20–річний Микола Кукла з Володимирця, відомий у рідному селищі більше як талановитий бандурист, нині збирає мільйони переглядів у соцмережах під треками власного виконання. Після завершення навчання хлопець не полишив музику, а пішов далі – нині вчиться у Рівному на спеціальності естрадного співу та пробує завоювати любов слухачів: пише пісні, знімає кліпи. Микола обрав для себе сценічне ім’я Nickilay. Каже, що нині вже не уявляє себе без музики, хоча має ще одне захоплення: займається дворовим спортом. Нині у хлопця вже є записані альбоми, кліпи, його пісні можна знайти на багатьох музичних платформах у вільному доступі. Про музику, мову і нові горизонти – далі і розмові з Nickilay.
Nickilay
Миколо, чому нині маєте таке сценічне ім'я?
Все вийшло майже випадково. Не пам’ятаю, яким чином, але вводив запис Nickilay в перекладачі, і на якійсь із мов це перекладається, як «закон Ніколая». Мені сподобалося, в гуглі з такою назвою нічого не було. Подумав, що це класна рекламна штука, яку треба використати. Це така фішка, яку можна продати і яка запам’ятовується. На жаль, дуже мало речей у нас час є тих, які оригінальні, а не запозичені звідкись, яких не можна знайти у мережі.
Пам’ятаєте, коли почали співати?
Точно пам’ятаю, що з садочка ще почав співати. Згодом пішов до музичної школи по класу бандури. Навчався у Тамари Тарасюти. Але вся ця історія з музикою тягнулася ще з садочка – вже там вчитель музики з нами займався, нас було з групи 2 чи 3. І він нас забирав, ми стояли біля фортепіано, щось пробували співати. Навіть під фонограму. Здається, що у мене десь ще вдома зберігся запис з садочка, де все це зафіксовано.
То ви не лише співаєте, а ще й можете собі акомпонувати?
Так, я ж 7 років вчився у Володимирецькій музичній школі по класу бандури, 4 роки в Рівненському музучилищі в класі Оксани Крук (тепер Рівненський музичний коледж). За цей період було зроблено мега багато роботи: ту кількість різноманітних конкурсів, у яких брав участь, не згадаю, їх було дуже багато. На свій перший конкурс я поїхав у 7 років з бандурою, успішно тоді повернувся додому переможцем. І все тягнеться звідти, бо виходить, що займаюся музикою упродовж всього життя.
Чому вирішили обрати для себе шлях музики? Що казали вам рідні, близькі?
Точно не можу сказати, чому вибрав шлях музики. Мені просто це завжди подобалось, це було моє. Це проявлялось з самого дитинства. Батьки ніколи не були проти, навпаки підтримують завжди у всіляких думках, ідеях, починаннях у плані музики.
Хто вас надихає? Бо розумію, що для творчої особистості це надважливий момент… Можливо, маєте улюблених виконавців?
Надихають мене дуже прості речі, максимально доступні для кожного, навіть не знаю, чому. Це видно з усіх моїх пісень, варто їх лише прослухати. Музикантів у родині в мене немає. І хоча мама й тато не до кінця розуміють все те, чим я займаюся, але максимальна підтримка і допомога у всьому від них у мене є. Вони мене теж надихають. В одному з останніх альбомів це теж дуже видно. Я ж слухаю максимально різножанрову музику. У моєму плейлисті багато сучасних треків. А через те, що я виріс на музиці бандури, де багато уваги приділялося класичним творам та музичній літературі, розумію, що це творчість, яку просто треба знати. Тож слухаю і класику. А ще люблю треки мега популярного нині R&B виконавця The Weeknd, ікони стилю поп та R&B Майкла Джексона, реп–виконавця Тревіса Скотта. Люблю творчість дуже крутого композитора, виконавця Скриптоніта. Знаю творчість багатьох сучасних класичних композиторів, наприклад, Ганса Зіммера, який написав музику до фільму «Інтерстеллар». Тож мені дуже до душі класична музика, бо я паралельно з нею виріс, це крута база. Я розумію, що не у всіх виконавців у житті була нагода провчитися у музичній школі чи училищі та отримати таку класну основу.
Чи маєте свій стиль? Чим, на вашу думку, ваша творчість інакша?
Стиль у мене, звісно, свій є, він більше тяжіє до R&B, поп, хіп–хоп виконання. Все, що лишилося з навчання по класу бандури – то спів. Я ж міг перейти, наприклад, повністю у реп. Але в основі мого виконання залишилася мелодика – як і було у часи навчання гри на бандурі. Тому і були обрані за основу ці жанри. Звісно, моя творчість має свої особливості, як і в кожного артиста. Не скажу, що у мене є супер дані по вокалу чи написанню текстів, вигадливій мелодиці. Я просто пишу музику, яка подобається спочатку мені. І знаю, що знайдуться слухачі, які з радістю будуть слухати чи наспівувати мої пісні. І коли бачу, як багато людей мене підтримують, розумію, що все це варто точно продовжувати. Бо це не просто банальні слова, типу «респект», «молодець», люди реально в мене вірять – а це дуже важливо для будь–якого артиста.
