Наталія Сніцар – володимирчанка. Вийшла заміж на Київщину за Олега Сніцара. Родиною на свята приїзджали до мами у Володимирець. Народили сина, мали гарну роботу у столиці та разом мріяли і будували свою хатину на Київщині. Мрії і все життя зруйнували росіяни – повномасштабне вторгнення радикально змінило життєві плани. Замість будівництва Олег пішов до війська 25 лютого 2022 року. Наталя за нього молилась щодня, спілкувались щоранку та підтримували один одного. Загинув Олег 11 листопада 2022 року у селищі Невельському, на Донеччині. Чому Наталія не любить слова «вдова» і як справляється зі скорботою – у авторському матеріалі «Малі історії великої біди». Історія двадцята: війна – жіночого роду, але жінкам воїнів війна не подруга.
«Добре що я вже давно «нікому нічого не винна» і роблю, як вважаю за потрібне. Але те, що падає на плечі дружин загиблих Героїв – це важкий тягар», – так нещодавно Наталія написала на своїй сторінці у соцмережах.
Познайомились з нею минулоріч – навесні знайшли спільні інтереси у квітникарстві. Вже після загибелі Олега, напередодні Різдва, шостого січня, ми зустрілись аби поговорити про важку долю дружини військового, українського захисника.
Історично термін «дружина» у слов’янстві означає «княже військо», воїни. Отож, нам, дружинам військовослужбовців, надзвичайно важко. А особливо тим, хто втратив чоловіка, своє кохання, батька своїх дітей. Як не зійти з глузду, не впасти у відчай і не зневіритись у житті? Про це розпитала у Наталії Сніцар того передріздвяного вечора.
Захоплення чоловіка і історія знайомства
Познайомилися Наталія і Олег ще студентами, одружилися. Але Олег ще під час студентства пішов служити строкову. Тому навчання закінчила Наталя раніше за ного. Одним з важливих захоплень в житті чоловіка, за словами Наталії, це був бьордвочінг (хобі, яке поєднує активний відпочинок та любительську орнітологію – спостереження та вивчення птахів – авт.), завдяки Facebook організувалась ціла спільнота бьордвочерів, вони виїжджали на пошуки птахів по Україні:
– В декількох таких поїздках були і ми з сином: ми їздили шукати рожевих фламінго поблизу Коблево, також в Приморське, поблизу Дунайського біосферного заповідника. В Олега є багато фото птахів, він вивчав їх голоси і багато міг розповісти про кожну пташку. Олег був дуже добрим, довіряв людям. Колись я запитала, а як ти відправляєш свої вироби без оплати? А він сказав, що це ж людина собі карму зіпсує, якщо не заплатить, а не він. Він завжди допомагав знайомим і не дуже: чи це було з автомобілем, чи з роботою чи просто дружня підтримка… Він був дуже спокійний. На його похорони з’їхалося дуже багато людей. Були навіть одногрупники з інституту, колеги, знайомі, друзі, – важко вимовляючи, зчіпивши пальці, розказує Наталя про чоловіка.
На розмову Наталя запросила мене у батьківську хату – якраз на свята вона приїхала, аби побути з мамою, пошукати розраду та поблукати рідними місцинами, які весь час нагадували про втраченого чоловіка.
Розмова починалась важко – жінка попередила, що говорити про це ще не готова
Розмова починалась важко – жінка попередила, що говорити про це ще не готова. Але спробує. Адже шукала у собі усякі сили чи рештки сил душевних, щоб йти життєвим шляхом без коханого. Прошу розказати про те, як і чому Олег Сніцар пішов добровольцем на війну.
– 25 лютого 2022 року Олег пішов в військомат, де направили в військову частину, в Конотоп. Але в зв’язку з наступом російських військ туди автобус з мобілізованими не доїхав. Після повернення в Київ в терцентрі взяли номери телефонів і сказали, що зателефонують, якщо буде необхідність. Далі Олег шукав варіанти бути корисним: так як було авто своє, то займався розвезенням медикаментів. З 09 березня 2022 року був в Добровільному формуванні «Вільна Україна». В травні 2022 року пішов в Миколаївський обласний військомат і там мобілізувався до ЗСУ. Він дуже хотів саме в ЗСУ, ТРО йому не підходило. Так, як за час перебування в ДФ «Вільна Україна» пройшов декілька навчань по тактичній медицині, в 56-й бригаді попав в медичний підрозділ. Був дуже відповідальним і серйозно ставився до служби. В вільний час читав книги і дивився відео по медицині. Деякий час служив в стабілізаційному госпіталі на Донеччині, потім було навчання в жовтні 2022, в Хмельницькій області, де ми змогли провести добу разом, коли приїхали з сином до нього на вихідні, – смутком сповнені слова Наталії.
