Анастасії Григорівні Рижій з Канонич 23 квітня зацвіла черемхою і анемоновим цвітом її 88-а весна. Її руки у цьому світі стали першими для пів села городчан та каноничан. Акушерка, повитуха, яка лікувала, приймала роди, відпоювала материнкою і м’ятою своїх рожениць, рятувала від туберкульозу, червонухи і пневмонії земляків цілих 43 роки, аж поки не вийшла на пенсію. Та де там! Люди й далі йшли до своєї рятівниці, медички-порадниці. Кажуть односельчани – у неї чарівні руки. А історія всієї родини Анастасії – то окрема книга з історії Полісся. Тож, з нагоди професійного свята – Міжнародного дня акушерки, що святкується п’ятого травня, ця розповідь.
У Каноничах, на вулиці Незалежності у центрі живуть дві пані – Анастасія Григорівна та Людмила Сильвестрівна. Мама і донька. Їм на обох більше півтораста років. А ще – згадок, і історій з далекої минувшини, і щирості до людей, і тепла від людей, і Людяності – чи не головної якості у цьому світі. Знайшли вони свою утіху і у літях, і у дітях, як кажуть у народі. Про жінку-акушерку з 43-річною канвою на полотні професії і про її маленькі руки чимало розказала пані Людмила, доня Анастасії Григорівни. А сама пані Анастасія згадувала і про свою бабусю-фельшерку, в якої фактично перейняла перший досвід повитухи та лєкарки, і про батька з дідом.
–––
Дитя війни з важкими споминами про дитинство
Анастасія народилася в багатодітній родині у 1935 році, в селі Олександрія, Рівненського району. Сім’я у них була велика – народилося п’ятеро дітей, але під час Другої світової війни троє померло, бо медичної не було ніякої допомоги на той час. Отак з п’ятьох діточок у Марії та Григорія залишилося двоє – Анастасія з братиком.
– Батько Григорій був на війні два роки і повернувся, а потім його знову забрали на фронт. Там був поранений німцем у лісі. Ледь вижив. Знову вернувся додому. А після його повернення теж почалися бої, вже у нас. Він був в загоні «стребків». Страшно тоді тут у нас було – вдень панували одні, вночі – інші. І знову його було тяжко поранено – в живіт і отак непорятований він і помер після бою. Шкода батька, він навіть і не встиг пожити, бо служив і в польській армії, і весь час тяжко працював, будував будинок для нас і господарство розводив. Але війна розрушила це все, – починає розказувати пані Анастасія про тодішню лиху долю їх родини поліщуків.
А найстрашніше, за словами Анастасії Григорівни, було після війни. Згоріла у них хата, якраз на Великдень. Уся земля і худоба у скорому часі «перейшла» у колгосп. А коні у батьків Насті були такі, що кусали чужих і не піддавалися, то і їх здали у державу:
– Ми з братом у той час ходили до школи. Потім нашу згорівшу хату відбудували якось. Мама жила сама і пішла працювати у колгосп. Але на тій роботі вона отримала травму і довелося піти з колгоспу. Тож, як могли, так і виживали. Тримали корову, продавали молоко і всяку всячину, що самі вирощували. Пізніше до мами прийшов жити чоловік і став нам допомагати по господарству.
Маєш маленькі руки – будеш доброю акушеркою
Анастасія закінчила школу і поступила у Рівненське медичне училище на акушерський відділ. Вибір було зроблено давно, бо і її бабуся все своє життя людям допомагала – і роди у жінок приймала, і навіть худобу весь час рятувала. Акушеркою майстерною була. Тому й онучці це теж було до вподоби:
– Мені колись баба казала – ото з маленькими руками дуже добре, бо, якщо треба при родах десь допомогти дитинці чи повернути плід, чи народитись – то рукою раз і зробила. А я все підглядала – бо роддом у нашій хаті був. Бувало, що й офіцерів-медиків у війну баба кликала рятувати людину. Отак я й вибрала професію, з бабиної подачі. А дід мій у церкві свічки та церковне начиння продавав. А після закінчення училища я працювала два роки акушеркою у селі Городець – з 1955 по 1957 роки. А коли вийшла заміж, то зразу переїхала у Каноничі і пропрацювала тут все своє життя, – розказує коротко свої життєві епізоди моя співрозмовниця.
Почалася наша розмова з таких далеких та ще не забутих Анастасією Григорівною років, тож розпитую деталі.
