Пані Ірині (на її прохання прізвища не вказуємо) нині 65 років. Народилась на Львівщині, все життя провчителювала. Але на пенсії, намагаючись фінансово допомогти доньці й онукам, що проживають у Володимирці, наважилась таки поїхати на заробітки за кордон.
Через знайомих вона вийшла на людину, що заробітчанам організовує роботу в Європі і за посередництво бере гроші.
Виїжджали зі Львова у повному автобусі. Рахувались вони туристами, що їдуть у Німеччину споглядати картинну галерею. Бо їхали на роботу неофіційно. Вже у Німеччині переночували в якомусь приміщенні. А наступного дня знову поїхали через всю Європу, на Іспанію.
Страшно їхати в невідомість
– Страшнувато було їхати невідомо куди, – розповідала заробітчанка. – Але втішало те, що нас їхав повен автобус. Серед попутників навіть трапились батьки моїх колишніх учнів. Трохи соромно було спочатку: я зі своїм чималим педагогічним стажем – і в найманки? Та одразу себе налаштувала: їду заробляти гроші. Вони потрібні моїм рідним. Отож, гордість можна і відставити.
Згодом, пані Ірина, спілкуючись зі своїми земляками в Іспанії, часто дивувалась, коли хтось із них обурювався на своїх роботодавців. Типу: «Та вона (хазяйка) вчить мене вікна навіть мити! А я хіба не знаю, як їх мити?».
– А я собі думаю: ти приїхала в чужу країну найманкою, тобі за це платять гроші. Нікого не цікавить твоє колишнє життя і ким ти була. Рахуйся з людьми, на яких працюєш. Так мусиш думати і слухатись, бо так воно і є, – розмірковує пані Ірина.
Вона потрапила нянею в сім’ю бізнесмена. Спочатку трохи розчарувалась, адже планувала бути покоївкою, бо ж за дітей платять менше. Щоправда, у покоївки важко потрапити: зі старими людьми багато треба спілкуватись, розважати їх, а для цього необхідно знати мову. Тому європейці для таких потреб беруть земляків.
За дітей платять менше
– Це була велика родина, – згадує заробітчанка. – Вони мали трьох хлопчиків. А через кілька років народилась у них ще й довгоочікувана єдина донечка. Мови іспанської я не знала. Мала ази англійської. Дітки були маленькі зовсім, то я вчилась розмовляти разом з ними. Батько тримав мережу магазинів взуття, а мати працювала лікарем.
Пані Ірина каже, що з роботодавцями їй пощастило.
– Мої землячки, коли збирались разом на вихідні, часто скаржились на своїх хазяїв: їсти не дають або харчують своїми об’їдками. Виганяли з хати, замикали холодильник… У мене ніколи такого не було. Я, наслухавшись того всього, очікувала і від своїх подібного. Спочатку питала дозволу – можна, я візьму те й те? А вони дивувались: чому ти питаєш? Тут все спільне! Все, що тобі треба – бери!
Жінка мала свій ключ від будинку господарів, а неділя завжди у домробітниць була вихідним днем.
– Але я могла і не йти з дому. Цим і користувалась. Я взагалі домашня, не люблю десь ходити. Мені найкращий відпочинок – книжка і затишок, щоб ніхто не чіпав. Наші земляки збирались в певних закладах, а я майже ніколи там не була. Не мала потреби, бо у господарів відчувала себе як вдома, - каже заробітчанка.
16 років вона пропрацювала в одних і тих же людей. Ні разу не змінювала місце «роботи».
– Я швидко стала вхожа в їхню родину. Усі свята обов’язково святкувала разом з ними, вони ніколи не давали мені відчувати себе в цьому домі прислугою. Та й діти мене прийняли як рідну бабусю. Всі мають дідусів і бабусь з обох сторін, а я для них – третя бабуся. Казала вже, щоб так не називали, бо, можливо, рідним бабусям буде образливо. Та ні. Ніколи не ображались.
В обов’язки пані Ірини входила майже вся домашня робота.
– Хату тільки прибирала інша людина. А я бавилась з дітьми, готувала їсти, прала, прасувала. Згодом – вчила з ними уроки.
Освітня система – зовсім інша
– Часто бувало, що діти домашню роботу відправлять на поштову скриньку вчителю. Багато уваги приділялось вивченню історії, географії і культури рідної країни. Вчителі там працюють безбожно. Постійно проводять якісь проекти, культурні заходи, майстер-класи. Але й навчальний заклад у «моїх» дітей був найдорожчим в Севільї – по 800 євро за одну дитину в молодшій школі і по 1000 євро – в старшій. Це найпрестижніший коледж, він має угоду з 51 університетом Європи. Діти повертались зі школи о 17-ій годині. З 13 до 15:00 у них обідня перерва. Завжди обідали вдома, хоч при школі й була хороша їдальня. Хороша, і, по нашим міркам, дорога – порція обіду на одну дитину сягала 10 євро. Та моя іспанська сім’я ніколи не смітила грошима. Вони не скупились на важливі речі, але ціну кожній копійці знали.
