На Різдво всі очікують дивовижі і приємних новин. А буває, що диво ми можемо створити власноруч. Якраз на Різдво десяток добродіїв скинулися на подарунок хлопчику з Донеччини.
Передмова про Донбас-годувальник
Після тогорічної червневої волонтерської поїздки на Донеччину та знайомства з напів сиротою Антоном та його бабусею Любою час від часу приходять оті прикрі спогади від особисто побаченого і почутого по усьому маршруту. «Донбас кормить Україну» – чули звідусіль ще десяток років тому. Нині вже не чуємо. Бо восьмий рік триває війна, якої де-юре нема. А Донбас, який покликав москаля-загарбника до себе, вже не кормить нікого, бо й сам голодує. Підприємства закриті, розбиті, вивезені до Росії. Десятки шахт-годувальниць, великих і малих, на Донеччині і Луганщині стоять іржавими монстрами на фоні спаплюженої землі прифронтової і фронтової зони.
«Зона ООС» – так уже звично і страшно ми називаємо територію України, де йде війна. Неоголошена і невизнана. Окупація і мародерство, вбивства, погрози і погроми, рейдерство і суцільне безробіття, наркоманія і алкоголізм, бродяжництво і сирітство – не епізоди кіна, а жахлива реальність, що проймає зразу ж на в’їзді у межі Донецької області. Там перший блокпост, перевірка документів, огляд речей і питання від військових про мету поїздки в «зону». Далі чи не на кожному перехресті блокпости, зупинки, перевірки, незвична реальність – зброя, військова техніка, «їжаки», вирви від снарядів, а обабіч доріг – таблички «Міни».
Якщо щиро – там мало України. Торецьк. ПрАТ «Український Бекон» – чи не єдине підприємство на округу, де можна влаштуватись на роботу (і то не усім).
Авдіївка. «Коксохім» так димить, що навколо суцільна «туманна андромеда» і смердота до нудоти. Поки їдеш поряд об’їзною – затримай дихання.
Авдіївська околиця
Лисичанськ. Там вулиці «Пионерская», «Комсомольская», «Гвардейская».
Ізюм. Там на обелісках насвіжо розмальовані червоні прапори, зірки та герби СРСР.
Сєвєродонецьк. Дитбудинки, де живуть діти тих, хто працює в луганській окупаційній владі… І так у більшості донбаських міст. Але там є життя, повітря, земля і діти України. І там є українці, які так себе позиціонують у житті навіть без українського телебачення і радіо.
Історія Антона – типова історія дитинства сучасної Донеччини
У Залізному, що на Донеччині, поряд з окупованою Горлівкою, є притулок від Церкви Божої України «Джерело життя», яким опікується Тетяна Соловйова. Тож щоразу маршрут поліщуків-волонтерів проходить через цю локацію.
Тут і познайомилась з типовою, як для Залізного, родиною – бабусею Любою з Антоном.
Антон з бабусею Любою
«Антон гарна дитина, але ним і його старшою сестрою ніхто не займається. У їхньому домі постійні п’янки і безлад. Єдина бабуся Люба, з якою ви розмовляли, не п’є. Діти рік були у місцевому притулку. Але, як бачу, вийшли звідтіля ще в гіршому стані. Антон став замкнутий. У них постійно воші, от їх і стрижуть наголо. Деколи не знаю, що робити з такими дітьми і як їм допомогти. Нині – саме той випадок, Антонів батько помер три роки тому. Мати давно без роботи, п’є. Роботи знайти ніде. Тут – суцільне безробіття. Звідси втікають усі, кому є куди. У Залізному лише третина з довоєнної кількості жителів лишилася. За триста гривень купила бабуся Люба Антону восени зимове взуття на штучному хутрі. Так і ходить у ньому досі, лише розпустивши шнурки та відгорнувши хлястик, аби трохи дихали ноги…» – так ще у першій історії описали ситуацію з Антоном.
Школа-церква у Залізному
За дві доби зібрали добру суму на подарунок напів сироті
Думка про подарунок хлопцю якось виникла раптово. Атмосфера після свята Миколая у передноворіччя якось блискавично сформувалась у фейсбучну акцію. На сторінках групи «Просвіта. Володимиреччина. Район» закликала до спільнокошту на добру справу, хоч і були деякі сумніви щодо її успіху.
Проте у месенджер вже за кілька годин почали приходити повідомлення на кшталт «дайте номер рахунку для Антона». За півтори доби після оголошеної акції спільнокошту на відгукнулись добродії: Ірина Стріла, Олена Тарасюта, Юрій Босик, Олександр Юрійович (просив анонімно), Марія Дубинская, Наталія Сніцар, Алла Рижа, Лілія Якимчук, Наталія Єськіна, Шура Стріла, Аркадій Тарасюк, Лариса Вікторівна Ковальчук. Загальна зібрана сума – 2650 гривень!
Уже за дві доби від оголошення подарунки Антону у Залізне поїхали, їх на пошті мала забрати і вручити родині наша залізнянська волонтерка Тетяна Соловйова.
З архіву волонтерів. Розвантаження у Залізному
Антону придбали куртку зимову, шапку, спортивний костюм, светр, білизну, шкарпетки, черевики зимові, кросівки – фактично вдягнули на зиму і весну, і, звісно ж, передали й смаколики. Загальні витрати з поштовими склали майже три тисячі гривень.
Антон отримав подарунки
Чи то як звіт, чи то як вітання, але пані Тетяна опублікувала невдовзі відео, як Антон розбирає ящик з гостинцями – на оберемок бере і не випускає жодної речі.
Ще після відправки попередила пані Тетяну – раптом розмір не підійде, вертайте на заміну, за мій рахунок. Вона ж, після примірки хлопцем гостинців від поліщуків, відписалась: «Ми приміряли, наче все підійшло, дякуємо! Якби й було б трохи великувате, то Антон не віддав би, бо ці речі для нього цінні і мало в нього таких моментів. Коли до таких діток потрапляє щось гарне, вони вже не віддадуть, я це помітила. Дякую вам!»
Отак добродійство поліщуків спільнокоштом ощасливило одну дитину з Донеччини з-поміж тисяч, сплюндрованих «неіснуючою» безжальною війною, хлопців і дівчат східної України, бо «з миру по нитці – бідному одежка».
Тетяна Соловйова прокоментувала світлину з Антоном у новенькій курточці: «Дякуємо Вам за добре серце і за невтомність в допомозі людям! Ви та багато ваших друзів зробили незабутній, класнючий подарунок Антону! Дякуємо! Нехай Господь дарує благодать і добробут всім сім’ям, які долучилися до цієї доброї справи! Робімо добро разом!»
з архіву поїздок волонтерів
---
«Хочеш миру – готуйся до війни» – мудрості військовій тут не заперечиш. В силу останніх новин нам усім пора гуртуватись до оборони – пакувати «тривожний рюкзак» та збирати стратегічні запаси. Чи хтось готується для зустрічі загарбника пекти коровай? То відкрию вам усім велику таємницю – в окупованих і прифронтових селах і містечках стоять вщерть розбиті заправки, школи, підприємства, зруйновані і недіючі маркети, знищені добротні садиби – мабуть, жоден із їх власників і близько не припускав такого фіналу. Тож щасливого нам Водохреща, здорового глузду і багатого на добрі справи року!