У Городці перша породілля Анастасії була з Соловйової Гори
Молода акушерка Анастасія прибула у Городець після медучилища і одразу приступила до роботи. На одні руки молодої медички і санітарки роботи було багато – на той час в селі було три тисячі населення. Був у селі фельдшерсько-акушерський пункт: було три кімнати і родзал. Також Анастасія відвідувала дітей до року. Тоді в селі було з сотню таких дітей, за словами Анастасії Рижої:
– Як тільки я ступила на поріг ФАПу, прийшла жінка з хутора Соловйова Гора. Вона прийшла, сіла, але я не знала, чому вона прийшла. А вона каже: «Я прийшла родити до вас». Я сказала санітарці, щоб приймала роди. Було складно приймати роди, бо не вистачало медикаментів. Так, це перші роди я тоді приймала. Вона, здається, народила дівчинку. Вона і виросла хороша, вчилася, кажуть і досить відомою людиною стала. Приходили й військові на лікування (ветерани війни – авт.), то спочатку їх приймала, а потім вже приймала жінок та інших односельчан. Було стільки багато людей, що не було і води коли попити. Працювала до обіду – а далі йшла по селу, по хуторах до діток. А довкола тих хуторів була вода і водилася риба, – згадує Анастасія Григорівна.
Було на той час у Городецькому ФАПі-роддомі ліжко для породілль. Вже потім з районної лікарні у Городець почали допомагати, доставляли медикаменти. Було чим зашивати породіль, бо тоді в Городці був найбільший пологовий в районі. Спочатку акушерка Анастасія Григорівна працювала лише з санітаркою, пізніше прийшла працювати ще й Надія Кухоцька, уже нині покійна. Вона навчалася в Костополі. Отак дівчата й стали медичками-першопрохідцями у Городці у післявоєнний тяжкий час.
Обходила село – носила людям таблетки а з району возила медикаменти
Городець – велике село й сьогодні. А у ті далекі 50-ті роки ще й хутори на віддалі були досить заселені. Отак і ходила до своїх пацієнтів Анастасія Григорівна. Потім вже до медпункту люди почали ходити на прививки – дозволили і в Городці щеплення від кору, сказу робити:
– Жили добре городчани, люди в селі були багаті, мали як забезпечити дітей. Люди працювали в колгоспі. Діти хворіли здебільшого на кір. За медикаменти платили, тільки роди були безплатні. Тоді колгосп дуже допомагав жити. Колгосп був й у ті часи найбагатшим в районі. А по медикаменти їздила в район, в Володимирець. Голова колгоспу чи бухгалтери забирали мене в районний центр, їхали машиною, в кузові. Якось раз було випала з машини, бо така була грязь, що машину водило. Подавали звіт за кожен місяць – скільки родило, кого лікували, чим. Я обходила село, заносила людям теблетки від туберкульозу, глистів. Я любила ходити, бо жила сама, а так серед людей було веселіше. По дорозі заходила в ліс нарвати собі листя, зіллячка всякого, а потім робила з нього чай. Зранку – на медпункті, після обіду обходила село, – розказує про робочий день у 50-х роках колишня акушерка Анастасія.
Породіллі, за словами співрозмовниці, перші дні були під їх наглядом. Їжу тільки приносили з дому родичі, бо ж як такого ще харчування не було. Приносили у горщиках, ставили на столику і жінки собі її брали. Цікаво ж було запитати у поважної пані медички, як на рахунок забобонів, прикмет для породіль? Ми ж люди поліські, віримо у всякі прикмети.
– Коли я працювала в Городці, то там люди були вже тоді розвинені, оцерковлені, не вірили в забобони. То взагалі дуже прогресивне село було. Може кожна собі й мала якісь прикмети. Але на роботі ми керувались лише законами і правилами, яких нас навчили в училищі, – каже пані Анастасія.
Вийшла заміж за агронома і переїхала у Каноничі, там теж лікувала людей
Два роки, з 1955 по 1957 працювала Анастасія Григорівна у Городці. То був її перший і потужний досвід акушерки, медички. На свої маленькі руки молода акушерка прийняла кілька сотень городчан. А потім дівчина знайшла своє кохання. Свою долю поєднала з красенем з Канонич. Каноничам і решту життя присвятила:
– Потім по мене приїхав мій господар, Сильвестр Рижий, який мене привіз туди. Ми розписалися. Він був на вісім років старший за мене, працював агрономом, їздив по селах. Потім я народила доньку Люду і переїхала жити в Каноничі, де ми і побудувалися. Багато, бувало, і вдома людей приймала. Коли я приїхала в Каноничі, то там вже була акушерка. І я там залишилась працювати аж до 1998 року. Працювала всіх 43 роки.
Народила Анастасія з Сильвестром двійко діток – доню і сина. А перші роди у Каноницькому ФАПі, після переведення Анастасії Рижої у Каноничі, приймала у Мороченець Тетяни, вона багатодітна матір:
– А тоді свято було, День молоді. Мені господиня сказала, що зараз будеш приймати передчасні роди. Ми чекаємо ті роди, а все немає. Подзвонила я у Володимирець, пояснила ситуацію, а Ковбасюк тоді був акушером і сказав, що приїде в село. Рижий Іван, шофер, привіз його. Тетяна почала народжувати і почалася сильна кровотеча, а Ковбасюк її спинив. Як переїхала в Каноничі, то там вже кожен день чи через день приймала роди. Смертельних випадків не було у мене і дякувати Богу! Якщо були роди з ускладненнями, то ми викликали лікаря з Володимирця і вже разом приймали, – ділиться деталями роботи акушерки пані Анастасія.
