9 лютого 2022 року Володимиреччину відвідали польські дипломати-високопосадовці. Генконсул та аташе Республіки Польща в Луцьку вшанували пам’ять загиблих земляків – мешканців колишніх польських колоній Видимир та Паросля, що існували до лютого 1943 року між Антонівкою, Жовкинями та Володимирцем.
З матеріалів «Історичної правди»: Щороку 9 лютого у Польщі згадують вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині. Ця подія, що сталася узимку 1943 року, у сучасній польській історіографії вважається одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни. Найчастіше напад приписують сотні Григорія Перегіняка – «Коробки». Значно рідше згадують інший повстанський загін на чолі з Макаром Мельником на псевдо «Кора». Обидві ці версії ґрунтуються здебільшого на свідченнях колишнього мешканця Парослі та кількох непрямих доказах. Разом з тим, поза увагою істориків здебільшого залишається важливе, хоча й доволі специфічне джерело, – кримінальні справи.
У 79-у роковину трагедії побували на Володимиреччині Славомір Марек Місяк — польський дипломат, Генеральний Консул Республіки Польща у Луцьку та Пьотр Урбановіч, аташе Генконсульства. Їх традиційний візит – вшанування пам’яті поляків, які загинули у лютому 1943 року.
Поводирем по місцях трагедії поляки запросили місцевого вчителя, краєзнавця і дослідника історії, жителя села Жовкині Сергія Шевчука.
На Видимирі встановлено пам’ятний хрест – звідси розпочався візит дипломатів.
За словами Сергія Шевчука, всіх колоній у цій місцині на різній віддалі одна від одної було дванадцять. Серед них – сумновідома Паросля Перша, Видимир, Майдан, Гута, Даброва. Вони належали за адміністративно-територіальним поділом довоєнної Польщі громаді Крушево гміни Антонівка над Горинню Сарненського повіту Волинського воєводства.
Сергій Шевчук демонструє старий польський гвіздок, знайдений на місці колонії під час опоряджувальних робіт волонтерів біля пам’ятного знаку
Ще й досі на місці поселень можна знайти рештки реманенту, гвіздки, залишки житлових та господарських будівель, подекуди досі ростуть плодові дерева, що свідчать про колишнє людське поселення.
За інформацією Вікіпедії: «Паросля Перша складалася з 26 садиб, у яких мешкало загалом близько 130 осіб. Уранці 8 (за іншими даними – 9 або 10) лютого 1943 року до Парослі увійшла група осіб, які представилися радянськими партизанами та вимагали надати їм їжу. У садибах мешканців розмістилися по кілька (кільканадцять) прибульців. Навколо колонії було виставлено охорону, яка мала затримувати будь-яких випадкових перехожих. Згодом прибульці запропонували мешканцям зв’язати їх, щоб убезпечити від можливої німецької помсти. Після того, як це було здійснено, зв’язаних мешканців було вбито. За різними даними під час нападу на Парослю загинули від 149 до 173 осіб (від 17 до 21 родин). У подальшому опустілі будинки мешканців Парослі були спалені.
Написи на пам’ятниках на місці польської колонії
Поводир Сергій Шевчук показав гостям місця поселення Паросля та місце, де встановили меморіальні плити і хрести.
Встановлення першого хреста та облаштування меморіалу взяв на себе з власного бажання жовкинець Антон Дорофеєвич Ковальчук. Нині вже покійний, колгоспник, глибоковіруюча людина. Він організував матеріали та толоку по впорядкуванню та будівництву меморіалу - огорожа, хрест, догляд. А ще він був збирачем історії та фольклору.
До цього місця майже щороку (якщо дозволяє погода, бо іноді заметілі просто перекривають дороги – авт.) приїжджають представники Консульства Республіки Польща.
На одному з хрестів є меморіальна стрічка від Президента Польщі – Анжея Дуди.
– Сьогодні побували в місті Сарни. Там разом з ксьондзом і українським православним священником молились за всіх тих, то тут був вбитий в польських хуторах, селах, навколо Сарн і околицях. Сьогодні маємо сімдесят дев’яті роковини, коли було знищено село Паросля – тут ми стоїмо перед знаком пам’ятним, де написано скільки родин, сімей тут загинуло. Я тут вперше, ми приїхали вшанувати пам’ять. Ця тема є дуже складна у наших відносинах з Україною. На жаль. Уже пройшло стільки років, а у цьому питанні ми досі не знайшли якихось спільних підходів до цих подій. І я надіюсь, що ми їх знайдемо і ця історія нас не буде роз’єднувати. Ці всі теми треба вирішувати. Люди кажуть, що це було перше село, де почалася ціла серія трагедій. А взагалі мова йде про всю Волинь у 1943 році і Галичину у 1944. Ми приїжджаємо майже кожен рік до Сарн. Минулого року через заметілі, через погоду сюди не змогли доїхати. Кожен рік Владика римо-католицької єпархії організовує меморіальні події у липні, 11 липня, коли приїжджають гості з Польщі. З родичів загиблих тут людей до нас ніхто не писав, не звертався. але я знаю, що вони сюди самі приїжджають, впорядковують, вшановують і такі місця, і цвинтарі польські. Багато волонтерів з Польщі з нами контактують. Поляки цікавляться і бережуть історію своїх предків, зазначив пан Генконсул Славомір Марек.
– Я працюю Консулом у Генеральному Консульстві РП у Луцьку, як аташе з консульських питань разом з Генеральним Консулом РП в Луцьку сьогодні тут вшановуємо пам’ять наших родаків, поляків, які загинули тут у 1943 році. на початку «Волинської трагедії». Ми сюди приїжджаємо щорік, щоб віддати шану, – додав аташе Пьотр Урбановіч.
За розповідями нашого проводиря пана Сергія, поряд з Парослею ще є могили упівців та єврейські могили – їх також доглядають жителі Жовкинь.
Поки перебували на території української землі, скропленої кров’ю поляків, євреїв та українців, говорили про дійсно велику потребу налагодження конструктивної співпраці, аби врешті вирішити майже столітню дискусію двох народів, двох сусідів, двох країн – України та Польщі.
Делегація на місці трагедії
З усіма існуючими доказовими базами польських та українських істориків щодо організаторів та виконавців кривавої «Волинської різні» варто звернути особливу увагу на думку притомних дослідників – «для відповіді на питання про винуватців вбивства населення Парослі слід продовжити дослідження та пошуки документів у архівах радянських спецслужб».
Історія дає уроки; маємо бути добрими учнями та вчитись – щоб «ніколи знову!»
Замість післямови. До слова, вже суб’єктивно: а чому нам не соромно за те, що такі місця не облаштовані як годиться християнам-поліщукам, не промарковані маршрути до місць трагедій та обділені нашою увагою? А про покладання квітів та відмітки у календарях краєзнавчих подій чому б не вказати? Перед такими поважним гостями було соромно визнати, що і сама тут була вперше. Обіцяю – не востаннє.
Гуртуймося, шануймося, бо ми того варті.
