Коли живеш в обіймах війни, починаєш переоцінювати саме життя. Цьогорічний День Матері – особливий, а тому і відзначатись українцями, мабуть, буде з обов’язково переоціненими почуттями. Адже світом ширяться не тільки жахи терору росії проти України, а й історії матерів, які часто ціною власного життя рятують своїх дітей і це інколи потрапляє в об’єктиви світової преси.
А що ж ті матері, які до всього ще й служать в лавах ЗСУ давно?
Володимирчанка Інга Безушко не з чужих слів знає про гіркий хліб військових, бо і сама його скуштувала
Зараз Інзі Станіславівні тридцять два роки і вона на службі у місцевому терцентрі комплектування – працює оператором мобілізаційного відділення.
– Я мала отримати юридичну освіту, та не судилось – почався Майдан, почалась війна на сході країни, мого друга дитинства мобілізували. Зрозуміла, що не можу просто сидіти без діла. У мене все почалось з волонтерства. А університет закінчила вже у 2021 році. Однак за фахом не працювала. Хто раз спробував волонтерство чи життя військового, вже його не полишає, – починає свою розповідь Інга.
Тоді разом з багатьма вже нині досить відомими волонтерами селища Інга взялась допомагати військовим, які захищали Україну від російської агресії в 2014 році. Вона стала ідейною натхненницею створення нинішнього, діючого з тих пір Волонтерського Центру. Першими ж «підшефними» були хлопці з батальйону «Горинь».
– Насті тоді було три роки. Я мала не раз виїзди і в зону АТО волонтером, а це завжди – кілька тижнів не вдома. Донька залишалась і з чоловіком, і з бабусею. Мені важко було піти на цей крок, але без нього я не могла, бо розуміла, що дію так в першу чергу заради безпечного і українського майбутнього своєї дитини, – каже військова.
Як жартує Інга – «той, хто волонтерить, через певний час «доволонтерюється» до служби в армії». Так сталось із нею.
Перший контракт підписала у 2017 році
В 2017 році Інга Безушко підписала контракт з «чотирнадцяткою» – 14 ОМБР імені князя Романа Великого, служила у складі окремого взводу снайперів. Рік прослужила там, потім її перевели в окрему розвідувальну групу. Служила і в Донецькій області, і в Луганській.
Підготовку проходила в Полтаві – чотири місяці за НАТівською системою, канадці і литовці проводили заняття. Зізнається, такий досвід став дуже корисним і не раз допоміг в роботі.
– За часів Радянського Союзу все робилось за папірцем. Через наявність бойових дій НАТівська система навчань максимально наближує учасників курсу до реальних умов. Раніше медицину викладали за совковим методом – як накласти джгут чи турнікет – і все. Зараз наші військові вивчають і перетягування на собі пораненого, і перенесення, і системи кровоспинення тощо. До речі, саморобні турнікети справді не завжди можуть бути ефективними, бо, як мінімум, можуть бути виготовлені з тканини, що пошкоджує шкіру, а кровотеча стає внутрішньою. Тому волонтерам краще скерувати свої зусилля на щось корисніше, – зауважує старший солдат Безушко.
Після базової військової і медичної підготовки вона поглиблено вивчала профіль майбутньої спеціальності.
– Тоді в 2017 році жінок ще не ставили на посади снайперів, кулеметників, ми всі були радіотелефоністи, радіотелеграфістами. Ми вивчали азбуку Морзе, новітнє обладнання зв’язку, – далі ділиться згадками Інга.
Коли вона вже прийшла в бригаду, жіночий ветеранський рух добився того, щоб жінок можна було ставити на військові посади.
Перша її посада – кулеметник взводу снайперів. Працювала і кулеметницею, і снайперкою.
– Ми виконували ту саму роботу, що і хлопці. Не було поняття – ти жінка, тобі легша робота. І ящики важкі носили, і на вихід йшли по 20 кілометрів. За що боролись, на те і напоролись, – сміється Інга, – жінки хотіли гендерної рівності – отримуйте сповна!
Війна – це все-таки чоловіча галузь, маскулінна інституція, і вона розрахована на фізичні навантаження, передбачені для чоловічих можливостей.
Жінкам-солдаткам ніхто поблажок не робить
Хотіла служити – не скигли, що тобі важко. Ніхто скидку не робить на те, що ти жінка і твій організм не розрахований на такі фізичні навантаження, розказує військова. Інга впоралась. І повагу від побратимів виборола.
