Малі історії великої біди. Історія дванадцята: син-янгол, навіки – солдат України
Дев’ятий рік агресія росіян забирає життя українських синів, доньок, батьків, братів, дідусів. І як цю війну не називай – АТО, ООС чи агресія, факт один – українці навіки запам’ятають підступність рашиста, «доброго сусіда». Запам’ятають навічно і кожне ім’я загиблого захисника. Підтримувати живих, вшановувати загиблих – наше завдання сьогодні.
У родині Світлани Басик з Антонівки, Вараського району, семеро дітей. Важко було фактично самій їх виховувати і ростити, але діти виросли усі працелюбні, щирі і дружні. Цю поліську родину, її синів, не оминула війна з росіянами – військовими ЗСУ стали двоє старших синів Василь та Андрій.
Родина Басиків
Але у родину прийшло горе – Андрій Басик загинув 25 липня 2022 року в боях за незалежність України біля села Білогірка на Харківщині.
Про сина-захисника розказала Світлана Василівна Басик, мати загиблого. Їй 57 років, але вже похоронила одного сина, Андрія, і побивається за старшим – пораненим у боях, Василем.
У січні 2022 року Андрію Басику виповнилось 27 років. А 17 березня його призвали місцевим терцентром на військову службу по мобілізації. Солдат з Антонівки бачив смерть побратимів-земляків. На його очах загинув Сергій Лінник з Волині, через невеликий час – Сергій Кравець з Рафалівки. У тому ж обстрілі загинув і Андрій Басик. Андрій ще пробував урятувати Сергія Кравця, але наступний «прихід» став для солдата фатальним.
Після артпідготовки військові підрозділу мали захопити позиції, щоб дати можливість вийти своїм побратимам з оточення, але йшли вони тільки зі стрілецькою зброєю, а обстріляли їх з мінометів.
Багато було контужених хлопців у тому бою, були й загиблі, але все ж потім відтіснили росіян і вивели побратимів. Та той бій для Андрія Басика став останнім.
Фото з архіву родини Басиків.
Про це мамі, Світлані Василівні, згодом розказали побратими сина. 31 липня Андрій Басик повернувся додому у домовині, під синьо-жовтим стягом. Хоронили воїна з військовими почестями за участі військового священника, капелана, військових, під салют та Славень. І ще один прапор на кладовищі села Антонівка.
Про біду родини Басиків повідомив поранений побратим Андрія з госпіталю, зателефонував зятеві – Юрі. Потім вже дівчата йому дзвонили, і дізнавались деталі. Аня дуже тяжко переживала втрату, бо була сильно прив’язана до свого старшого брата. Люда працювала медсестрою, більш витриваліша і емоційно врівноваженіша.
Першою про смерть Андрія дізналася менша донька Аня
Мешкає нині пані Світлана у Вараші. Там живе і працює. Вже десь за тиждень перед загибеллю Андрійка Світлана Василівна чомусь ніяк не могла заснути ночами. Про смерть сина Світлана дізналася аж у четвер, 28 липня. У штабі військової частини мали достовірну інформацію ще у понеділок. Побратими Андрія зателефонували спершу Саші Басику. Коли маму у її тривожному стані правдами-неправдами витягнули діти на концерт у місто, тоді вже про загибель сина всі діти знали.
– У той страшний день ми у Вараші пішли на концерт. Іванка, доня, пішла в магазин, а мені сказала почекати на лавці. По закінченні концерту до мене зателефонував син Саша і питає – мам, Ви дома? Відповідаю, що ні, надворі. А він так – біля Вас валер’янка є? Ні, кажу. І тоді він зразу – Андрійко загинув. Я почала кричати і плакати. До лавки я вже не дійшла, подзвонила доньці. Вона прибігла, впала на коліна і кричить. Всі дивляться. А до того якось мені приснився сон, в якому я кличу покійну жінку мого рідного брата, своячку, а вона – тобі ще рано. То я і пішла від неї у тому сні, – плаче, розказуючи про материнське горе, Світлана Василівна.
Світлана того дня була моєю гостею – воєнні теми бувають спільними. Напроти мене, за столом, на відстані руки, сиділа і плакала жінка. Кухоль чаю її рукам був, як якась опора. Весь час бракувало серветок – сльози текли ручаєм, хоч вона, видно, намагалась триматись мужньо. Розпитую про Андрійка – якою дитиною ріс?
Кухар і заядлий футболіст – таким був Андрій
Він був м’якосердий, слухняний, покірний. Андрій дуже любив готувати ще змалку, і вивчився на кухара в Київському Національному університеті харчових технологій, але за фахом не працював. Усе міг готувати, і ще й брата свого прогодувати. І голубці, і котлети, і борщ у нього були смачними. Ще дитиною він допомагав мамі на кухні і розповідав їй свої казки. У тих казках всі були щасливі і багаті.