Іспанська кухня здоровіша за українську
– Продукти в цій родині завжди купував батько. Дуже популярні в іспанців заготовки їжі наперед. Наприклад, варився бульйон з курки, картоплі, моркви і цибулі. Потім моркву діставали, картоплю і цибулю перебивали блендером разом з юшкою, це все заливалось у спеціальні брикети і заморожувалось. Потім при необхідності брикет розігрівався і розводився водою – ось тобі й бульйон готовий.
За словами пані Ірини, іспанці дуже люблять часник:
– Часник додається у них практично у всі страви. Також заготовляють мариновані м'ясо і рибу: у молоці і часнику їх маринують, потім заливають кляром і заморожують як заготовку. Іспанська кухня набагато здоровіша і корисніша за нашу, українську. Переважає риба. Поки там була, я спробувала, напевно, всю рибу, яка існує у світі: навіть м'ясо акули, риби-меча. У раціоні іспанців ще дуже багато овочів, особливо помідорів. Сири, оливкова олія, нут, а хамон їдять навіть діти у ранньому віці. Майонезу немає взагалі.
Сніданок – доволі скромний:
– На сніданок їли зазвичай тост з шинкою і оливковою олією, обов’язково – апельсиновий сік і кава. Часто вони вживають гарбузове і кабачкове пюре, вино. Нашу їжу не вживають. Але колись приготувала овочеве рагу, то тепер вони теж його їдять.
У вільну хвилину – активний спорт
– У дітей багато різних саме фізкультурних секцій, – розповідає бабуся на дві родини. – Всі вони – заядлі фанати футболу. Мої іспанці постійно їздили на різні футбольні матчі. Також Іспанія любить кориду, але зараз зоозахисники потроху оговтують місцеве населення, закликають до захисту тварин. Моя родина любить їздити до моря, на пляжі мають власний будинок. Мене, звичайно, брали із собою. В Іспанії, до речі, дуже багато вітряків, що виробляють альтернативну електроенергію.
Пані Ірина згадує, що з ріднею спілкувалась по телефону і скайпу.
– Мені пропонували легально оформитись у них на роботу, але для цього я мусила повертатись в Україну і оформлювати все через Консульство. А я так скучила за рідними, що якби поїхала, вже в Іспанію не повернулася б. То мої іспанці сказали тоді: нам не принципово, легально я тут працюю, чи ні. Їх все влаштовує. Але в разі чого – допоможуть з документами. Часом траплялось, коли переказувала гроші в Україну, боялась, що мене не приймуть у банку з українським паспортом, що здадуть у поліцію. Навіть інколи боялась по вулиці просто йти. Але за всі ці роки не було жодного разу, щоб хтось з правоохоронних органів мав до мене претензії. Згодом в Іспанії вийшов Указ, який без проблем ставив всіх заробітчан на облік і так можна було легалізувати місце роботи. Мої іспанці допомогли мені це зробити. Я й досі до 2020 року маю дозвіл на легальну роботу в Іспанії.
Рідні онуки вперше побачили бабусю вже дорослими
У 2016 році пані Ірина захворіла і мусила повертатись в Україну.
– Я мала медичну страховку в Іспанії, але вона не покривала всі витрати на операцію. Маю проблеми із суглобом на нозі. Та й дуже хотіла додому. Тому і поїхала.
Тут її зустріли рідня. А молодші онуки, які вже стали геть дорослими, вперше побачили свою бабусю.
– Це так важко, коли ти ніби і маєш рідну бабусю, але ніколи її не бачила, – каже онука Богдана. – Коли вона поїхала в Іспанію, мені було два роки, а братику молодшому – 10 місяців. Ми дуже хотіли мати бабусю, бо у всіх друзів їх було по дві, а у нас фактично – жодної. Одна в сусідній області, ми дуже рідко бачимось, а інша – далеко в Європі. Ми завжди знали, що вона там працює для нас і заради нас. Але це таке щастя – мати бабусю таку рідну і таку хорошу – саме поруч!..
Думками на дві країни
Пані Ірина нині живе у Володимирці. Та як колись душа линула в Україну, так і тепер думки її линуть в Іспанію.
– Там лишились мої діти. Я їх називаю моїми, бо ж я їх виростила. Так, вони мені рідні…
Нещодавно іспанці запросили Ірину Іванівну знову до себе в гості. Адже завжди підтримували дружбу і спілкування навіть після того, як та повернулась в Україну.
– Я поїхала на 10 днів в гості, вони мені все оплатили. Тепло зустріли, насміялись спогадам, натішились один одному. Готувала їм їхні улюблені страви, які по особливому готую тільки я. Діти так само до мене линуть обійматись, діляться секретами, враженнями від важливих подій. З одним обговорюємо книжки, з іншим говоримо про техніку. Я відчуваю себе їхньою справжньою бабусею. Обіцяли ще раз в гості покликати. Але подивимось на моє здоров’я. Поки що – тішусь рідним онукам, а з іспанськими – спілкуюсь по Вайберу. Так і живу – бабуся на дві країни.
Обидва фото – ілюстративні, і є у відкритому доступі в мережі Інтернет.
