Війна міняє усталений спосіб життя. Але дає досвід, хоч і сумний. Як літні люди опановують себе і справляються з вимушеним переїздом? Війна і особистості - тема* у матеріалі.
Станіслав Малявко – 76-річний переселенець із Слов’янська, відомий в своєму місті читець і поет, переможець змагань з настільного тенісу, шахів, досвідчений тренер – в осінь свого життя й не здогадувався, що доведеться рятуватися від «спасіння», яке несе «рускіймір».
За його плечима – успішні учні і кандидати в майстри спорту з настільного тенісу, не одна керівна посада, не один рік керування найбільшою в Україні автобазою, що років 30 тому могла перевозити до 10 тонн вантажу щодня.
- А народився я в Харкові. І все своє дитинство там провів. Батько був росіянином, брав участь у Другій світовій, у Фінській війні, за все життя не зміг сказати ні одного українського слова. А мама була принципово україномовна. Родина по маминій лінії була ой співоча. Співали всі, та ще й як співали! Заслухатись можна було. І мені той дар перейшов у спадок.
В дитинстві був шибеником
З посмішкою додає: з друзями хитрували заради солодкої води і смаколиків.
- Бувало, підемо з другом на місцевий базар, я затягну таку щемлииииву пісню про солдата, а друг із шапкою ходив безневинні очі робив та збирав мідяки. Одного разу те вгледіла моя бабуся. Ох і дала мені прочухана! «Ах ти ж паразит, - казала, - у тебе прадід був козацьким сотником, дворянином, і ти таке собі дозволяєш!». Друг встиг втекти, але здалека показав мені догори піднятий палець – я зрозумів, що він встиг назбирати грошей і отже, на морозиво вистачить. Ми були дітьми, щасливими і безтурботними…
-А як ви опинились у Слов’янську?
- Я закінчив автодороджний технікум, довгі роки працював у Харківській області в Сахновщині. Дружина родом зі Слов’янська. Через сімейні обставини довелось туди переїхати. Ось так я там і опинився. Ким тільки не працював по життю – слюсарем, шофером, механіком, інженером, проектантом, начальником цеху, директором.
До 2001 року очолював автопідприємство, колектив – до 700 чоловік. Спецавтобаза, агропромисловий комплекс був тоді найпотужнішим в Україні. За радянських часів і в партії був, в райкомі партії працював, хоч зараз про це не модно казати, але, здається, я нічого поганого не зробив. Допомагав всім, кому міг, та й по совісті працював. Можливо, це мене і згубило. Бо треба було красти, зараз би вже заможною людиною був. Але я так не вмів. Тому і мав би доживати свій вік в квартирі в п’ятиповерхівці, якби не війна. А тепер завдяки російським нелюдам і її можу втратити.
- Розкажіть про Слов’янськ, яке це місто?
- Це гарне місто, місто працьовитих людей. Розвинена інфраструктура, край промисловості і видатних діячів, цілого ряду майстрів народної творчості. Край роботяг. Менталітет трудяг своєрідний. Край шахтарів і людей важкої грубої небезпечної роботи. Це загартовує металевий характер, тому люди на перший погляд можуть здаватись похмурими, мовчазними. Це пояснюється особливостями важкої роботи в цих краях. Від того виходить і манера спілкування. На Донбасі чоловікам не до «сюсю-мусю», вони брутальні матьорі чолов’яги. Зате важко робити можуть. Але і красти теж. Часто згадую вислів Губермана: скільки в держави не кради, а свого все одно не повернеш. Я довго звикав до цього міста, але зрештою полюбив з усіма його особливостями.
Міський голова Слов'янська зустрівся з ветеранами спорту
- А яким був цей край останніх десять років?
- Я народився в Харкові, закінчив україномовну школу, багато було україномовних людей. Молодь була неймовірно красива, спортивна, підтягнута. На пляж на Дворічанщині вийти – людьми милуватись, Голлівуд відпочиває. Тоді була дуже розвинена культура спорту, маса різноманітних гуртків для дітей і дорослих. В якийсь час стало популярним кіно «Геній дзюдо», там персонажі по стінах бігали і всякі неймовірні трюки показували. Так наші місцеві хлопці ще до фільму таке вміли робити запросто. На жаль, чи не половина тієї молоді згубила горілка. Стосовно мови – зараз край зросійщений. Такої кількості всього російського за моєї молодості в цих краях не було.
В 2014му році, коли почалась війна на Донбасі за підтримки і участі росії, Слов’янськ теж почав потерпати. Так, траплялись люди з іконами, які чекали зустріти Гіркіна і його прибічників, поліція здалася і перейшла на бік окупантів. Але після того, як сепаратистів виперли за межі міста, люди стали більш проукраїнські, багато різних колективів і гуртків, які підтримують і своєю творчістю популяризують українську культуру. Саме населення – проукраїнське.