– Підлітком Андрій захоплювався ще й футболом. Бувало, допомагав мені пасти корови і втомлювався. Але, як тільки ввечері почує стукіт м’яча – вже його дома не має. У мене семеро діток – Ірина, Вася, Саша, Люда, Андрій, Аня, Іванка. Вони завжди живуть дружно, підтримують один одного. З чоловіком я розлучена вже п’ятнадцять років. На похоронах він був, але як чужа людина, бо діти, фактично, виросли без батька.
Два сини у матері – захисники
Андрія мобілізували сімнадцятого лютого, бо до того, у 2015 році, він служив на строковій службі. Василь був мобілізований четвертого квітня. Проте, закон в Україні такий, що й інших дітей з однієї сім’ї не заборонено мобілізовувати у воєнний час. Тож, згодом, ще й Саші, меншенькому, дали повістку. Він тоді був на роботі в Львові. Зразу ж кинув роботу, приїхав у терцентр.
– Я у той день була в Вараші, а Саша телефонує і каже, що їде в Володимирець у воєнкомат. Я кажу, що скоро теж там буду. Але йому дали відстрочку. Може то тому, що там дізнались, що у мене вже двоє синів в армії і один загинув? Може тому сказали, що не візьмуть? – чи то питає, чи то стверджує заплакана жінка.
Мати загиблого воїна розказує, що, коли отримав повістку Андрій, то був спокійний і казав: «Як не ми, то хто? Що, будем сидіти у хаті і ждати, поки сюди прийдуть?» І ніяким чином не намагався ухилитись від служби. До мами Андрій часто телефонував:
– Все добре, казав щоразу. А, бувало, приїжджав додому. Спочатку був на Тучинському полігоні три тижні, потім з квітня по червень – у Житомирі. Служив у 46-му ДШБ. Мені було важко його відпускати, було передчуття втрати. Васю було спокійніше відпускати, навіть після похорон Андрія. Пам’ятаю проводи Андрія. Це було на початку липня, він приїхав додому, зайшов до друзів на каву, а тоді додому. Дав свою форму попрати, тож я її розвісила у хаті. Раптом о третій ночі Андрійко прокидається, вдягає ще вологу форму, і каже, що йому пора, викликають. Я й не встигла попрощатися, і їсти наготувати. У Рівне його завіз Саша, там Андрія чекав побратим, який, на жаль, потім теж загинув. Їх відправили на Херсонщину, як і Васю. Василько був за 50 кілометрів від Андрія, але брати так і не мали згоди побачитись, – мужньо розказує жінка про синів-захисників.
Василь Басик про смерть брата Андрія дізнався на другий день, раніше від матері, будучи на бойових позиціях . Йому повідомили Андрієві побратими. Загинув Андрій 25 липня, але повідомили про це Василю наступного дня і сказали, що це ще не точно. Тому він і не телефонував додому. А за тиждень до цього і Василь дзвонив сестрі Ані та сказав, що скине все накопичене у мобільному на її телефон, бо у них жорстокі бойові виїзди – полон теж міг бути.
Фото з архіву родини Басиків.
У Андрія Басика позивний був «Каспер». Про нього згадують, що завжди був усміхнений, щирий, готовий допомогти. Мама каже, що і дівчина була у Андрія, хоч і не допитувалась у нього – чекала, що сам познайомить з коханою.
Сни і відчуття підказували про якесь лихо
Світлана пригадує і розказує кілька історій, що передували загибелі сина. Вона пригадала смерть своєї матері у 2016 році. Тоді їй виповнилось 84 роки. Вона жила в Городці і одного разу вирішили Світлана з Андрієм відвідати її.
– Ми довго говорили про всяке, а на прощання бабуся сказала – вже я тебе живим не побачу, онучку. Андрій плакав від її слів, але так і сталось. Командир не відпустив його на похорон, хоча він мав дозвіл поїхати. А ще був дивний сон. Мені приснилось, що сідаю на поїзд в Антонівці і їду в Київ, погостювати в доньок Ані і Люди. Одна з них проживає в Броварах, інша – в Бучі. І раптом я згадую, що забула паспорт і кажу до військових хлопців у купе, що вийду в Сарнах, а ви їдьте далі, я згодом вас наздожену. А ті хлопці сказали, сміючись, щоб не доганяла, бо дають вони мені 75 років, а може й більше. Я їх все впізнавала, хто вони. На Андрієвих друзів не схожі, але чому ж вони такий мені вік дали? Не знаю, – Світлана дивиться на дощ за вікном, а її очі виливають сльози ще густіше.
Василя Басика, тридцятитрирічного солдата 53-ї ОМПБ 26 жовтня увечері під час обстрілу поранили – дрібні уламки попали у голову та тіло. Госпіталь у Бахмуті, потім Дніпро, операції у Хмельницькому, чотири дні додому і знов у бойову частину. Нейрохірурги не змогли дістати з мозку один з уламків – надто небезпечна зона. Але боєць придатний до служби – зазначено у виписці.
