В офіційних словниках української мови місця для цього слова поки що не знайшлось. І лиш у «Вікіпедії» воно значиться в одному ряду з синонімами бальщик, сплавщик, плисник, флисник і плотогон. Вказується і його значення: «Плисак – представник професійної групи, що займалася річковим сплавом деревини з Полісся до портів Балтійського моря». Інакше кажучи, це такий же сплавник лісу, що й карпатський бокораш. Різниця лиш у тому, що бокораш промишляв на стрімких гірських річках, а плисак – на порівняно спокійних рівнинних.
«Вікіпедія» пов’язує плисаків з Балтикою, однак ця прив’язка не зовсім переконлива. У рідному селі Велихів авторові цієї розповіді не раз доводилося чути про «гадеські хустки» – квітчасті жіночі головні убори, які місцеві плисаки привозили у подарунок дружинам та дочкам. Слово «гадеський», очевидно, похідне від Одеса. Та й путь до Чорного моря, через Прип’ять і Дніпро, дещо простіший, ніж до моря Балтійського через Шару і Німан. Швидше всього, дорогу в обох напрямках плисаки добре знали.
Плис і плисаки очима наших дописувачів
У другій половині 30-х років, збираючи історичні й етнографічні матеріали для майбутньої книги «Пісня над водами», письменниця Ванда Василевська байдаркою подорожувала по річці Стир. «Богом і людьми забутим краєм» відкрилося для неї Полісся. Але це – коли познайомитися з людьми і побачити їхнє життя. А якщо просто оглянути розлоге узбережжя? Багатий річками, лісами, озерами, лугами і болотами край здавався земним раєм. «Широкий Стир. Буйною хвилею котиться він по щедрій землі. Кущі калини в буйному цвітінні, непрохідна гущавина квітів, а далі – дуби у високій, по пояс, траві і гнізда лелек на високих деревах. Запаморочливий запах квітів. Казкова земля, голуба, золота, зелена, здається створеною для щастя», – відвідавши Біле та Малі Телковичі, зазначила Ванда Львівна у «Щоденнику письменника».
У нарисі «Дві долі одного села» (газета «Ленінська зоря» за 2 квітня 1970 року) про це розповів педагог-краєзнавець Олексій Шершень, який відвідав надстирське село Малі Телковичі. Та у цій публікації є цікавий факт: «Багато в селі живе потомственних плотогонів, – стверджує автор. – Це діти, внуки тих, про кого Ванда Василевська згадує в своїй книзі».
Наведена згадка про забутий, а колись поширений на Поліссі промисел, – одна з небагатьох у «Ленінській зорі». «Для заморських далеких портів, для чужих доків ростуть тутешня сосна і тутешній дуб», – переповідає Олексій Семенович враження Ванди Василевської і зазначає, що сплав лісу по Стиру тривав ще й після Великої Вітчизняної війни: аж до 1950-х років. У підкріплення своїх слів він переповідає власну зустріч з поліськими плотогонами і навіть називає двох із них – Ничипора Новака та Григорія Бобрика. «Про лихоліття тих днів, про безсоромне знищення лісів і відправки його у Пінськ з гіркотою на серці згадують старі плотогони, – розповідає О. Шершень. – Це вони та десятки їм подібних гнали капіталістам плоти лісу, а після війни в’язали тисячі кубометрів дерева і по Стиру направляли їх до Прип’яті, потім Прип’яттю до Дніпра на відбудову зруйнованих фашистами сіл і міст, заводів, фабрик, колгоспів».
Плисаки прямують до ПінськаФото: Музей Білоруського Полісся
На жаль, Олексій Семенович не деталізував цю розповідь. Немає навіть місцевих назв лісосплаву та сплавників-плотогонів. А вони ж були! І навіть існувала своєрідна культура цього незвичайного, непростого і небезпечного промислу.
Ще одну згадку про лісосплав, точніше, про зустріч із колишнім плотогоном, «дядьком з Кримного», знаходимо у Петра Кладюка, дописувача з села Довговоля. «Мав чоловік ревматизм, радикуліт, поліартрит – … той набір хвороб, котрі на фізіотерапевтичних процедурах змушували людину скрипіти, наче незмазаний віз. «Забрав моє здоров’я Стир, – не раз повторював. – У молоді роки по блату влаштувався у ліспромгосп, по пояс у воді в’язав плоти, а потім гонив їх до Прип’яті. Робота тяжка, але за неї платили гроші… Вісім днів продовжувався сплав плоту. На ніч ставали якорем біля певного села, де ліспромгоспівське начальство наймало хати для ночівлі плотогонів. Хазяйка того дому мала щось зготувати на вечерю, постелити на підлозі оберемок соломи, вкрити її рядюгою… Посьорбавши борщу з в’юнами, наситившись салом з домашніх торбин і запивши все узваром з буцяхів, вмощувалися, покректуючи, на свіжу солому, розкидану на долівці…»
Як бачимо, і тут слів плис та плисак немає. Мовби хтось викреслив їх із народної пам’яті!..