Звісно, не без того зараз, що серед своїх знаходяться зрадники, наводчики, але в абсолютній більшості наше стотисячне місто стало після 2014го року проукраїнським. Зараз через повномасштабний наступ росії зі 100 тисяч населення в місті лишилось до двадцяти тисяч.
пан Станіслав разом зі своєю дружиною Галиною зараз проживають у колегіумівському гуртожитку у Володимирці
- Як склалась Ваша історія евакуації?
- В 2014му році, коли все починалось, я з родиною був в гостях у нашого друга. В цей момент в будинок влучив снаряд. В якийсь момент я закрив рефлекторно очі. Відкриваю – дружини нема, доньки нема, я весь в товстому шарі пилу, збоку лежить зять. Я зблід від жаху. Почав кликати своїх дівчат, і на щастя, я їх почув, виявилось, що їх присипало уламками стін і стелі. Ми із зятем почали відкопувати і рятувати їх. Дружині пошкодило сильно обличчя, а надто – око. Донька була тоді на 6му місяці вагітності, пощастило, що животик не вдарило. Згодом народила здорову доньку, нашу прекрасну онучку, зіроньку нашу, яка вона красива, розумна, ми всі її дуже любимо.
Після того жахливого влучання снаряду нам всім ніби щось сталось. Це страх, який із нами лишився вже назавжди. Тому коли у лютому 2022го року все почалось заново, ми зрозуміли, що більше там лишатись не зможемо. За 50 кілометрів від нас – Ізюм. Все пекло, що там робилось і робиться, ми дуже добре чули. Стрес наростав і ми прийняли рішення виїхати. Донька із онукою поїхали в Італію до нашої старшої донечки, ми опинились тут у вас.
- Ви знаєте, що зараз із Вашим будинком?
- Нещодавно під нашу п’ятиповерхівку прилетіла касетна бомба. Будинок цілий, касети розгубились по дорозі, саму бомбу ніби підбили. Якби вона зірвалась, окрім фундаменту нічого б і не лишилось, спеціалісти так кажуть.
Поки будинок стоїть. Але я думаю, що, на жаль, це не на довго. Ми живемо в тому районі міста, через який все летить від рашистів. Те, що вони знищать дім, –справа часу. Як це не боляче казати. Наш військові – справжні титани. Боронять і стоять до останнього. Це справжнє пекло – те, через що вони проходять там, в гарячих точках.
- А що тут, у нас. Як Вам живеться на чужині?
- Ми дуже вдячні місцевим людям, а особливо директору і адміністрації вашого місцевого ліцею – справді дбають про переселенців, допомагають всім, чим можуть. Закупили ортопедичні матраци, роблять все, щоб нам було тут зручно. Люди тут у вас ментально інші – більш щирі, привітніші. Ніколи й подумати не міг, що на 75-му році життя буду отак «мандрувати». У ваших краях люди живуть заможніше. У нас там теж добре, але тут, видно, добротно. Помітно це і по будинках, і по техніці, що в дворах і біля двору. Молодці, видно, що роботящі і господарі. От на Харківщині ментально люди схожі до ваших – такі ж привітні, щирі, усміхнені, добрі.
Пан Станіслав попросив гітару. Очі погано бачать, та руки справно порають струни. Видно, що там, в душі, щось щемить. Пояснює – кілька місяців вже не співав – через війну ніби все заніміло всередині.
На яких піснях Ви виросли?
- І на українських, і на російських – хіба можна було пройти повз пісні, наприклад, Магомаєва? А українського тоді, раніше, було більше однозначно. Раніше вишиванку вдягали, бо це було невід’ємною частиною твого існування, а зараз – щоб показати, що ти патріот і в одній кишені один прапор, в іншій – інший. Політика велась неправильно по відношенню до української ідентичності. І ворог цим скористався і цьому ж і сприяв.
- Зараз які пісні співаєте?
- Дуже люблю творчість Івасюка, Хурсенка, а останні роки зачаровуюсь піснями Зінкевича, слухаю і розумію – кожна його пісня – це спектакль, щирий спектакль, уривок життя із надзвичайно глибоким змістом.
Слухаю авторську пісню у виконанні пана Станіслава, і розумію: переді мною – ціла епоха. Душевний голос, щире українство. Чому ми збились з правильного шляху. Десь повернули не туди. А тепер найкращі люди нації гинуть, щоб вкотре відстояти право бути.
*Матеріал створено в рамках грантової діяльності ТОВ «Володимирецький вісник». Проєкт «Регіональний ЗМІ «Володимирецький вісник»: локальна редакція - міст між владою та людьми» став можливим за фінансової підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу (УАМБ) «Підвищення ефективності місцевих медіа та збільшення їхньої ролі в громадах»», який реалізовується за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