Перед пораненням Василя наснився сон Світлані:
– Я йду з центру Антонівки, а у дворі нашому стоїть Андрій у своїй чорній куртці і джинсах, так як ходив зазвичай. Я до нього – привіт, синулька! Що там у тебе? Він посміхнувся, і каже – привіт, мамуля! Все добре. В ту ж ніч сниться, що він вертається до двору. Я йому – ти щось забувся? А він у відповідь – так, мамулька, забув сказати, щоб не переживали за Васю, бо він скоро повернеться, і Ви ще будете глядіти його дітей. Я прокинулася. Андрій двічі приснився за одну ніч, – розказує Світлана Василівна.
Млин війни перемелює людей і долі
Матері нині Василь вже рідше дзвонить, а сестрам – частіше. Бо і зв’язок поганий, і розказати втішного нема що.
– Василько знає, що я не втримаюсь і почну плакати, і хвилюватись. Доньки передають мені вже інформацію. Коли він був ще у Львові, то було спокійніше, а вже як пішов на передову, то я дуже хвилююсь. Буває, на зв’язок не виходить, то стараємось залучити місцевих волонтерів і розвідку, щоб дізнатися що трапилося. Так само було і з Андрійком – кілька днів не виходив на зв’язок. Я зверталась вже до всіх – до комісара району, до медиків, до військових і волонтерів, до Міноборони, щоб перевели Василя після загибелі Андрія у безпечнішу частину. Але нема такого закону, щоб після загибелі члена сім’ї у боях іншого звільняли чи переводили. Хіба ж то добре? Я ж мати – синами розкидатись я не можу! – у розпачі схлипує Світлана Басик.
Разом з речами загиблого сина Андрія віддали мамі і облитий кров’ю малюнок – він лежав у кишені кітеля. Козак чубатий з шаблею, намальований олівцем, дитячою рукою. То був подарунок Аніної чотирьохрічної доньки – племінниці Андрія Басика. Він її дуже любив. Аня, сестра, розказує про Андрія так:
Малюнок, що був у речах Андрія. Фото з архіву родини Басиків.
– Щоб розказати про братика Андрія, потрібно розповідати про все своє життя. Але, одне я можу сказати – він найкращий брат, син і дядько! Андрій – це той брат, якому можна розповісти все на світі, якщо потрібно попросити допомоги чи поради і він ніколи не відмовляв, завжди був поруч. Ми виросли з ним разом, він завжди допомагав, підтримував мене в дитинстві і в дорослому житті. Після мобілізації до армії бували моменти, коли він дзвонив і казав: достали всі, просто давай поговоримо, щоб я відволікся. Ми могли годинами говорити ні про що і про все на світі. Якщо озирнутися в минуле, то всі мої спогади зв’язані з ним і тому розповідати про нього можна дуже довго, – ділиться Аня споминами про брата у телефонній розмові.
Прийняти його загибель великій родині Басиків дуже тяжко. Всі досі ще сподіваються на диво, що їх Андрійко-солдатик, як каже мала племінниця, повернеться додому. Проте, дитя знає, що у неї тепер десь серед білих хмаринок є дядько Янгол, який її оберігає.
Післямова
Коли вже матеріал був готовий до друку, у соцмережах укотре Світлана Василівна Басик вилила крик душі Матері: «Ось така правда – я мама двох синів, яких призвали по мобілізації. Вони пішли захищати Вітчизну. Але менший син Андрійко загинув. Йому було тільки 27, а старший вже поранений. Пробувши три тижні у лікарні Хмельницького, поїхав у частину і його після поранення зразу відправляють на передову. Не долікувався, не відпочив, не побачив сім’ю, яка за ним дуже скучила. І їх знову туди в бої. Коли ж буде закон, якщо в сім’ї загинув син, то другого – відправити можуть у глибокий тил. Благаю, допоможіть повернути Василька ближче додому!»
Звернулась мама і до адвокатів - як так, що з неоперабельним уламком у головному мозку солдат визнаний придатним для служби та повернувся у бойову частину...
Закону такого і справді нема, – чимало часу присвятила я вивченню цієї теми. Але ж він давно на часі. То може парламентарі дослухаються до сотень родин, де воюють по двоє-троє чоловіків і жінок з однієї родини? Знову ж – і їх комусь треба міняти. Війна ж бо одна на всіх.
---
Кожна загибла людина у війні Росії проти України – це втрата для усіх нас. Володимирець.Сity спільно з Меморіал: вбиті росією у загальнонаціональну хвилину мовчання вшановує цивільних жертв та загиблих військових. Не забудемо жодне ім'я! Долучіться до збору даних – розкажіть про загиблих рідних та близьких, заповнивши форму:
Для загиблих військових: https://forms.gle/gx6rCHNBCnSbPdXM6
Для цивільних жертв: https://forms.gle/dR3P4EUWd2VVbM7Q6
Ми публікуємо у газеті "Володимирецький вісник" історії Героїв-земляків. Приєднуйтесь до нас! Передплачуйте газету!
