Міграція населення через війну почалась і в нашому маленькому містечку: місцеві виїжджають закордон, натомість в крамницях мимоволі зустрічаєш переселенців, а на дорогах – понівечені війною автівки на номерах зі східних областей країни. В селищній раді зазначають: з гарячих точок України до Володимиреччини вимушено переїхали вже 289 українців, серед них 96 дітей.
Наші люди – золоті. Місцева влада, навчальні заклади допомагають із вирішенням житлового питання і збору гумдопомоги. А люди активно долучаються і допомагають всім, чим тільки можуть, віддають чи не останнє тим, хто, рятуючись від війни, не встиг взяти із собою нічого.
Вашій увазі - історії сімей, які виїхали із жахливого епіцентру подій і дивом врятувались.
Галина, 52 роки, с. Кропивня, Київська область
Ми живемо в с.Кропивня Іванківського району Київської області. Це 70 кілометрів від Чорнобиля.
Жили собі горя не знали, мали свою крамницю.
Наше село – це такий пункт, що знаходиться посередині маршруту окупантів. Вони ніяк не можуть підступити до Києва, бо підірвані мости в сторону столиці. Росіяни по всіх напрямках намагаються пробитись, не виходить, повертаються назад і тому постійно проходять туди-сюди через наше село. По селу їздять танки і БТРи.
На пилорамі в сусідньому селі розмістили свій транспорт – десь до 100 одиниць різної техніки. Їздять нашими вулицями, жахає сама присутність цих махин. Люди постійно сидять у погребах, не можуть навіть вийти між собою кількома словами перекинутись, дізнатись, чи всі живі.
Підірваний міст біля м.Іванків
Окупанти залякують. Вперше, як приїхали, зайшли у крайню хату в селі і вигнали звідти всю сім’ю, сказали – тепер ми тут будемо перебувати, йдіть геть. Господар питав, чи можна хоча б приходити господарство годувати, то вони не дозволили, вочевидь, на тих курей-качок мали свої плани.
Ще до одних селян зайшли у підвал і так і попередили – валіть звідси, бо тут буде місиво.
Згодом перебили трубу із газом, то село лишилось без газу, перебої із водою. Майже тиждень в селі не було ні інтернету, ні мобільного зв’язку. Тому я навіть не могла дізнатись, що там відбувалось, як знайомі, як наш дім. Спочатку ще все було ціле. А за кілька днів до нашого від’їзду багато будинків постраждало від уламків ракет чи що там літає - я не розбираюсь в техніці, однаково страхаєшся і танку, і ракети.
Також окупанти розграбували місцеві магазини. Нашу крамницю теж. Збитки ми ще не рахували, тисяч на 50 гривень потягне, якщо враховувати виключно закуплене. Бо було дуже багато ще заморожених продуктів, які ми виготовляли самостійно власноруч.
Людей мирних місцевих ніби як не чіпають, але достеменно на сьогоднішній день мені невідомо. В сусідньому селі розстріляли батюшку.
Коли був короткий момент затишшя, наша сім’я – 5 чоловік - ризикнули виїхати. Навіть не брали із собою речей – те, що було на нас, в тому і поїхали, бо часу на збори не було зовсім: живі і на тому вже щастя.
Донька працює в Києві в медзакладі, з ваших країв мала пацієнтку, і вона порадила сюди до вас переїхати.
Напряму пересуватися вже було неможливо, бо навкруги стріляли. Отак стежками і шляхами, які відомі тільки місцевим, ми виїхали із села. Це було небезпечно і страшно. Якось доїхали до варшавки і далі вже більш-менш спокійно. Їхати було важко, бо ж скрізь зняті вказівники, навігатор не дуже нам допоміг. Постійно питали маршрут на блокпостах.
На дорогу пішло близько двох діб із зупинкою в Новоград-Волинському, бо онук маленький, втомився, тому ми мусили зупинитись перепочити від дороги і останніх подій. Онучок взагалі спокійно переніс дорогу, але зараз постійно проситься додому в Кропивню.
Через пацієнтку моєї доньки ми знайшли житло в Хиночах - одна сім’я допомогла. Люди у вас дуже сердечні, доброзичливі, допомогли нам повністю усім! І волонтери, і місцеві жителі принесли багато всього - картоплі, харчі, ліки, сусіди пропонують користуватись їхньою пральною машиною. Ми щиро вдячні всім, хто нам допоміг!