Розкажіть про запис першого треку. Як це було?
У мене є багато перших записів (сміється – авт.). Був перший раз, коли я взагалі щось записав, перший раз, коли записав на студії, перший раз, коли записав на свій мікрофон, який купив. Найперша спроба запису була таки у гуртожитку. Тоді я взяв у свого друга петличний мікрофон – він такий маленький, непримітний, але на той час це було краще, ніж нічого. На нього були записані мої перші творчі спроби.
Як розвивалась далі ваша музична історія? Де шукали кошти, підтримку? Хто пише тексти, музику?
Не знаю, чи можна вже зараз це називати прямо музичною історією. Я просто почав частіше і частіше записувати щось. Залипав у ноутбуці за написанням музики все більше і більше часу, допоки влітку не зробив першу спробу запису не в польових умовах. З того часу так і працюю. Щодо коштів. Перша моя робота – офіціант у кафе «Чилі» у Володимирці, дуже добре її запам’ятав. Багато де працював у Рівному, коли був студентом. Довго працював вокалістом паралельно відразу у кількох закладах з караоке. І ось саме тоді були зароблені перші гроші, за які я й придбав професійний мікрофон. Всіх дуже цікавить питання, хто пише музику і тексти. Багато людей у соцмережах мені пишуть, що не вірять, що слова мої. Це було мені дивним. Чомусь не вірять, шукають текст в інтернеті, хочуть мені довести, що я його десь вкрав… То кажу, що текст я завжди пишу сам! Коли випускаю якийсь трек, то завжди позначаю людей, які пишуть мені музику. Коли ще сам писав музику, то познайомився з дуже крутою людиною – Олександром Бойчуком. Він медик за освітою, але його хобі – якраз написання музики. І я прослухав її, мені сподобалось, вирішив, що варто спробувати зробити щось разом. Олександр послухав ту музику, яку я писав, яку навчився писати упродовж попередніх місяців, і йому сподобалось. Так ми працюємо з ним у команді вже майже 2 роки. Звісно, це певні робочі умови, про які не буду розповідати, але скажу, що він нині мій саундпродюсер. І не зважаючи на те, що він у Польщі і вся співпраця у нас налагоджена віддалено, у нас виходить. Згадую тепер, коли починав все це один, то нині у мене є ціла команда, яка хоч і розкидана по різних містах, але надійна. Тож я дуже вдячний світу, що знаю так багато творчих людей, які є професіоналами у тому, що роблять і люблять.
У вас є пісні не лише українською, але й російською мовою. Чому так?
Думаю, що артист має вміти все, в тому числі і писати пісні різними мовами. В мене є пісні і англійською, проте вони не вийшли. Такі проєкти є. Нічого страшного тут не бачу. У мене просто широкий репертуар. Багато пісень я перероблюю, багато написаних і не випущених. У мене зараз більше 100 пісень, які ще не відомі загалу, серед них є і ті, що українською, і ті, що російською мовами. Бачу в цьому лише потенціал.
Розкажіть про останній кліп: як наважились, чого це вам коштувало та якою була команда. Чи складно зараз змонтувати щось подібне у непрофесійних умовах?
Щодо останнього кліпу «Намалюю». Він був відзнятий у Львові. Не буду розказувати, скільки то коштує – нехай це залишиться комерційною таємницею. Не думаю, що це так важливо для слухачів. А наважитись було просто. Знаю дуже крутого львівського кліпмейкера – Діму Сніданко, він і знімав його. Він робить стільки відео! У нього дуже багато замовлень на зйомки, в тому числі від популярних ютуб–каналів, в яких обсяг переглядів йде на мільйони. І мені надзвичайно пощастило бути з ним знайомим. Дуже вдячний моєму земляку і другу Саші Литвину, який і познайомив з ним. Це вже наша третя відео робота з Дімою. Перший кліп «Я еду домой» ми відзняли за 40 хвилин. Просто подивіться, як все це було зроблено: Львів, камера, я – все. І робота зроблена! Тоді я й зрозумів, що з цим чоловіком треба підтримувати контакт і працювати далі. Тоді ж я зрозумів, що якщо хочу зробити щось круте, то мені треба просто знати крутих людей – і цього буде достатньо. І ось у мене точно є таких вже двоє: Саша, який пише музику, та Діма, який знімає відео. Це моя основна команда, з ними я максимально на зв’язку, майже 24/7. З ними продумую, що і як. А загалом людей навколо набагато більше. А зробити щось подібне у непрофесійних умовах, думаю, не складно. Повторюсь: потрібно знати крутих людей! Цього достатньо: знати, спілкуватися, не боятися шукати те, що вам потрібно. Тоді все можна знайти і зробити. Сьогодні думаю, що справа взагалі не в умовах. Вони, звісно, відіграють якусь роль, але вона таки мінімальна. Основне – команда.
Моменти зйомки
Як вам вдалося накопичити таку аудиторію у соцмережах? Яка ваша основна? І хто ваші слухачі?