Плисаки на річці Вісла
«Плисацкеє життя наше не такеє, як то ваше…»
Добираючись кінним ходом у Городець понад Горинню, Юзеф Крашевський в середині ХІХ століття відвідав ряд прибережних сіл. Там, очевидно, й трапився йому знак чиєїсь родинної трагедії – «хрест бідному плисакові, що потонув у ріці й залишився навіки у чужому краю». Автор не уточнює, що саме побачив: грубо витесаний дерев’яний хрест у пам'ять про забрану водою душу чи могилу утопленика. Але в нарисі «Стир і Горинь» він розмірковує над сповненим небезпекою плисацьким життям: «Видно, був найнятий, плив, сумний, тяжко озираючись на рідну домівку, дружину і, може, й дітей, що стояли на березі; плив, думаючи про своїх, і сльоза набігала йому на очі. Потонув – і жаль по ньому короткий: у праці немає часу. Рідні ламали руки, два дні проплакала жінка – і швидко забула…»
Письменник зазначає, що нагло померлих, як і самовбивць, хоронили на роздоріжжях. Кожний прохожий, тяжко зітхнувши над чужою бідою, клав на могилу гілку, кидав жменю землі чи камінь. Гори гілля і каміння назбирувалися з часом над цим випадковим місцем чийогось вічного спочинку. Де захоплювала смерть, там знаходилась і могила. І такий упокій, швидше всього, судився й загиблому плисакові.
Найбільшу небезпеку для плисаків-плотарів становили опори мостів і греблі млинів. Але траплялось і чимало інших. Долаючи різкі закрути й остерігаючись обмілин, треба було постійно бути на сторожі і скеровувати пліт за течією. Тому сплавом деревини займалися мешканці прибережних сіл, які добре знали річку і переймали у попередників навички та досвід. Право вести плоти надавалося найдосвідченішим робітникам – «керманичам», «атаманам», «ретьманам». Воно посвідчувалося дозволом промисловця чи купця. І все ж, беручись за діло, плисак залишався сам-на-сам із водою. А стихія, звісно, не рахується з людськими бажаннями. Вітер, дощ, град – усе діставалося сплавникам. Особливо нестерпним перебування на плоту ставало в негоду. Тому, щоб захиститися, на плоту зводили будки, у яких плисаки ночували, відпочивали під час зупинок і зберігали їжу, одяг та інструменти.
Плисаки
«Не все ж то нам горовати…»
«Люди, як траву, ліс косять, колоди у плоти збивають, потім їх – мені на плечі. Та нічого, перенесу я ту деревину у потрібне місце. Тільки отих людей шкода: не подумали, нерозсудливі, що ж далі буде», – такий монолог в уста готової до сплаву річки вклав літератор-земляк Анатолій Грес у «Казці про річку». І справді, лиш у згадках лишилися колишні поліські пущі, в яких водилися навіть зубри і ведмеді. Природа на все, що їй заподіяли, відгукнулася загрозливими змінами клімату. Але в час, коли лісосплав особливо розквітнув, купець-промисловець і плисак-заробітчанин думали лиш про одне – свій прибуток-заробіток.
Сплав лісу – то була ціла наука, яку треба було засвоїти, щоб і роботу зробити, доставивши пліт за призначенням, і зберегти власне здоров’я та життя. Дубові бруси називалися ванчосами, дубові колоди – верходульцями, а дванадцять колод, збитих рублем-перекладиною і гранчастими цвяхами-наглями, – гуськом. Три-чотири гуськи єдналися в полпасок, якого сплавляли двоє чоловіків. Річкові обмілини позначалися вбитою у дно жердиною, яку по-плисацьки називали варою, а глибокі місця – жердиною з віхтем соломи, так званим вінком. Стежать плотогони за розставленими вздовж русла віхами – і пливуть за водою. А проґавиш вару чи хтось зумисне переставить вінок – і тоді жди біди. Сівши на мілину, плоти напиратимуть один на одного, і почнеться водне стовпотворіння, з яким нічого не вдієш. Уся надія – на течію та на оті розставлені вари-вінки. І називалося це – сплавляти вольницею.
