Володимирці.
Дебютант фактично без свого поля був ласим шматочком для маститих суперників із вінницького «Інтеграла», жидачівського «Авангарда», калуського «Колоса» та інших відомих колективів. Незіграна команда програла свій дебютний двобій у Володимирці 2-го травня проти «Інтеграла» – 1 : 3, і надалі очки здобувала вряди – годи, попри старання усіх без винятку гравців та тренерського складу.
Місто Яготин, Київська обл., фінальні ігри ДСТ Колос. (Юрій Ковалець – третій з ліва сидить)
Забігаючи наперед, скажу, що футбольний рік колектив Управління будівництва Ровенської АЕС завершив на передостанньому місці у турнірній таблиці (за нами лишився лише клуб із Сторожинця Чернівецької області). Через таку невдачу керівництво вирішило позбутися всіх запрошених гравців, в тому числі і мене, і відбулося це, за іронією долі, в день мого народження, 8-го листопада. Та не лише невдачами запам’ятався той високосний рік, були і перемоги. Так у складі того ж «Будівельника» у червні місяці ми (разом із земляком Анатолієм Назаришиним), який теж, на жаль, відійшов у вічність, виграли неофіційний чемпіонат тодішнього Радянського Союзу серед колективів управління будівництва атомних станцій, що проводився у російському Нововоронежі серед 8-ми команд. У нагороду організатори презентували переможцям великий портативний магнітофон.
А у серпні вже у кольорах «Ізотопа» довелося ще раз побувати в тому ж Нововоронежі і взяти участь у Спартакіаді працівників атомпрому. Тоді ізотопівці виграли баскетбольний турнір за участі шести колективів (автор цих рядків разом ще з одним володимирчанином Миколою Куцом постійно виходили у стартовій п’ятірці), а у футбольних змаганнях посіли друге місце, поступившись лише у фінальному поєдинку у серії пенальті суперникам із Вірменської АЕС.
Фото 2. Команда «Кристал» яка виступала в першості в області (Юрій Ковалець – сьомий з ліва) тоді як атомна будувалась
Як розвивався футбол на Володимиреччині
Таким ось неоднозначним для мене видався футбольний сезон. Але кульмінацією став все ж фінал чемпіонату району, де я був заявлений за володимирецьку «Веселку», що представляла найбільше на той час промислове підприємство селища – місцевий склозавод.
Нинішньому читачу, мабуть, важко повірити в той факт, що ситалівський колектив був не єдиним на той час у райцентрі.
Чому важко? Адже зараз у Володимирці навіть на одну команду проблематично зібрати гравців, хоча з тих часів уже пройшло чи не 40 років, і саме селище розрослося в різні боки та додало в населенні.
А тоді функціонували футбольні команди в лісгоспі, автоколоні, ПМК-173, трохи раніше – в міжколгоспбуді.
Трималися ці команди, в основному на ентузіазмі спортінструкторів (якщо такі були на підприємстві), навкруги яких і групувалися футболісти. Добре, якщо керівники таких виробничих підрозділів хоч трошки переймалися проблемами своїх спортсменів та надавали їм якусь дещицю фінансів та транспорт. Для прикладу можу навести «Автомобіліст» з місцевого автопідприємства, душею якого був Юрій Симонюк та ЛГЗ, де заправляв Володимир Пронін. Знову – таки, на жаль, обидвох вже нема з нами.
Та повернусь до районного чемпіонату.
Фото 7. Команда «Кристал». Першість області, збірна Володимирця (Юрій Ковалець – стоїть крайній з права)
Рік чемпіонства ситалівської «Веселки»
Стартував чемпіонат у квітні в кількості 16-ти команд, які були розділені на дві зони і змагалися у два кола. Після цього по чотири кращі колективи виходили далі і потрапляли до фіналу, який розігрувався у Володимирці з 6 – го по 13-те листопада.
Звісно, з тих пір багато що стерлося в пам’яті, але згадується, що упродовж майже семимісячного футбольного марафону траплялися і невиїзди, і хуліганські вибрики глядачів, через що районна федерація ще в ході змагань зняла з розіграшу команди Сопачева та Балахович і дискваліфікувала на весь наступний сезон їх футбольні поля.
Ну, а сам фінальний турнір закарбувався на все життя, власне, з двох причин. Грали практично до білих мух (тодішній керівник федерації Федір Петрович Чугай чомусь полюбляв такі пізні і масові змагання).
Хоча треба віддати йому належне – районний футбол з ним на чолі набув на ті часи неабиякої популярності. Вже не пам’ятаю якого року, але в чемпіонаті в обох лігах грали аж 36 команд – мені самому довелося грати в такому, здавалося, не футбольному селі як Чаква.
А ще одна особливість тодішнього розіграшу – несамовита інтрига, яка трималася аж до останніх миттєвостей заключного матчу.
Судіть самі: перед вирішальним ігровим днем на перемогу претендували одразу чотири колективи. По 12 очок мали «Веселка», цепцевицька «Горинь» та «Іскра» з Зеленого, а кузнецовський «Південенергомонтаж» мав лише на очко менше. Я вже майже 50 років у футболі, але такої «закрутки» ні до цього, ні по тому щось не пригадую. І що цікаво, усі двобої заключного дня фіналу завершилися з однаковим рахунком – 3 : 0.
Так, володимирчани обіграли воронківську «Зорю», а «гориничі» – хиноцький «Старт». Але у райцентрівців виявилася краща різниця забитих і пропущених м’ячів (всього на 2 голи), вона й зробила їх переможцями.
