Одного разу у приватній розмові про результати роботи Ганну Мирончук, яка багато років працює у Володимирецькому Будинку школярів, назвали нереалізованим науковцем. Ті слова глибоко зачепили жінку: з одного боку – бо таким можна пишатися, з іншого – заболіли давні приглушені мрії. Історія, здавалося б, ніби й банальна: вона вкотре гарно підготувала вихованку, і та здобула призове місце у Києві. Та тут все значно глибше: і життєва драма, і непростий вибір на користь дітей, і сила волі не здаватися.
Із Ганною Кирилівною та її вихованкою Софією Прокопчук ми зустрічаємося на площі. Жінка приходить раніше домовленого часу, з нею – донька Мирослава. Їй 27, вона інвалід із дитинства. Дівчина мало говорить і виглядає, як старшокласниця, не може бути без людей і з радістю зустрічає кожного, кого хоч трохи знає. Вона – найбільший емоційний рушій наукових пошуків Ганни Мирончук, адже ради її комфорту та соціалізації жінка не побоялася змінити фах та здобути вищу освіту у 35. З того часу працює із дітками на гуртках, а також із лідерами учнівського самоврядування.
За 10 років підготувала 12 обласних переможців, з яких 3 перемогли у Всеукраїнському етапі конкурсу-захисту робіт МАН. Серед них і Софія Прокопчук.
За кілька хвилин підходить і Софія – струнка тендітна дівчина. Вона – лідерка учнівського самоврядування, а тепер ще й призерка Всеукраїнського етапу конкурсу-захисту МАН із педагогіки. Серед 22 учасників у неї – почесне третє місце.
Поки шукаємо зручну лавку, аби і сонце не припікало, але й не холодно було, дізнаюсь, що дівчина не планує пов'язувати життя з педагогікою. Адже почала працювати над роботою ще півтора роки тому, коли остаточно не визначилась, куди вступати. Проте щиро вірить, що її робота якимсь чином покращить практичний освітній процес.
– Це мій перший досвід участі у конкурсі МАН, – каже Софія, ретельно добираючи кожне слово. – Коли Ганна Кирилівна запропонувала мені написати таку роботу, я погодилась, бо цікавлюсь різними процесами, що можуть якісно змінити наше життя, наприклад, освіту. Це ж круто – якщо твоя ідея якось допоможе! «Роль інклюзивного середовища у формуванні дитини з особливими освітніми потребами» – така була тема роботи. Над нею я працювала з минулого року. Торік отримала обласне призове місце і, за правилами, саме тому ми мали змогу не змінювати тему, а допрацювати її. Тож ми так і зробили. І ось, маємо такий результат.
– Ця тема дуже близька мені, – включається до розмови пані Ганна. – Це як викласти назагал мій особистий досвід. А спонукав до такої теми один момент. Коли було відкриття нашого інклюзивно-ресурсного центру, мені запропонували виступити з вітальним словом, адже я маю дитину з особливими освітніми потребами. І я провела паралель на прикладі 20-ти років: як моя дитина навчалася, і які тепер можливості є для таких діток та їх батьків. Бо такі центри – це мега важливий досвід для соціалізації діток, який дасть свій позитивний результат. Раніше ж було інакше: вважали, що таким дітям буде краще навчатися в закладах інтернатного типу. Щороку ми йшли на консультацію і щороку мені пропонували таке. І весь час я відмовлялася. І моя дитина відвідувала навчальні заклади, але за індивідуальною формою навчання, коли вчитель займався з нею індивідуально. На цьому я зупинилася. Було всяке: як важко було отримати допомогу реабілітолога, психолога, і як дорого це коштувало. Ще у дошкільному віці дитина проходила дуже дороге на той час лікування реабілітолога у Києві. Я радію тепер за діток, що нині вони можуть безкоштовно відвідувати корекційні заняття.
Після виступу до мене підійшов тоді очільник обласного управління освіти Григорій Таргонський і спитав, чи може він використовувати те, що почув, мій досвід, коли відкриватимуть інші інклюзивні центри. Мене вразило це, і я тоді подумала: треба все це описати у науковій роботі, аби більше людей змогли використати це. Тож я стала вивчати літературу і тоді ще подумала, що потрібно до цього залучити й дітей. І, видно, так треба було. Я працюю з лідерами. І ось коли створили Національну дитячу раду під керівництвом Миколи Кулеби, уповноваженого з прав дитини, така запрацювала в кожній області.
І ми поїхали на її відкриття. Від кожного району туди увійшов один член ради – лідери, які очолювали учнівське самоврядування. І ось там розподіляли напрямки роботи. Нам випадає робота із дітьми з особливими освітніми потребами. Розумієте? Це все моє, все живе, мій досвід! І ось моя вихованка входить до цієї ради і ми починаємо працювати. За згодою директорки інклюзивно-ресурсного центру ми взяли інтерв'ю у мами дитини, яка відвідує заклад, склали план роботи.
Згодом підключилася Софія, коли попередня вихованка стала випускницею. Софійка очолила учнівську раду і далі підхопила роботу у цьому напрямку. І ось я пропоную їй роботу МАН, бо ж у мене такий живий досвід, є багато літератури. І ми починаємо працювати.