– У мене був чудовий особовий склад у взводі, ми все дружньо робили. Там були знайомі ще з мого волонтерства. У нас склалось все дуже добре. Ми досі всі дружимо і постійно на зв’язку. В 27 років так сталось, що я виконувала обв’язки командира взводу. Чоловіки, а особливо ті, що мали більший, ніж у мене, бойовий досвід, дуже скептично спочатку ставились до цього. Але згодом ми порозумілись і я змогла довести, що гідна їхньої поваги, – про ставлення чоловіків до жінок у війську зауважує Інга.
Загалом, зізнається вона, жінці в цьому «котлі» важко, але посильно. Ставлення до жінки у війську змінилось після 2014-го року:
– Раніше навіть не дозволяти очолювати певні посади, в тому числі керівні, тепер ситуація потроху, але змінюється. Раніше не передбачалось державного забезпечення, підлаштованого під жінок. Тепер є, хоча воно в дефіциті. Здебільшого жінкам видають чоловічі комплекти одягу. Із взуттям трапляються проблеми – розмірна сітка дуже велика. У мене 37й розмір ноги, а в чоловіків ноги великі, жіноче військово-тактичне взуття отримати важко.
Для доньки мама військова була цілодобово онлайн
Коли Інга була на службі, вона не припиняла спілкуватись із донькою. А перша в її житті ротація відбулась через 7,5 місяців після початку контракту. Це перша така тривала розлука із донькою:
– Була одна відпустка в десять днів, я приїздила додому побачити донечку. Але ми завжди були на відеозв’язку, щодня. Я постійно замовляла через інтернет їй одяг, іграшки, відправляла посилки із смаколиками, навіть уроки вчили онлайн. Я намагалась робити все, щоб вона відчувала, що я завжди поруч і завжди її люблю, завжди її мама.
Доньці Інги, Анастасії, вже одинадцять років. Більшість із них Настя бачить свою маму у військовій формі.
– Доня дуже захоплюється малюванням, графічним дизайном. Любить, як і я, подорожувати. Про війну і ситуацію в країні, починаючи із 2014 року, вона від мене знає все, що хоче знати. Разом гуляємо, малюємо картини за номерами. Про визначення із спеціальністю говорити ще рано, але я бачу, що вона цікавиться військовим життям. І вже озвучила раз, що в майбутньому теж планує служити. Я не хотіла б їй такої долі, бо зазвичай не від спокійного життя жінка стає військовою. Але це буде її вибір, а я його підтримаю, навіть, якщо він би мені не сподобався, – без особливого ентузіазму каже жінка.
Мама, солдат, поетеса…
Інга відома для нас і як поетеса. Своїми віршами вона розказує про війну. Всі вони присвячені життю в гарячих точках, емоційним переживанням війни і самопошуку. Та, зізнається, вже тривалий час не пише. Навіть кілька років тому вийшла за допомогою бібліотеки її перша збірочка.
– Через останні події в країні у мене творча криза або, як я це називаю, – «емоційний параліч». Війна будь-яка це важко і страшно. Особливо тепер – жорстока, з нелюдським болем. Нема жодних планів. Треба дочекатись перемоги, а потім будувати плани на майбутнє. Поки що всі плани скеровані на те, щоб бути корисною своїй країні.
Про зміну життєвих орієнтирів і зайнятості – не думає. Зауважує: хто вже раз служив, дороги назад нема, ти вже із цим звикаєшся і це, напевно, вже на все життя.
Має нагороди – медалі, ордени, відзнаки і…уламки
З нею вже «живуть» два осколки – в оці та нозі. Але вона жартує, що має свій метал про всяк випадок.
А наостанок розмови каже:
– Хочеться нагадати, що війна триває і багато наших людей гине в боротьбі за Україну. В тилу люди трохи розслабились. Треба докладати максимум зусиль, щоб перемогти. Цінуйте і любіть своїх близьких і рідних. Бережіть їх. Якщо у вас є можливість стати на захист країни, долучайтесь!
---
Інга Безушко, військовослужбовиця Збройних Сил України за всі роки волонтерської діяльності та військової служби має десятки відзнак різного рівня: Президентську медаль, орден «Учасник АТО», орден «За волонтерську діяльність», медалі «Воєнна розвідка України», «За службу державі», патріаршу медаль «За жертовність і любов до України», «За гуманітарну участь в АТО», «Патріотка України», «Берегиня України», «За волонтерську діяльність, за підтримку і допомогу», номерний знак Народної Пошани «До 30-річчя Незалежності», почесний знак США «Central Іntelligence Agenci», пачки грамот, подяк, подячних листів.
Та найбільшою відзнакою вважає Божий захист і любов рідної доні та коханого чоловіка Сашка. Бо ж дівчатка – такі дівчатка, хоч і воєнні!