Тут є різниця у соцмережах. Якщо це Інстаграм, то у мене там нема навіть 2 тисяч підписників. Але суть, думаю, не в цифрах. Перегляди у цій соцмережі можна рахувати у тисячах. У Тік–Тоці вже йдеться про мільйони переглядів. Наприклад, у першому альбомі у мене був трек «Школа», його дуже вподобали люди з території усього СНД. Там були відео, які отримали понад 2,5 млн. переглядів. Всіх переглядів з однієї пісні навіть не можна підрахувати, якщо лише одне відео охоплює мільйонні аудиторії. Якщо говорити про Ютуб, то це десятки тисяч переглядів. Щодо слухачів. Моя аудиторія – це і старші люди, і маленькі діти. У моїх піснях нема матюків, і це дозволяє збільшити коло. Мою музику можна увімкнути, грубо кажучи, на дитячому ранку, на радіо чи телебаченні, в гостях, друзям, дітям, батькам, дідусеві та бабусі. Це дозволяє розвинутися, набрати більшу аудиторію з часом.
Чи є для вас табу у творчості? Рамки, через які ви ніколи не дозволите собі переступити, незважаючи на жодні космічні суми?
Не знаю, чи це називається табу, але не люблю, коли музиканти продаються. Можливо, не до кінця все розумію, бо лише почав свій шлях, але не люблю оцю продажність артиста, як от пісні у підтримку якоїсь політичної партії. Не розумію цього.
Чи приносить ваша творчість заробіток? Що, наприклад, ви можете придбати за гонорари?
Думаю, що гроші з монетизації пісень можна по факту зняти з дистриб’юторських платформ і можна купити, наприклад, одяг як реквізит для кліпу. На це тих грошей вистачить. А гонорари – я їх ще не отримував жодного разу.
Часто навідуєтесь у Володимирець? Де тоді буваєте?
Навчання і робота в мене зараз у Рівному, тому у Володимирці буваю нечасто. А коли приїжджаю, то не ходжу по кафе, віддаю перевагу прогулянкам чи просто відпочиваю вдома.
Микола Кукла
Чи відкрила для вас музика нові горизонти, про які ви не могли і мріяти раніше?
Музика відкриває багато горизонтів насправді. Коли ми почали думати над зйомками кліпу «Намалюю», спочатку працювали віддалено. Діма займався режисерською частиною, продумував, як все має відбуватися, що в ньому має бути. Він казав, що ми маємо знімати якусь частину на художній студії. Я собі подумав, що то там, де діток вчать малювати. Насправді ж це була студія одного із кращих художників–гіперреалістів Львова Ігоря Гнатіва. Таких на планеті близько 3%! Коли побачив його роботи, подумав, що це фото, і лише коли близько геть підходив, то зрозумів, що то малювалося. Картини цього художника продавали в Європі за шалені гроші. Та картина, яка з’являється у кліпі, вже оцінюється близько у 10 тисяч доларів, хоча Ігор Гнатів досі її малює. Бо це дуже клопітка робота, на створення однієї такої картини може йти рік! На сорочці моделі, яка знімалася у кліпі, я попросив у пана Ігоря лишити автограф. Бо розумію, що за кілька років ця людина може стати легендою образотворчого мистецтва. У кліпі вже видно, наскільки то крута робота, хоч тоді то була лише половина картини. Ось такі знайомства – це ті горизонти, які відкриває музика. Одна творча людина знає ще кількох подібних, а ті – ще кількох. І так це розповсюджується. Ті люди, з якими мені вдається співпрацювати – це реально професіонали своєї справи. Про це я навіть не міг і мріяти!
Які маєте найближчі творчі плани?
Зараз я в пошуках спеціаліста, який займатиметься просуванням музики у соцмережах. Нині вже розумію плюси роботи в команді. Планую далі писати пісні. Вже, наприклад, написана пісня, яка, думаю, переплюне і рознесе «Намалюю». Я в Інстаграмі викладав 15 секунд цієї пісні і реакція людей була дикою – вони питали, що це, як, коли вийде і де послухати. Тож це буде справжня інтрига. Розробляємо зараз рекламну інтеграцію, лишилось зробити одну зйомку і можна запускати. Теж це поки потримаю у секреті. Багато що змінюється в ході подій, тож що саме вийде – побачимо.
Чи важко перебороти у собі стереотипи вихідця із провінції?
Думаю, переборювати стереотипи потрібно, якщо вони заважають самореалізації. Наприклад, якщо вам потрібно вийти на сцену, а ви цього не можете повноцінно зробити, бо вам заважає думка, що ви просто з Антонівки чи Вараша. Це ж абсурдно! Якщо ви можете заявити про себе, але соромитесь, бо з якогось маленького села чи містечка – не знаю, чи так можна добитися якоїсь цілі. Мрія чи ціль має бути набагато більшою за це все. Бо найбільше позитивних емоцій ми отримуємо тоді, коли переступаємо через страх, просто ризикнувши. Думаю, що стереотип не вартий того, аби заглушити у собі мрію, просто через те, що ви з Володимирця. Другого шансу може не бути.