Могло стати чемпіоном Зелене у разі звитяги над кузнецовським «ПЕМом» з різницею у 6 голів. Але для сільських футболістів енергетики стали непрохідною перепоною. І рахунок 0 : 3 відкинув їх за межі призової трійці, а кузнецовців зробили бронзовими призерами чемпіонату.
Команда «Веселка» виступала в першості в області району. (Юрій Ковалець – третій з ліва стоїть)
Важким і тернистим видався шлях «Веселки» до чемпіонства. Проте саме такі випробування зцементували колектив, поєднавши у ньому досвід старших гравців з азартом та запалом молоді. А це давало можливість сподіватися, що команда ще не раз заявить про себе у майбутньому на повний голос.
До слова, такий оптимізм був далеко не безпідставним, але подальша історія засвідчила, що чемпіонська вершина залишилася єдиною в біографії команди. Зрештою, зник і сам склозавод, як і ПМК та міжколгоспбуд. Сумно, але факт.
І про футболістів – головних фундаторів того дійства.
Команда «Веселка», чемпіон району. (Юрій КОВАЛЕЦЬ – сидить крайній справа).
Стоять зліва направо: Павло Середа (стоматолог-хірург, мешкає у Вараші), Анатолій Шершень (покинув цей світ), Микола Івницький, Дмитро Биков (живе в Росії), Дмитро Кондратишин, Володимир Хомич, Іван Волчецький, Олександр Балабушка (про нього мало що відомо, кажуть, що мешкав у Тернополі).
Нижній ряд: Валерій Ляшук (теж відійшов у вічність), Микола Куц (працівник РАЕС, живе у Вараші), Валерій Кухарчук (викладач музшколи у Вараші), Сергій Шершень (тренер КДЮСШ у Нетішині), Микола Андрієвський та автор цих рядків.
Нема на фото (вже не пам’ятаю з якої причини) ще одного гравця – Олексія Шами.
---
Так ось, автор цього матеріалу щасливий, що футбольна доля звела його з такою кількістю хороших спортсменів і людей та подарувала йому і всім його друзям такі незабутні миттєвості перемог. Була, звісно, і гіркота поразок, але життя футболіста без цього не буває.
Отож, усім моїм друзям – ветеранам, живим і тим, що покинули нас, присвячую ці рядки:
Ідуть літа, сивіє голова,
А нас не вигнати із поля.
Чого спішиш на дзвін м’яча?
Така у тебе, ветеране, доля.
А після гри (традиція така),
Для тих, хто не потрапив у «основу»,
Ти можеш перекинуть келишок вина,
І молодієш знову й знову.
Батькам ти вдячний за здоров’я,
А долі – що від травм уберегла,
А друзі всі зберуться за столами,
І вип’ють келих повний, аж до дна.
Згадаємо і тих,
Кого нема між нами.
Вони так рано відійшли у небуття,
Нехай Всевишній милує їх там, під небесами,
А ми їх пам’ятаєм все життя.
Так було вчора, буде завтра, і є нині.
Тож слава братству ветеранському
І слава Україні!
Згадує Юрій Римарчук, колишній начальник Володимирецького районного відділу спорту:
Юрій Римарчук
Юрій Ковалець починав в Довговолі учителем російської мови. І хоча по професії був учителем, спорт – це його друге життя. Успішний футболіст, ярий баскетболіст, дійсно творча, добра і порядна людина. Ніколи нічого поганого не казав і не робив, вдень і вночі готовий був узяти трубку, допомогти.
Грав за ветеранів, в молодості трохи навіть виступав за володимирецьку «Енергію» і за ветеранів. Завжди був готовий вийти на заміну у грі у ветеранських матчах.
Юрій Борисович був ще й хороший організатор. Разом із ним ми займалися організацією ветеранського футболу на Володимиреччині, саме за його ініціативи започаткували турнір пам’яті футболістів, які відійшли у вічність. Він був не просто учасником, а й співорганізатором змагань; уже біля 15 років ми проводили турнір у листопаді. Тепер от у цей скорботний список навіки запишуть і його ім’я…
Ковалець мав цукровий діабет. Якось ми спілкувалися під час меморіалу Степана Чуми, футболіста з Кузнецовська, який теж помер на полі під час гри, дискутували, чи варто так віддаватися спорту. Здається, тоді Юрій Борисович обмовився: «я б хотів би так само померти на полі, а не у ліжку»…
Згадує Іван Волчецький, тренер Володимирецької ДЮСШ, колишній головний тренер районної команди «Енергія»:
Іван Волчецький
З Юрієм Ковальцем ми жили неподалік стадіону, я на Київсьькій, а він на вулиці Повстанців. Я був тренером юнацької команди, тренував його. Ковалець у 60-70 роках постійно грав за юнацьку команду «Юність» і «Веселку», потім за дорослі команди «Ситал» і «Автомобіліст» (який виступав у першості області).
За участі Юрія Ковальця наша юнацька команда «Веселка» виграла зону України по лінії всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Ми їздили на фінальний турнір у місто Яготин Київської області, де серед 8 команд володимирчани зайняли 4 місце.
Юрій Борисович був тренером ветеранського складу володимирецької «Енергії», грав за «Ізотоп-РАЕС», і навіть коли переїхав у Кузнецовськ (Вараш), то постійно з ним тримали зв'язок. Він приїздив до нас майже на всі футбольні ігри.
Людина, віддана спорту, хороший товариш і чоловік. Таких людей небагато можна згадати у спорті навіть всієї Рівненської області.
Це неоцінена втрата для усієї спортивної спільноти нашого краю.