Починаючись у квітні, плисацьке життя на воді тривало до пізньої осені. Крім провіанту, у дорогу брали сокиру, свердла, оберемок запасної перев’язі та кілька поперечин, якими з’єднувалися колоди плоту. На останньому плоту кріпилися гостро затесані палі, які служили своєрідними якорями для вимушеної зупинки.
Кожний заплив тривав від кількох днів до кількох тижнів. Поринувши у забуття, тепер цей труд зринає переважно у напівзабутих фольклорних творах. Але і їх негусто. «Не все ж то горовати, станьмо пісню заспівати», – мовиться у давній плисацькій пісні. Але цей спів, судячи з записів, зовсім не веселий. Якщо в один бік, у «Брест-Литовський і Гданськ-місто», плисака несла вода, то назад його повертали власні ноги. І не раз траплялося, що людина приб’ється додому, а своє здоров’я залишить у дорозі.
І все ж, плисацтво вважалося вигідним, бо дозволяло заробити копійку. Кожний привозив із плису гостинець – гарну хустку для жінки чи дочки. А найкращі хустки, вважалося, продаються у Гданську та Лодзі.
«По в’янку, коханку!» – сягнула наших днів одна з плисацьких приказок, нагадавши про річкову віху-вінок. А ще оповідається, як, пропливаючи Горинню повз село Кричильськ, плисаки жартували з дітлахами у прибережних селах. «Видно, гарно росте у вас капуста!» – казали вони, натякаючи на місце, в якому тих пустунів знайшли. А малеча у тон відповідала: «Росте і приймається! Дурний, хто питається!..»
Плисаки
«Вже нашому плисаку бистра річка пахне…»
Як правило, плисакувати йшли селяни, що жили у прирічкових селах і де була можливість організувати сплав. Проте бувало й так, що на плис подавались і не річковики. Знаходились такі й у вже згаданому Велихові, хоча село за десяток кілометрів від лісосплавної Горині.
Є припущення, що слово плисак – українізоване польське flisak, яке у свою чергу походить від німецького Flus (річка). Чому так? А тому, що наймом плотогонів займалися торговці лісом. Н6айчастіше це були німці, ото й організовували сплав, заодно задаючи тон і творенню відповідної термінології. Таким чином у плисаків виникли не тільки власні звичаї, а й сформувався набір специфічних слів. Він, як і статистика, свідчить про давність лісосплавного промислу, а достатня кількість лісу лише сприяла розвитку плисацтва на Поліссі.
Деревину для сплаву заготовляли з зими. Її стягали до заливних лугів великих річок і, поки вода не прибувала, формували у плоти. Про те, як це робилося, авторові цієї розповіді доводилося читати в газеті «Волынские губернские ведомости».
Плоти з лісом готувалися на всіх придатних для сплаву притоках Прип’яті, зокрема й на Горині та Стиру. 6-20 деревин прив'язували до поперечних колод-рублів на обох їхніх кінцях. Ув'яззю слугували триметрові березові, дубові, соснові та ялинові «дубці» – розпарені та розім'яті молоді стовбурці дерев або їхнє гілля. На мілководних річках сплавляли або окремі плоти, або два-три, з’єднавши їх в одну зв’язку. Коли ж річка була повноводною, тоді утворювався цілий пас, до якого входило 8-15 плотів. Така зв’язка сягала 80-120 метрів. Але бувало й так, що 10-12 пасів утворювали колєю, довжина якої становила кілометр або й більше. Оскільки деревина сплавлялася до Прип'яті, а звідти, через річку Шару, у Німан і далі, до Балтійського моря, то можна говорити не лише про плис, а й про поліських бурлаків, які у певних місцях, не виключено, перетягували плоти. Про можливість такої каторжної праці згадував відомий на Рівненщині краєзнавець Григорій Дем’янчук.
Сплав лісу по Прип’яті 1936р.
Разом із плотами спливав поліський ліс…
У плисацькому лексиконі слово рум означало місце біля річки, звідки плотогони-плисаки у повінь сплавляли плоти (у словнику Грінченка воно означає сухопуття). Під рум вибирали велику луку, утворену річкою. І все починалося з того, що з лісу взимку переправляли сюди очищені від гілля та кори дерева. Доставлялися й готові бруски для залізниці, шахт, копалень. На румі вони складались у штабелі, що сягали двох метрів у висоту і понад чотири в ширину. Навесні, коли ріка вже входила в береги і вода трохи теплішала, починалося в'язання плотів. Стовбури зв’язували у два шари метрів шість шириною. Готували кілька партій по п’ять-шість плотів у кожній, але за день відправляли одну партію, щоб уникнути зіткнень з іншими плотами. Це відбувалося ще за «великої води», десь на теплого Олексія. Плисаки керували плотами, відпихаючись від дна 4-6-метровими жердинами. На кожному було четверо плисаків та ще двоє запасних. Поки четверо чергували по кутах плота, двоє інших відпочивали у спеціально збитій хатинці-будці.
