Закінчується надскладний рік. Рік опору російському окупанту. У Вараші ще з 25 лютого відкрився волонтерський центр – «Кординаційний гуманітарний штаб». Його створено розпорядженням міського голови Олександра Мензула від першого березня. Але активісти почали працювати ще на другий день агресії.
Як розпочали свою роботу патріоти Вараша? З чим приходять люди? Про це розповіли учасники команди та відвідувачі волонтерського центру.
Що було на перших порах?
Спочатку все збирали у залі міськради, далі перейшли у Палац РАЕС, врешті знайшли зручне для доступу приміщення у навчальному закладі. З кожним днем центр розростався людьми і переліком необхідних переселенцям речей. Ініціаторам його створення виступила міська рада, першими організаторами і його громадськими волонтерами стали працівники структурних підрозділів міськради – держслужбовці, освітяни, культура, соцпрацівники.
Олена Данілко, волонтерка, логістка центру з перших днів агресії, начальниця відділу ведення державного реєстру виборців Вараської міськради розказала про старт активностей у Вараші.
– Жителі місті самі почали зносити речі першої необхідності, провізію, медикаменти. Також військові, що стали на захист нашого міста мали потребу в теплому одязі, взутті, продуктах харчування. До шостого березня волонтерський центр базувався у Виконавчому комітеті міськради. У штаб люди зносили речі першої необхідності, долучалися до формування тероборони, облаштовували блокпости. Коли ми побачили, що наше приміщення замале, щоб вміщати всі зібрані речі, керівництво РАЕС запропонувало нам облаштувати свій штаб в Палаці культури. Зібрану допомогу ми сортуємо по категоріях: одяг, взуття, продукти харчування, медикаменти. Пізніше ми почали складати пакети допомоги для наших військових.
Багато вже є інформації про діяльність волонтерів Вараша. Сьогодні – це десятки досвідчених логістів, водіїв, підприємців, майстрів, соцпрацівників. А як було тоді. На перших порах? Волонтерським штабом ви збираєте дороговартісну допомогу: автомобілі, спорядження, аптечки. Як у цьому плані працюєте і звідки отримуєте цей вантаж?
– Для цього ми вдаємося до різних засобів і методів. Наприклад, працівники Вараської міської ради і волонтерського штабу складали неодноразово свій одноденний заробіток і купували необхідні речі. Також за ініціативи нашого волонтерського центру були організовані благодійні ярмарки, аукціони, на яких збирали десятки. Сотні тисяч гривень. Організовували благодійну виставу, зібрані кошти були витрачені на придбання реанімобіля для ЗСУ. Після кожного проведеного заходу і придбання ми складаємо звіт.
Чи співпрацюєте ви з іншими базами і центрами, волонтерами, ветеранськими спілками?
– Так, співпрацюємо. Нещодавно до нас зверталися представники Спілки Афганців з проханням допомогти довантажити автомобіль, який відправлявся на Схід, ми долучилися і надали необхідні речі. Також якщо маємо потребу в автомобілі, я безпосередньо звертаюсь до людей, які займаються покупкою машин з-за кордону. Також не можу не згадати про людей, жителів міста, які добровільно скидають великі суми грошей на допомогу. Разом ми сила, як кажуть з кожного по копійці – бідному сорочка, а ЗСУ – засоби безпеки і зброя.
Як працює центр?
Наталія Ярута, волонтерка, логістка центру з перших днів агресії, головна спеціалістка відділу ведення державного реєстру виборців Вараської міськради розказала, хто працює у волонтерському центрі?
– Наші працівники – це люди які за покликом серця добровільно допомагали, жертвували своїм вільним часом, моніторили ситуацію, обдзвонювали підприємців, збирали допомогу, і направляли її туди, де є потреба.
Хто найчастіше звертається з проханням, скільки в середньому людей приймаєте щоденно?
– У середньому щоденно до нас звертається до десяти осіб. Найчастіше – це внутрішньо переміщені особи. Зазвичай вони потребують одяг, засоби гігієни. Для дітей ми надаємо підгузники, коляски, візочки, ходунці і візочки. Дуже багато допомоги надходило з-за кордону, і що дуже дивно, багато вантажу – це корм для тварин. Маже кожна переміщена особа привезла із собою домашнього улюбленця. Графік роботи і потреби нашого штабу ми публікуємо на сайті Вараської міської ради. Кожного сезону ми збираємо необхідні речі, і відправляємо на фронт для наших воїнів.
