24 лютого 2022 року змінило світ. На Україну напали російські окупанти і це назавжди змінило життя абсолютно всіх українців. Вашій увазі – життєві історії тих, хто намагався врятуватися від шоку і жаху, тікаючи від війни світ за очі.
Через певні обставини майже всі з них попросили лишитись анонімними, тому деякі імена змінені.
Оксана, 40 років, Одеса
Коли почалась війна, я не мала на думці виїжджати закордон, але колишній чоловік наполягав на цьому. У нього по всій Європі багато друзів, тому проживання там не є проблемою. Я зі знайомими їхала поїздом до Львова. Потяг був вщент забитий людьми – там, де мала сидіти одна людина, – сиділо по 2-3 людей, дуже багато дітей. Європейські залізничні колії відрізняються від вітчизняних, тому перед кордоном вагонам міняють колеса. Вже за Львовом наш потяг став, пасажирам сказали вдягнутись і чекати всередині. Вдягненими ми просиділи дуже довго, навіть не скажу – годину чи більше, діти вже почали впрівати, плакати. Нарешті нам дозволили вийти надвір, але ситуація не вирішилась - надворі чекали не менше. Зрештою, сказали нам до кордону йти пішки – це 14 кілометрів. Синок був у підгузку, але він за весь цей час очікувань так набрався, що тріснув, намокли колготи, штани, дійшло до верхнього комбінезона. На одній зупинці я змогла йому поміняти підгузок, але змінного верхнього одягу не було. Тому зняла із себе куртку, щоб закутати сина і так несла його далі. На себе вдягнула кілька теплих кофт. Стільки кілометрів йти з малою дитиною – надзвичайно важко. Бажаючих підвезти було мало, та й нас, піших до кордону, – багато. Зрештою, нас підібрав один водій, десь половину шляху ми таки проїхали. На кордоні була велика черга. Син загалом спокійний, стійко витримав весь шлях від Одеси до Краковця, але на самому кордоні йому ніби щось зробилось - почав дуже плакати і істерити, я не могла його заспокоїти. Люди і самі прикордонники увійшли в ситуацію і пропустили нас із сином без черги. На кордоні лише показали свої документи. Нас забрали родичі чоловіка, ми ще 400 кілометрів проїхали від кордону між Польщею і Україною, наразі перебуваємо в Німеччині. Нарешті прибули на місце і можна прийти до тями. Я захворіла на бронхіт через те, що, кутаючи сина в свою куртку, сама змерзла. Досі в стані стресу.
Ганна, 46 років, Хмельницький
Родом я з Хмельницька. Там маємо своє житло, але так склалось, що ми з мамою переїхали до Одеси. Тут же працювали, жили в гуртожитку, який надали мені від роботи, збирали гроші на квартиру в Одесі. Коли почалася війна, мама моя дуже боялася, почалися проблеми із здоров’ям через стрес. Вирішили виїхати до Молдови, там живе мамин рідний брат. Якось не вийшло з ним зв’язатись зарання. Тому на нас чекав великий шок, коли при перетині кордону мама його набрала, щоб він нас зустрів. Виявилось, що він прихильник путінської політики, на стільки активний, що в телефонній розмові розсварився з мамою і від мами відмовився. Їхати нам не було куди. Був шок і розпач. Нам допомогли волонтери. Забрали, знайшли нам житло. Зараз ми в Кишиневі. Але мама продовжує переживати і тепер рветься назад в Україну, в Хмельницький. Хочу додати, що в Молдові дуже багато людей до біженців з України ставляться не дуже прихильно. Кажуть – ви з нас смієтеся в анекдотах, а тепер до нас тікаєте. Але все одно знаходиться дуже багато волонтерів, які допомагають всім, чим можуть.
Наталія, 30 років, Одеса
Коли почалися воєнні дії, звісно було страшно. Після штурму ЗАЕС, коли оголосили про загрозу викиду радіації, чоловік безапеляційно заявив, що я з дітьми маю виїхати. Не хотіла, він змусив. Під час перетину кордону потрапили саме на той момент, коли підірвали міст від України до Придністров’я. Був на великій відстані чутний звук вибуху, було дуже страшно. Ми мали їхати через Молдову. Нам зустрілись щирі доброзичливі люди, один волонтер безкоштовно довіз до кордону із Австрією через Румунію і Угорщину. Не захотів гроші брати. А на кордоні із Австрією стоять люди, готові допомогти. Одна жінка підійшла до нас, спитала щось. Мови різні кругом, діалекти. Я зовсім не розуміла, що вона питала, тільки почула знайоме слово – Україна, і кивнула у відповідь. Вона дістала з кишені 50 євро і дала мені. Я так плакала, і вона собі теж почала, обіймала як рідну. Вона не дала мені відмовитись від грошей, я мусила їх взяти. Волонтери допомогли нам дістатись Німеччини, проживання і харчування безкоштовне. Зараз оговтуємось від переїзду і від останніх подій. Постійно чатуємо новини з України і молимось за мир.