– Хотілось дуже не пустити його. Але я розуміла, що він завжди у всьому мене підтримував і я просто не мала право його не пустити. Я вже колись не пустила. У 2014 році. Він теж тоді хотів іти. А я дуже його тоді просила, що у нас дитина дуже маленька, квартиру знімаємо, зарплата маленька. Тому другий раз це вже було б неправильно. Я мусила його у той час лише зрозуміти та підтримати. І так й поступила, – величезні чарівні очі поліщучки вже не тримали сліз.
Не одразу Наталія змогла дізнатись про загибель чоловіка
Наталія розказала, що з 30 жовтня 2022 року її чоловік був на евакуації поранених і там 11 листопада, близько шести години ранку їх «мотелига» підірвалась на міні:
– Ще десятого листопада ми довго спілкувались в месенджері. Олег відправляв мене спати, а мені хотілось ще поговорити! Він був змучений і чекав здати чергування, щоб поспати… Вранці уже був виїзд з якого він не повернувся. І більше мені «плюсик» у повідомленні не поставив.
Були у дружини номери телефонів побратимів і по цих людях вона й дізналась усі деталі гибелі. Наталі розповіли, що їхній автомобіль підірвався на міні. Безпосередньо командир їй не написав ні разу, що співчуває:
– В переписці їхній, хлопці скинули скріни, ми побачили, що він запитував у тих, хто служив разом з Олегом, чи телефонувала комусь дружина Олега. Я писала тільки командиру. Олег загинув 11 числа о 6 годині ранку. А о 6:15 я йому ще писала, як він там.
Не одразу Наталія змогла дізнатись про загибель чоловіка. Невідомість, мовчання трубки з того боку і паніка. Паніка. Жах і відчай. Наталія опановувала себе, як могла і шукала інформації:
– У мене були контакти хлопця, котрий виїжджав на ті позиції за пораненими і контакти командира. Через них я дізналася номер телефону безпосередньо тієї людини, де мій чоловік був і відрядженні. Але він не зміг мені нічого повідомити, бо немає ніякої інформації. Тоді я написала командиру, адже його телефон був вимкнений. І через трохи він відповів, що сам стурбований тим, що не може зв’язатися з Олегом. І далі всі мовчали, ніхто нічого не говорив. Ніхто нічого не знав. Я розуміла, що щось уже сталося. Бо він-би неодмінно знайшов варіант, як повідомити про себе, – Наталя розговорилась і вже, опанувавши почуття, розказувала про пошуки коханого.
Без чоловіка важко - доводиться освоювати нові знання про побут
Цьогоріч Наталія Сніцар взялася за добудову їх нової домівки, де так щиро мріяли прожити довго і щасливо. За її словами, після мобілізації чоловіка, вона уперше стикнулась з проблемою заміни електролампочки у кімнаті – всіма господарськими питаннями опікувався Олег, а вона була коханою дружиною! Тепер вона освоює хитрощі господарювання на будівництві. Ділянці, хатній роботі – хоч і знає поліщучка всі моменти, але без чоловічої руки тяжко:
– Я завжди знала, що він підтримає і дасть пораду, він вмів заспокоїти і підняти настрій. Він приїжджав забрати мене з роботи, коли я натерла ногу новим взуттям, він відвозив в лікарню, щоб я далеко і довго не їхала маршруткою. Коли я вагалась, чи мінявати роботу, він казав – ну, це те, що ти хотіла, чому ти вагаєшся? Ти ж справишся, ти можеш. Олег завжди говорив, що я сильна, я все можу вирішити сама, але я плакала, коли перегоріла лампочка в квартирі, а я навіть не знала, де він їх купував і які! Але Олег тоді був на зв’язку, хоч уже і на сході, в боях, і все розказав. Потім ми ремонтували сантехніку і балконні двері по відеозв’язку, він розповідав, як треба робити і я робила, а він контролював і підказував, – з захопленням і сльозами водночас згадує ті моменти Наталія Сніцар
Першого квітня у фейсбуці Наталія написала: «Запас сил і енергії закінчуються, а де брати нову енергію – ще не навчились. Для мене життя далі це життя без планів. Якщо раніше в нас з Олегом було: «а поїдемо.., а зробимо...», то зараз планів і задоволення від їх втілення не має».