Чи змінилось навантаження в роботі на початку повномасштабної війни і зараз?
– Так, звісно. У перші дні війни в місто приїхало багато внутрішньо переміщених осіб звертались до нас з проханням отримати найнеобхідніше, знайти житло. Був великий попит на побутові речі, матраци, чайники, плити, мікрохвилі. Якщо ми відправляємо допомогу на фронт, то зазвичай самі волонтери звертаються або ж ми моніторимо ситуацію, і таким чином формуємо допомогу.
Як для Вас розпочався день 24 лютого? Що відчували?
– Продзвенів будильник, хоча більше прокинулась від жахливих новин. Зателефонували сину, сказали вертатись додому з Києва.
Священники працюють з віськовими
Йосип Шарко, священник ПЦУ, настоятель Свято-Софіївського храму Вараша
Отче Йосипе, які існують християнські і релігійні правила, які в практикуєте, коли відправляєте військових? Яка ваша місія у волонтерському штабі?
– Перш за все, як священник і наша церква благословляє і молиться за волонтерів, за військових. Цього навчає наша віра, світогляд і мораль, разом з тим намагаємо надавати матеріальну допомогу. Я співпрацюю зі всіма, не ділю обов’язків і не змагаюсь за похвалу. Кожен священник має свій підрозділ чи бригаду, де працює з військовими, або ж так само ми працюємо з внутрішньо переміщеними особами. Наприклад, сьогодні я звернувся до волонтерів центру з проханням допомогти доукомплектувати машини допомоги на Бахмут. Вони з радістю погодилися. І також вже не перший раз прошу допомоги в складанні продуктових пакетів для цивільного населення в деокупованих територіях.
Куди зараз найбільше відправляєте? Що відчувають люди?
– Зараз найбільше веземо військовим на фронт, а навесні привозили на Київщину і Житомирщину. Старалися привозити в церкву, а тоді вже громада сама розділяла вантаж, відповідно до потреб громадян. Люди відчувають радість, впевненість, гордість, сліз горя не бачив, хіба що сльози радості. Ми одна родина, і відчуваємо це.
Доводилося з дому виносити якісь речі для поповнення пакунків допомоги? Як діти вдома реагували на ваші поїздки?
– Так, але завжди радію такій можливості поділитися. Це наприклад з продуктів цукор, олія, борошно, сіль. Більше жертвували фінансами, бо купували на них необхідне. До повномасштабного вторгнення я був капеланом біля Маріуполя, то в той час болісно реагували на мою відсутність. Зараз з радістю допомагають, і гордяться. Так само і для дружини це самопожертва, бо частина обов’язків, які я виконував лягли на її плечі.
Як наші військові реагують на дитячі малюнки, сувеніри? Вони цього потребують чи це зайвий багаж? Чи є ще зараз потреба в допомозі?
– Будемо відверті, наші військові не голодують. Хай там не все таке смачне і вишукане, але все це вони мають. Найбільше їм не вистачає того сімейного затишку, тому такі малюнки по-особливому гріють їхні душі. Наші хлопці цим дуже дорожать. Та, звісно, війна, на жаль, ще триває. А на війні ви самі розумієте, буває відправляємо когось на передову, допомагаємо зайти обмундирування і ще дорогі і особисті речі першої необхідності, а через днів 2-3 він телефонує і каже, що все розбите і поломане. Тому, для перемоги постійно треба допомагати.
Що Ви скажете за військовий чин поховання? Він важливий?
– Коли ми ховаємо військового, то звемо його Героєм, який загинув заради нашої перемоги, щоб Україна була вільна. Воїни роблять подвиги, власною кров’ю захищають кожен клаптик України. Щодо військового чину поховання – звичайно, важливий. Для священників, капеланів важливо весь час бути з родиною загиблого підтримувати, супроводити у тяжкі хвилини і словами, і своєю присутністю, співчуттям, співстражданням. Тоді люди відчувають, що ми допомагаємо нести їхній тягар.
