Володимирець.city продовжує фіксувати свідчення очевидців окупації України російськими військами. Вашій увазі – розповідь рятувальника, що працював на Гостомельському аеродромі. Він був серед тих, кого після захоплення аеродрому окупанти взяли в полон.
Олексій врятувався, вимушено перевіз свою сім’ю з гарячої точки в наші краї, і сам тут вже залишився. Наразі працює рятувальником у Володимирці.
З міркувань безпеки він поросив не називати його прізвище і не дозволив його фотографувати, однак погодився розповісти, як в перший день російські війська захопили Гостомельський аеропорт.
Олексій, 35 років, Буча, 14 років, працював рятувальником на Гостомельскому аеродромі
Десант росіян захопив аеродром і постріляв людей
Того дня, 24 лютого, була моя зміна, десь під обід раптом налетіли вертольоти, почався обстріл сусідньої військової частини, заводу, аеродрому, потім спустився десант окупантів – близько 100 чоловік.
У нас у всіх був шок. В аеропорту окрім рятувальників, перебувало ще кілька працівників, на аеродромі саме проводились ремонтні роботи славнозвісної «Мрії».
Наш начальник потрапив під обстріли, як згодом ми дізнались, він помер на місці, ще двоє колег були важко поранені.
Тіло начальника досі не знайшли...
Поки десант висаджувався, кілька наших пожежників встигло проскочити і врятуватись, я і ще 6 рятувальників – не встигли. Нашу пожежну частину, яка знаходилась прямо посеред аеродрому, захопили окупанти, а нас взяли в полон.
Нас одразу поклали всіх на землю обличчям до низу, у всіх забрали телефони, по частині почали проводити обшуки, мародерити. Якийсь час ми сиділи на вулиці. Згодом нас зачинили в кімнаті, просиділи там цілий день. Окупанти протягом дня угруповувались, зносили зброю, готувались до чогось. Вони знали, що рано чи пізно прийдуть наші військові.
Окупанти нам нічого не казали, мовчки робили свою справу. Ми намагались хоча б з’ясувати мету їхніх дій, але вони нічого не відповідали.
Тіло начальника не дали забрати
Вже ввечері нас перевезли в інший корпус. В цей момент ми помітили, що окупантів було вже дуже багато – по всій території.
Під час перевезення ми побачили розтрощену територію аеродрому, нашу розбиту пожежну машину, біля неї лежав начальник весь в крові. Ми дуже просили окупантів забрати його тіло із собою в автобус, яким нас перевозили, але нам не дозволили. До цього ми взагалі не знали, що його вбили. Були впевнені до останнього, що він встиг проскочити вдень, коли декілька людей встигло врятуватись.
Та коли побачили його тіло в калюжі крові, зрозуміли, що він вже мертвий. Можливо, якби ще одразу надали б йому першу медичну допомогу, то він міг би вижити. Але він день там пролежав, а калюжа крові була надто велика. На скільки мені відомо, тіло начальника досі ще там лежить (спілкувались в середині березня - авт.).
Окупанти планували нас тримати в заручниках. Після тривалих розмов і переговорів, зрештою, нас відпустили, давши нам на порятунок 5 хвилин.
Багато хто їздив на роботу на власних автівках, проте забрати ми їх не змогли. Я мав свіжу іномарку, вона так і лишилась там на аеродромі. Я проходив повз свою машину і не міг її забрати – не дозволили окупанти.
Мої рідні не знали, що я живий. Дружина мене вже «поховала»
Батьки живуть в Блиставиці біля аеродрому, це буквально за кілометр. Всі бачили, що відбувалось, як атакували аеродром. Тому мало вірили, що хтось міг врятуватись.
Нас, рятувальників, разом із резервом на той момент було близько 30 чоловік. Наразі всі виїхали: частину забрали в Київ, частина роз’їхалась по Україні із сім’ями.
Ми із сім’єю терміново виїхали під Бородянку. Я одразу став на облік в місцеву пожежну частину. Там сказали, що звернуться до мене за необхідності.
Через кілька днів почали бомбити й Бородянку і ми вирішили їхати далі вглиб відносно тихої України. Так ми опинились в Хиночах, мали тут знайомих.
Наразі став на облік в пожежну частину у Володимирці. Керівництво пішло мені назустріч і розробили мені зручний графік роботи, бо щодня їхати з Хиноч дуже важко через погану дорогу.
Тут тихо. Так, далеко від дому, але діти тепер не ховаються під ліжко, коли чують якийсь гуркіт. Ми віримо, що скоро повернемось в рідні краї. Тут у вас дуже хороші люди, помогли нам і житлом, і харчами, і одягом. Але додому хочеться.
Ми з дружиною живемо в Бучі, наші батьки – в Блиставиці. Ми не знаємо, що з нашим житлом, в Бучі наш будинок ніби як ще стоїть, хоч і понівечений. Але дуже хочемо повернутись. Це наша рідна земля...
Як вже відомо, на початку квітня українські війська звільнили окуповані населені пункти Київщини, зокрему і Бучу, в якій до війни проживав наш співбесідник.
Звірства російських фашистів, які вони чинили тут, поки перебували на цій території, шокували весь світ.