На пам’ять про воїна Олега у Наталії залишилася його форма і кепка, у котрій він був, коли подружжя зустрічалося у Дніпрі:
– Я залишила це собі, нікому не віддала. А всі інші його речі я роздала військовим, передала Олі Хуткій (Юзв’юк) на Рівне. А також людям, колегам, котрі збирали речі для воїнів. Після його загибелі, коли мені прийшлось займатись продажем його виробів що залишились, всі були в захваті від його виробів. Це і люки для покрівлі, які Олег спроектував і розробив сам, і різні види флюгарок. Багато колишніх замовників Олега писали мені слова підтримки, пам’ять про Олега назавжди залишиться в конструкції дахів їх будинків.
Розказала Наталія про мрії чоловіка та захоплення
З речами особливо дружина Наталія згадки не пов’язує. Все нагадує його і все є: фотографії, прапор, мультитул, який вона забрала з ремонту. Лежать його шеврони. Хлопці на похоронах Олега причепили шеврон на вінок. На другий день після похорон Наталія це побачила і подякувала хлопцям. Розказала вона і про мрії чоловіка та захоплення:
– Одна з мрій, яку не встиг втілити Олег, це влаштування «Зеленої покрівлі». Останнім часом, перед вторгненням, він практично вже не займався дахами. Але, якби випала така нагода, то від зеленої покрівлі б не відмовився. Було в планах щось побудувати з зеленою покрівлею для себе. Після перегляду фільму «Життя на нашій планеті» Олег вирішив стати веганом, але не тому, що шкода тварин, а тому, що тварини знищують природу. Він не був фанатичним веганом і це спрощувало мені приготування їжі), але ми вчились і шукали рецепти, які були б смачні і влаштовували всіх, – показує фотознімки робіт та новобудови, спільні селфі та розказує Наталія.
Подружжя разом навчились готувати салат «шуба» без риби – як виявилось, листи норі або морська капуста чудово її заміняють. А стейки з білих грибів виявились на смак не гірші, ніж з м’яса! Коли вже дуже хотілось солянки, Наталія замовляла в інтернеті веганські ковбаси і готувала з них.
Наталія не любить слова «вдова», не сприймає його і не визнає
Наталія не любить слова «вдова», не сприймає його і не визнає. Дратується, коли чує від будь-кого його у свою адресу:
– Не люблю це слово. І ні разу, навіть, його не сказала. Я кажу «дружина», а не вдова. Я зовсім не готова до цього слова. На даний момент мені більш прийнятне слово «дружина». Можливо, колись я і слово «вдова» прийму, але поки – ні.
Слухаю свою співрозмовницю, згадую свої лихі 2016-17 роки, коли й мій чоловік був десь під Станицею Луганською. Розумію її біль, пам’ятаю всі стреси і паніку, коли, після набору номера коханого, не чуєш відповіді. Або – «ваш абанєнт находіцца в роумінгє»…
Як нині знайти підтримку і розраду дружинам загиблих?
Де ж бере-черпає сили ця пані, може психологи допомагають? Як нині знайти підтримку і розраду дружинам загиблих?
– До психологів не зверталася. Просто, коли приходить такий момент, що ти відчуваєш потребу з кимось говорити, то телефоную своїм друзям, подругам. Я знаю, що я можу зателефонувати багатьом, але я не з усіма сама можу спілкуватись. З кимось мені легше, а з кимось я розумію, що вони мені будуть у трубку плакати, будуть мене жаліти. Адже, коли вони мене жаліють, то мені ще гірше, а я ж хочу лише просто поговорити. Часом хочеться про Олега поговорити, і мені тоді треба людина морально сильніша. У мене є подруга, котра, коли Олег загинув, вона зразу ж на другий день приїхала до мене зі Львова. Вона була весь час поряд. Вона не казала, що «не плач», а просто підтримувала мене і старалась всяко мене відволікти. Також мене так само підтримував і друг Олега. Вони не перечили своїми порадами і просто підтримували. Адже ніхто не знає, як правильно, як треба і кожен переживає по-своєму таку трагедію, – слова її звучали, як певна інструкція до дій, вже апробована на своєму горі.