Ілона, 27 років, Харків
Я родом з Володимиреччини, останні роки проживаю в Харкові. Ніколи не забуду ранок 24 лютого. В 4:50 почули вибух. Живу на окраїні міста, нам все було дуже добре чути. Не вірилось, що з нами це відбувається. Переїхала в центр міста до сестри, були впевнені, що якщо і будуть бомбити, то лише окраїни. Але на жаль, окупанти не зупинились ні перед чим, через кілька днів почати обстрілювати все місто, їм не було різниці, куди цілитись. Розбомбили нашу площу – найбільшу площу в Європі. День в день були обстріли. Біля нашого під’їзду впав снаряд, але не вибухнув – так і стирчав в дорозі. Особливо було страшно вночі – обстрілів більше, майже безперебійно. Розгромлені житлові будинки, офіси, які давали людям тисячі робочих місць. Люди почали рятуватись, хто як може, багато було волонтерів, які безкоштовно допомагати людям виїхати. Ми із сестрою виїхали поїздом до рідні в Кривий Ріг. До залізничного вокзалу йшли пішки, таксі вже не курсували містом, та й пішки це більш безпечно, ніж транспортом. Ситуація на вокзалі жахлива – тисячі людей намагаються виїхати якомога скоріше, пройти неможливо. Багато людей з домашніми тваринами. Люди намагались сісти на будь-який поїзд, який курсує містами, де нема бойових дій. На львівський поїзд одній людині дозволялось брати лише одну невелику сумку/валізу. Люди просто залишали свої речі на вокзалі, бо не було куди їх дівати. Провідники пускали без білетів, максимально щільно набивали вагони людьми, щоб якомога більшій кількості людей допомогти. Ми сіли на поїзд в сторону Дніпра, він був найменше забитий пасажирами. Навіть змогли сісти. Під час переїзду потрапили під обстріл, якийсь час їхали лежачи на підлозі в проході вагону.
Наразі ми в Кривому Розі. Тут відносно спокійно, хоч теж лунають сирени тривоги. Люди дуже згуртувались і допомагають один одному. Ми поки тут, трохи заспокоїлись. Але страх можливого обстрілу не минає.
Інна, 43 роки, Київ
Нас від компанії чоловіка поселили на місяць в Лодзі. Це щось типу студентського гуртожитку. Умови добрі - душ, туалет, кухня - все в кімнаті, однак кімнатка для трьох замала. З наступного місяця потрібно шукати щось самим, але сподіваюся, ми повернемося додому. Приймають нас добре, волонтери зустрічають на кордоні, і розвозять потім по містах, деякі пропонують житло та допомогти з роботою. Не знаю, яке житло пропонують. Знаю, багато людей в церквах живуть, бачила ще у великому спортзалі, просто накидані матраци і люди там перебувають, поки їм не знайдуть житло. Їжа там є. Тобто з голоду не помреш, але й на добрі умови розраховувати не варто. Краще вдома все ж таки. Біля батьків (у Харкові) дуже гаряче, не можу вмовити виїхати звідти їх - бояться проблем з житлом (а вони, на жаль, тут дійсно є). Батьки кажуть: тут в нас хоч дах над головою є, до того ж ще й мама хвора, їй важко пересуватись. Тато її під час обстрілів чи тривоги постійно пересовує у ванну кімнату. Це важко і страшно.
Поляки допомагають, наприклад, сьогодні сина записала до місцевої школи у міксований клас. Ще записалися на безкоштовні курси польської мови. Але у зв'язку з напливом біженців ціна на житло теж виросла.
Тетяна, 32 роки, Сарни
Коли почалася війна, я якийсь час трималася, але згодом вирішила переїхати закордон заради безпеки дітей. Кордон в Ягодині вдалось перетнути за 4 години. Прикордонники піших підсаджували до тих, хто на автівках і таким чином допомагали. Вже на території Польщі нас зустріли волонтери, відвезли в пункт збору біженців і вже від тієї точки розподіляли по містах. Нас розселили по польських сім’ях. Тиждень ми жили із поляками, потім вони нам дали в безкоштовне користування квартиру своїх батьків. Забезпечили базовими продуктами, самі запропонували оформити для нас гостьову візу на три місяці. На першому ж тижні змогла записати дітей до школи, по місту назбиралось до 20 дітей біженців. При школі сформували різновікову групу, в якій викладають польську мову, щоб діти поскоріше адаптувались. Викладає в групі росіянка. Вона в Польщі проживає 7 років, каже – не підтримує політику Росії. Поляки активно захищають і підтримують українців, тому вона побоюється виходити на вулицю, боїться цькування, бо вже такі випадки були.
Діти їхали охоче, бо одна доня бачила обстріли українських міст по телевізору і злякалася. Але додому зараз хочуть, там друзі усі лишились. З дітками місцеві тут намагаються спілкуватись, мова в Польщі не складна, для нас майже завжди зрозуміла.