Чудові люди
Ксенія Будь, волонтерка, 38 років, депутатка Вараської міськради, головна спеціалістка управління економіки міськради
– До нас звернулася жінка з сином 6-7 років. Вони втікали від бойових дій, і взагалі не мали ні житла, ні їжі, не знали де зайти необхідне в новому місті. Вона підійшла до волонтерського центру, і прочитала напис на вивісці «Територія обіймів». Це її емоційно пройняло, а наші працівниці, побачивши це, підійшли, обійняли її, розпитали потреби і надали тимчасовий притулок. І що найбільше мене вразило, що коли ми хотіли пригостити цього хлопчика цукеркою чи бутербродом, він відмовлявся брати. Казав, що інші потребують цього більше. Просто важко уявити, що пережила ця дитина, яка в неї переоцінка цінностей.
А ще старенький чоловік, йому 87 років, колишній працівник РАЕс, до слова, з перших працівників-будівничих В’ячеслав Найдьонов приніс 35 тисяч гривень своїх заощаджень. Він скурпульозно допитувався, куди ми їх направимо. А нещодавно знов приніс десять тисяч. У нас чудові люди!
Діана Кічан, родом з Володимирця, але живе у Вараші вже декілька років.
– Я привезла допомогу у волонтерський штаб. Це дитячі речі для малят до року у хорошому стані. Я дуже переймаюсь долею кожної мами і дитини, хто опинився під обстрілами. І, не дай Боже, в окупації.
Наталія Креч, підприємиця, 44 роки.
– Я добровільно погодилась допомагати людям і працювати в центрі, підбираю речі, вислуховую, надаю допомогу.
У нас речі посортовані. На які речі найбільший попит і хто їх приносить? Дитячі, для малюків, чоловічі, жіночі, одяг, взяття, медикаменти, провізія, засоби гігієни. Найбільше люди питають за постіль і одяг. Найбільше речей приносять містяни і ще великі вантажі допомоги з-за кордону.
Історії людей, яких прихистило місто
Олена Миколаївна, 68 років уродженка Полиць та Оксана Трохимівна із Миколаївщини, село Українка, близько 30 кілометрів від обласного центру розказали свою історію евакуації.
Їх будинок вцілів, хоча пошкоджений дах і паркан. А у дочки пані Олени згоріла хата, на місці лишились тільки стіни. Кухня літня теж розбита вщент від ударної хвилі.
– Діти наші виїхали раніше. Потім в нашому регіоні відбувалися сильні бої і ми вирішили поїхати в Миколаїв. Там, виявляється, не було ні води, ні світла, і газ не вмикали. Ми жили на восьмому поверсі і постійно доводилось носити воду. Тож ми повернулись назад у своє житло, проте ситуація там що не день то погіршувалась, тому ми вирішили виїхати на західну Україну. Я родом звідси, тож фактично вернулась на свою батьківщину. Мої рідні живуть у Полицях. Спочатку пожили-погостювали три місяці у батьківській хаті, там зараз моя сестра живе. Хатинка невеличка, тісно, тому вирішили шукати власне житло. Як тільки про ті події подумаю, відразу хочеться плакати. Сьогодні ми прийшли взяли постіль, посуд, одяг, взуття. Думаю, що нам тут доведеться зимувати.
Жінки потребували всього, бо виїжджали з невеличкими пакунками і взяли лише найнеобхідніше та теплі речі. Все ж надіються, що найближчим часом вернуться додому. Прожили майже півстоліття у тому селі і мусили в один момент все кинути.
Оксана Трохимівна теж розказала про біду, принесену російськими окупантами:
– Обстріли почались із 24 лютого. Ми живемо на межі між Херсоном і Миколаєвом, де знаходиться оборонна лінія. У селі зруйновано багато житлових будинків, школа, церква, багато вбитих. Зараз всі з села виїхали. Знищена вся інфраструктура: водопроводи, газопроводи, електроенергія.
У господарстві пані Оксани було двоє собак, одна загинула від обстрілів. А ще в її господарстві було десь до ста курей, качки і кролі, то все знищено, зі сльозами зазначає Оксана Трохимівна.
Сьогодні волонтерський центр і досі працює за адресою: Вараш, мікрорайон Перемоги, 8. Вараський ліцей №3. Допомоги і співчуття багато не буває!
Ми щиро дякуємо вмотивованим до перемоги варашанам - перемоги нам усім, успіхів і добрих новин!