Вже після 11 березня зв'язок із рідним селом відновився. На жаль, окупанти ще перебувають у Кропивні. Стоять в центрі, мародерствують по хатах, похазяйнували у ФАПі, сільраді, не обійшли наш дім і дім доньки, школу, церкву, багато загалом будинків по селу пограбували. В наших краях, знаю, на окупованих територіях розміщують свою техніку прямо між будинків.
Люди – хтось втік, хтось лишився. Але таких окупанти виганяють з власних будинків. В селі є лісопереробне підприємство, то багато людей живуть і переховуються тепер там, бо більш нема де. Багато будинків не тільки пограбовані, а й розбиті, сусід розповів, що в одному будинку ракета пролетіла крізь дві стіни, в березняку за хатою застрягла.
Станом на 17 березня село навкруги вже заміноване. Люди повтікали майже всі, лишилось десь чоловік 30-35 – ті, в кого нема чим виїхати або в кого лишились старенькі бабусі-дідусі, яких важко евакуювати. Почали шастати кадирівці – людей не чіпають, але грабують дуже сильно. Очільниця нашого села трималась до останнього в селі, але на днях пішли чутки, що на неї «полюють», її шукали окупанти. Тому вона виїхала.
Це страшно і боляче сприймати. Але ми віримо, що все скоро закінчиться перемогою України, а ми повернемось до себе додому і відбудуємось. Аби наші люди були живі. Життя – це найцінніше, що може бути.
Галина, 61 рік, с.Кутузівка, Харківська область
Війна для нас почалась вранці 24го лютого. Те, що більшість українців бачила в телевізорах і інтернеті, ми побачили на власні очі. Наше село розташоване біля Харкова. Прокинулись від потужного вибуху, спросоння не одразу змогли зрозуміти, що відбувається, схоже було на потужний грім. Потім звук повторився. Згодом дізнались, що це підірвали недіючу військову частину, що знаходилась біля Харкова. Одразу зникла електрика, вода, інтернет. Залишався лише газ.
Починаючи з 24 лютого і до сьогодні, Кутузівка, яка нікому ніколи нічого поганого не зробила, знаходиться в облозі і під обстрілами. Люди намагаються виїхати, хто як може і куди може. Ми 24го виїхали в сам Харків. У нас там є невеликий дім. Поїхали погодувати собаку, але назад в Кутузівку повернутись вже не змогли.
З 25го лютого окупанти почали бомбити танками, градами, гранатометами! Взагалі ж першочерговою ціллю були різні заводи, а ці всі снаряди і обстріли пролітали над нами. До 2го березня ми не виходили з укриттів. Прийшли до нас сусіди. Взуті, вдягнені, без світла і тепла ми сиділи без води у погребі і не могли вийти.
А з початку березня почали бомбити з літаків. Це такий страх, шок, гуркіт, це неможливо передати словами!
Горіли будинки, в сусіда вибило всі вікна, в іншого сусіда половину дому знесло. Окупанти спочатку атакували перші поверхи, а потім вже бомбили все підряд. Наш будинок дуже постраждав від уламків, що летіли від снарядів. Назавжди в пам’яті тепер той момент, коли я вперше в житті побачила уламок снаряду, впав у нас в дворі.
Тиждень ми не спали. Це не так, що ніби ми час від часу дрімали! Ні! Ми не спали цілий тиждень! Не хотілося і не моглося. Був такий шоковий стан і заціпеніння. Але той уламок у дворі став останньою краплею. Вранці в чому стояли, в тому й екстрено виїхали.
Треба було вирватись, їхали якомога швидше, найнебезпечніше було, коли через метрів 800, як ми проїхали танкове училище, його підірвали. Снаряди пролітають і вибухають прямо над головою, не знаєш, де впаде, ти тупієш від шоку, який блокує тіло, тремтиш, від звуку втискаєшся сам в себе. Це дуже страшно.
Страшно було їхати, найбільше боялись, щоб із машиною нічого не сталось, бо ж в такому випадку не зможемо виїхати. Наші знайомі їхали наступного дня і потрапили під обстріл, машину сильно пошкодило уламками. Але врятуватись встигли.