Плисаки на річці Вісла
Коли пліт скеровували до річки, найважче було провести його через луг – треба було не зачепитися за кущі. Уже на ріці плоти йшли один за одним з розривом на довжину одного плота. І ця мандрівка до Гданська тривала приблизно два тижні.
Кожне село, яке знаходилося над Стиром чи Горинню і біля якого був ліс, щовесни відправляло плоти. Тож на час розливу ріка була зайнята плотами. Сплавлялося найкраще дерево. І все тому, що до XVIII століття західні європейці свої ліси винищили, а потреба у деревині відчувалась. Продовжувалася колонізація «нових світів», закладалися нові кораблі – і польський уряд зосередився на поліських лісах.
Збереглась і певна статистика, яка говорить про масштаби лісосплаву. Так, у 1860 році по Стиру пропливли 453 плоти. Тож за півтора століття вирубали 60-70 відсотків поліського лісу. (Пригадуєте, як цю трагедію Леся Українка описала у «Лісовій пісні»? Лукашів дядько Лев, що знався з лісовими духами, помирає. Столітнього заповітного дуба, під яким його поховали, зрубують – і навіть Лісовик, могутній володар лісу, не зміг зашкодити людській сваволі).
У 1853 році у басейні Прип'яті сплавом займалися 6380 чоловік. Їхня робота була сезонною – припадала на час весняної повені. Усе ж, попри небезпеку, вона більш-менш оплачувалась і приваблювала селян.
Сплав лісу по річці Піна (Білорусь)Фото: Radio Europa Libera
«Найсильніших посилати отак у світ?..»
Не всі плисаки заробляли на воді. Деякі й гинули у річковій стихії. На Горині це траплялося при її злитті зі Случем. Змішуючись, потужні потоки норовили збити пліт з фарватеру. А бувало й так, що повернеться чоловік додому, а на ньому не тільки сорочка, а й ноги обгнивають у постолах.
Описуючи плисацький побут, Юзеф Крашевський у книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви» робить висновок, що цей промисел, відриваючи людину від землі й господарства, деморалізував її і послаблював родинні узи. Якщо такому бурлаці щастило і його добре утримували, то з плавання він повертався «рум’яним і здоровим». Та, все ж, подорож псувала його. Після тимчасового заробітку він знов опинявся у звичній своїй вбогості і часто вдавався до життя, не кращого від жебрацтва чи бродяжництва. «Рідко який плисак буде добрим господарем і засмакує потім у хаті», – зазначає письменник. І пояснює це звичкою до мандрівного життя, до все нових пригод, подій та до певної свободи. З труднощами повертаючись до селянських занять, зневірившись у собі, така людина або подавалась у світ широкий, або ж спивалася. Плисакам, відмічає Ю. Крашевський, не шкодували горілки, щоб додати їм сили в дорозі, і горілка з часом ставала потребою. «Нехай би, коли це вже так доконче, хтось і присвячував себе єдино сплавові, – підсумовує письменник-гуманіст, – але вибирати з черги найздоровіших, найсильніших і посилати отак у світ – це, здається.., шкідливо…»
Сплав деревини, з роками вдосконалюючись, тривав до середини ХХ століття. А відтак заявила про себе меліорація. Горинь і Случ перестали розливатися так широко, як колись. Їхні русла вирівняли. І стало вигідніше вивозити ліс залізницею. З тих пір про давнє лісосплавне ремесло нагадують хіба що перекази, що лишилися на місці знищених купцями борів і дібров. Та ще віддаленим його відгуком можна вважати фестиваль «Майдан», що два десятиліття тому супроводжувався сплавом по річці Стир до однойменного урочища біля Великих Телкович. Ця традиція, зародившись на Володимиреччині, через кілька років згасла. І лиш у Польщі збереглися плисацькі фестивалі. Майструючи плоти, люди сплавляються на них до Гданська, по дорозі зупиняючись із концертами у прибережних селах…
Олексій ГОРОДНИЙ.
Фестиваль плисаків (Польща)Фото: wikipedia