За народною медициною використовували у роботі, за словами Анастасії Рижої, відвар яблук, материнки, рум’янку, м’яти. Рум’янок давали новонародженим дітям, щоб очистити шлунок. Материнку давали жінкам, щоб скорочувалася матка, а м’яту – для спільного нервового заспокоєння. Для припинення кровотеч давали відвар кропиви.
Вже у Каноничах Анастасія Григорівна Рижа стала берегинею-медичкою для всього села. Доводилось і ночами бігати до дітей з пневмоніями, і медиків з Володимирця викликати, і після аварій хлопців рятувати зразу ж на місці. Ніхто на руках Анастасії Рижої за її трудовий вік не помер, всіх порятувала і витягнула з лап смерті. І на заслужений відпочинок вийшла тут через сорок три роки роботи у медичній галузі. Проте, не відмовила жодній людині у допомозі. З вдячністю згадує й колег – фельдшерку Євдокію Іванівну Печончик і санітарок Віру Рижу, Євгенію Симху. Працювали разом з Анастасією Григорівною вони багато років, давали раду тодішнім скляним шприцам і всьому медичному реманенту. Були ці люди першими помічниками у всіх випадках.
Родина, спомини й світлини – скарб акушерки з Канонич
Її донька, Людмила Сильвестрівна, доповнює нашу розмову різними випадками з життя мами. Пані Людмила вже теж на пенсії – вона все життя присвятила педагогічній ниві. А у той день, коли ми домовились про зустріч, пані Людмила і архівні світлини відшукала – на тих світлинах ще живі батьки та родина Анастасії Григорівни. Тим фото вже сотня років. На інших знімках – юна студентка медучилища, молода дружина, мама первістки. І у всіх цих ролях – Анастасія.
Дитинство дівчинки пройшло у лихі роки війни з фашистами – Олександрія, де жила родина, була тоді центром і боїв, і різних воєнних рухів, бо на трасі до Рівного. Так як їх хата була у самому центрі, то пам’ятає дитина з побаченого у вікно і колони фашистів, і перевірки на посту, і те весілля, яке їхало у Рівне і, насправді, було спецоперацією по замаху на вбивство тодішнього гауляйтера і оберпрезидента Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному – Еріха Коха.
А ще пригадує Анастасія, які у ті воєнні часи гралися дітлахи на вулиці – їх цяцьками ставало усе, що під руку потрапить. Знайшли якісь залізяки взимку, почали з’їжджати з гірки до річки. А то були міни… Не всі діти вижили.
Її іконостас – Божий образ і портрети родини
Свій день щодня на вісімдесят дев’ятому році життя починає і завершує Анастасія Рижа з молитви. Її іконостас на серванті, навпроти ліжка. Там стоять образи Божі і світлини усіх дітей, онуків і правнуків. До них і звертає свою молитву жінка. На її день народження вкінці квітня з’їхалася уся велика родина – більше десятка людей всілися за родинний стіл. Всі вітали щасливу маму, бабусю, прабабусю. Адже вісімдесят вісім років – то вік неабиякий!
Насамкінець нашої розмови ми якось мимовільно вернулись до реалій, до біди в Україні та в наших родинах – до війни з російським окупантом. Бабуся скрушно хитала головою і, згадуючи своє тривожне дитинство, сказала:
– Я то вже свій вік прожила, народилася я перед початком війни і доживаю під час війни. Але ж нашим дітям та онукам все це треба пережити. Все ще треба боятися: як не війни теперішньої, то те, що буде після війни. Бо всіляко буває. То одна війна закінчиться, то друга підсунеться, а все треба жити. Не знаю, як люди будуть далі жити. Бо так, як я жила – нікому не бажаю. Хіба ж то життя, якщо весь час треба боятися? А нині боюся за усіх дітей і людей, які живуть у ворожому оточенні, боюся і молюся за всіх наших молодиць і їх солдатиків. Щиро бажаю усім нашим людям миру на всій землі.
З порогу каноницької господи на вулиці Незалежності мене проводили дві щирих і світлих душі: жінка-свідок кількох історичних епох – Анастасія Рижа у вишиванці і її довгокоса, сивочола і мудра доня Людмила. Ні багаж віку, ні вантаж споминів для них не є тягарем, бо все своє Богом дане життя вони присвятили людям.
Фото з архіву родини Рижих.