Тож у позаурочний час Софія не мала багато часу на гаджети чи інше дозвілля: бігла до Ганни Кирилівни, аби розробити анкети, записати особистий досвід, провести анкетування серед учнів та батьків щодо ставлення до діток з особливими освітніми потребами, все це проаналізувати та оформити у наукові дописи згідно вимог. А ще ж перечитати купу літератури, інколи непросто написаної, аби заглибитися у тему. Часто доводилося проживати непрості емоційні моменти, коли зачіпався болючий досвід Ганни Мирончук, і не хотілося розповідати, а Софії – запитувати. Проте разом вони пройшли і це. Може, тому і спілкуються нині, як давно знайомі близькі друзі.
– Насправді мені було трохи лячно братися за таку роботу, – відверто каже Софія. – Тема непроста, та і я спочатку навіть не розуміла, як все це має відбуватися. Коли ж почала читати літературу, страх минув, прийшла якась певність у тому, що це має бути корисно для людей. Коли дізналась, що поїду на захист на Києва – дуже раділа, але й хвилювалась. Це ж зовсім інший рівень! Але карантин вніс свої корективи – захист проходив в онлайн форматі. А це ще більше ускладнило завдання.
На Всеукраїнському рівні треба було захищати постер з основними тезами роботи, а згодом разом з іншими учасниками брати участь у науковій конференції та презентувати результати дослідження. Вже на конференції учасникам ставили питання від журі, а також інших учасників. Скажу, що питання були непростими, але коли ти розумієш, для чого писав роботу, то можеш на них відповісти. Тут треба було знати вже навіть якісь найменші деталі. Наприклад, мені ставили питання, чи має асистент вчителя здобувати додаткову освіту, аби працювати із дітьми з особливими освітніми потребами. Тобто, бачте, це вже не прямо стосується теми моєї роботи, але стосується практики. Чи, наприклад, питання про додаткове безпечне освітнє середовище у школах.
– Я була поряд, коли вона давала відповіді на питання, – це вже Ганні Кирилівні не терпиться поділитися своїми враженнями. – 7 запитань поставили Софії. Члени журі – викладачі університетів. На ті питання одним реченням відповіді не даси. Тут дитина повинна орієнтуватися у фаховій літературі. Насправді, я сама була вражена, наскільки глибокі знання у Софії. Вона назвала праці науковців та питання, які ними досліджувались. Питали про бачення проблеми, про принципи гуманістичної педагогіки. Я 10 років працюю із дітьми у конкурсі МАН, тож скажу з досвіду, що такі відповіді дасть дитина, якій цікава тема та яка ретельно вивчала фахову літературу самостійно.
Софія додає, що насправді переживала, чи достатньо добре вона опрацювала тему. Зізнається, що прочитала збірку робіт науковиці з Рівного про інклюзивну освіту, передивилася всі відео розвиток такої в Україні. Попри емоційний вплив роботи, ціннісні орієнтири дівчини не змінилися, адже вона ніколи не виокремлювала якимсь чином для себе дітей з особливими освітніми потребами. Все, що отримала дівчина у процесі роботи над темою – досвід спілкування з однолітками, які працюють над цікавими темами, які цікавляться глобальними питаннями та мріють власними силами змінити країну на краще. А ще – натхнення на роботу для людей.
– Через роботу у МАН з такою непростою темою я зрозуміла, що часто люди просто не звертають уваги на те, що усі ми відповідальні за тих, хто поруч. Тим більше, якщо це діти з особливими потребами. Ми ж можемо бути трохи уважнішими та чутливішими, можемо допомагати один одному. Це навіть нас змінить! Кожен мусить мати рівний доступ до освіти, і інклюзивне середовище – велика поміч цьому.
– Так, це дуже важливо, тож якщо є порада щодо інклюзивної форми навчання, то нею варто скористатися, – каже пані Ганна. – Для діток із особливими потребами це соціалізація, надважливе спілкування з однолітками, а для їх однолітків – розвиток емпатії. Дитина не буде відірвана від сім'ї і буде в суспільстві. Я аж заздрю теперішнім батькам, бо колись такого не було. І тільки людяність і милосердя вчителів, які займалися з моєю дитиною, могли зробити цю справу для моєї дитини: вони водили її в клас на малювання, фізкультуру, трудове, щоб вона хоч трохи поспілкувалися з дітьми. І коли ми йдемо по вулиці і вона бачить цих дітей і вітається, то каже: я їх знаю, я була у них на уроці. Це лише небайдужі люди могли зробити таке в той час.
Ганна Мирончук розповідає, що власний досвід – потужний рушій для ідей до наукових робіт. Журі дивуються, коли жінка встигає готувати чи не щороку іншу тему. Тож тут і звучить ота фраза «нереалізований науковець». Проте жінка свідомо обрала такий шлях, хоч десь у закутках серця часом і бачить свій вибір якось інакше. Власне, як буває з усіма.
Нині вона щаслива, що свого часу не віддала доньку навчатися до інтернату, а обрала інший шлях. Поки ж Ганна Кирилівна виношує у собі ще одну тему для наукової роботи, корисну для інших. І далі працює з дітлахами.
Софія ж із впевненістю дивиться у майбутнє та готується до вступу до вищого навчального закладу. Успіхів!