Війна згуртувала у єдиній біді й жіноцтво України
Війна згуртувала у єдиній біді й жіноцтво України. Є спільноти, де дружини спілкуються, діляться горем і шукають одна у одної порад. У одній з таких спільнот і Наталія Сніцар є учасницею. Спільнота називається «Ми разом». Це спільнота дружин, в яких загинули чоловіки:
– В одному з постів в фб я зустріла інформацію про групу «Ми разом». Це група для жінок, в кого загинули кохані і не обов’язково для офіційних дружин. Я попросилась в адміністраторів, щоб мене додали до групи. Є моменти коли потрібно поспілкуватись з кимось, хто тебе зрозуміє, і це саме та спільнота де це можна зробити. Тому що тим, хто не пережив цей біль, важко зрозуміти, навіть близьким друзям. Я от точно не розуміла цього болю поки не відчула сама. Є чат в телеграмі «Ми разом», туди можна попасти через групу в фб, де якраз йде спілкування. Там можна розповісти про коханого, про свої відчуття, поплакатись, запитати поради. Там підтримають і не осудять. Також в чаті є поради юридичні, по оформленню всіх документів. На Новий рік одна з засновниць Оксана Боркун організувала подарунки для дітей і мам. Багато інформації психологічного характеру, як «дозволити собі жити далі без коханого» . Адже в багатьох моментах ти думаєш – от як я собі це дозволю в той час, коли чоловік загинув, і коли гинуть інші. Зараз Оксана Боркун розпочала серію онлайн зустрічей – тренінгів «як жити далі, як полюбити і прийняти себе». В якийсь момент це була таки доволі суттєва підтримка. Ти розумієш, що ти не одна і можна виговоритись. І мені син говорить, що, давай я тобі відключу сповіщення і, можливо, ти хоч трохи відволічешся. Адже ти читаєш їх і знову сльози на очах, і тобі ще гірше.
Наталія не покинула спільноту – там однодумиці і об’єднані єдиною жіночою силою втрат українки. За словами землячки, в спільноті вона розуміє, що будь-що, що допомагає тобі жити далі – є правильним вибором. "І немає правил, як ти ПОВИННА робити, скільки ти ПОВИННА горювати, що ти ПОВИННА говорити, що одягати. Такі спільноти необхідні, щоб розуміти, що ти не одна, є ті, хто зрозуміють" - пише вона.
Не сильна: рятують таблетки, друзі, робота, справи Олега, які потрібно завершити
Насамкінець розмови я, вражена силою духу приятельки і землячки Наталії Сніцар, яка віднайшла сили жити далі після загибелі свого коханого, обняла її і сказала, що вона дуже сильна.
Прощались ми на порозі володимирецької господи, де жінка знаходить часткову розраду і підтримку мами. Але Наталя заперечила:
– Я не сильна: мене рятують таблетки, друзі, робота, справи Олега, які потрібно завершити. Але я все одно плачу. Бо не можна спокійно сприйняти втрату рідної людини. Але, з часом, біль стає меншим, ти вчишся жити сама і сама вирішувати питання. Хоча, я всерівно часто запитую поради в Олега і він підказує. Але от мрій і планів на майбутнє у мене немає, бо мріяти про поїздки або життя без Олега я ще не можу…
12.03.2023, Наталія Сніцар, соцмережі: «Ми разом. Ми є, і, нажаль, нас стає все більше. Кожен раз, приїждаючи на кладовище, бачу похорон військових. Цей біль не зрозуміти тим, хто не пройшов через це, і дай Бог, щоб як можна менше наших жінок це відчули.
Тільки в державних органах здається, що ти єдина чи перша оформляєш всі документи і вони зовсім не знають, як їх оформляти!.. А ще сьогодні син сказав мені: а чого ти розглядаєш сльози, як хворобу, з якою потрібно боротися, пити таблетки? Плач, якщо є така потреба. Можливо дійсно я поставила собі дуже жорсткі рамки, що я маю триматися, можливо треба виплакати? Я ще подумаю…».
Чому я пишу про це? Бо війна раптово поставила у ступор мільйони українців, бо психологічно більшість була поза межами розуміння подій в Україні дев'ятирічної давності. А тепер давайте шукати усьому раду - тримаймось гуртом!
Фото з архіву Наталії Сніцар.