В Харкові лишились рідні. Ніхто не очікував такого бомбардування. Син лишився з родиною сватів, а потім вже не змогли вирватись. Економлять заряд на телефоні, бо ж навіть нема як його підживити. У брата невістки маленькі дітки, їх обіймають, закривають їм вушка, щоб хоч так захистити від страху і стресу. Ситуація дуже важка. Літаками ніби як перестали бомбити, але продовжуються обстріли гранатометами, танками. Найважче тим, в кого маленькі діти, – ні ліків, ні їжі, ні теплих речей. Раз в день увімкнуть телефон, десь зловлять зв'язок і напишуть – «ми живі» і все.
Також в іншому домі лишились ще родичі, серед яких дві старенькі бабусечки 87 і 90 років! Діти війни, і ось на старості років пережити те ж жахіття, що і в дитинстві! Зараз їм дуже важко пересуватись, особливо з погреба в погріб!..
Коли вдалось вирватись із Харкова, попрямували на Полтаву. У знайомих зупинились, нарешті змогли привести себе в порядок, помились, перевдягнулись, спробували вперше за 7 днів поспати. Хоча важко це назвати сном дотепер – закриваєш очі і чуєш та бачиш те пекло, хапаєшся з ліжка від кожного шарудіння і найменшого звуку. Неможливо досі розслабитись.
Згодом ми вирішили їхати у ваші краї – тут у нас дальні родичі. Їхали через Умань. В Умані на дорожній розв’язці стояли місцеві небайдужі люди і допомагали тим, хто їхав з гарячих точок. Колона машин з такими як ми, була дуже довга. До нас підійшов хлопчик і підніс трилітрову банку з теплим чаєм. Я ніколи не забуду того хлопчика і той чай! Ми ж застудились після того, як тиждень в погребі просиділи, той хлопчик із чаєм досі гріє нам душу і серце!..
До вас добиратись було важко, не було вказівних знаків. Їхали два дні, було багато транспорту в цю сторону. Багато блокпостів.
Вже після приїзду дали оголошення у соцмережах про пошук житла. На нас вийшло ваше управління соцзахисту і запропонували житло в гуртожитку Володимирецького ліцею «Колегіум». Низький уклін директору Анатолію Федоровичу і працівникам ліцею, нас тут дуже тепло прийняли, люди і волонтери нас всім забезпечили! Принесли все, навіть кімнатні тапочки, бо ж ми зовсім без речей приїхали. Дякуємо вам усім! Дуже сподобався ваш колегіум, одразу помітно, що директор в нього душу вкладає. Прибиральниця Галина Олександрівна нам все детально показала і розповіла, де що, де які магазини, де бомбосховище. Нам тут затишно, комфортно, а головне – тихо.
Страшно за рідних, боляче дивитись на розбомблений, колись прекрасний Харків! Таке красиве європейське місто! Всі туристи милувались ним і визнавали, що не скрізь у Європі є міста з такою інфраструктурою! А які були парки, фонтани, красива площа! Найбільша площа Європи!.
А який у нас був зоопарк! Він відкрився у серпні минулого року, ми так любили його і пишались ним! В зоопарку наразі дуже важка ситуація – тварини налякані, багато загинуло. Доступ не завжди до тварин є через постійні обстріли.
Я працювала на Дослідному господарстві «Кутузівка» при Національній академії аграрних наук, ви зрозумійте рівень нашого підприємства, мали за честь там працювати. Це потужне господарство з виведення племінних порід корів. Через бомбардування дуже багато худоби померло, їх розкидало і так вони і лежать, бо під кулями неможливо забрати трупи.
Ніхто в Харкові не вірив, що може бути війна. Так, в місті багато російськомовних. Але це завжди було і буде українське місто! Ми завжди були українцями! Я сама маю російські корені, вільно володію і російською, і українською мовами, прожила тут більшу частину свого життя. Мене і інших російськомовних ніхто ніколи не утискав! Мої діти їздили відпочивати на Західну Україну, в Карпати, скільки позитивних емоцій в них було! І ніколи ніхто і ніде їм кривого слова не сказав, що вони говорять російською!
Ми налаштовані оптимістично і віримо, що обов'язково повернемось додому, що буде куди повернутись. Сусіди розказали, що в нашому домі вибиті вікна, але це дрібниці. Головне, щоб ми і наші рідні були живі. Щоб Україна і українці були живі! Щоб справедливість перемогла і ми разом з нею!
